— Ладно. Тоді нехай буде по-твоєму.
Арон несподівано погодився.
Він розгорнувся і підійшов до свого столу, а потім, знову повернувся до Роану.
- Ти справді повернешся? - Задав він те саме питання.
Замість відповіді Роан кивнув.
Арон важко висихнув і сів за стіл.
Він розгорнув заяву про відставку і взяв перо.
"Якщо я підпишу це, Роан піде".
Арон закусив губу.
Він не був ані штабним офіцером, ні командиром полку.
Просте ад'ютант п'ятого класу просив у нього відпустку.
І причина цього також була очевидною.
"Не стало одного з його родичів на півдні королівства..."
Крім того, це був рядовий випадок, коли навіть звичайний солдат міг попросити відпустку під званням нижче ад’юнту.
Кожен випадок розглядався окремо, але звичайний списносець у кращому випадку міг піти в відставку на один рік.
Навіть так, це не мало великого значення для корпусу, тому що під час відпустки вони все одно не отримували зарплатню.
Незважаючи на все це, Арон не міг підписати заяву так просто.
Він міг змінити своє рішення і зовсім відійти від військових справ. Але найбільше Арон не любив думати, що Роан може перейти в інший корпус.
Звичайно, таке траплялося не часто.
Під час служби у своєму корпусі солдати з’являлися друзі, турботи і стосунки. Він не міг просто зайняти місце в іншому полиці, коли йому заманеться.
"Однако, з полками, клас яких вищий за нас все буде по-іншому."
Polici вищого класу зможуть шантажувати Роана. Ні, навіть у середньому чи в нижчому класі зможуть знайти підхід до новобранця, а також у відставці.
Що б там не було, Арон хвилювався, що Роан піде з його рук.
"Головне, що в західному регіоні вже піднявся шум завдяки різним чуткам."
Після битви в Сланені пройшло вже пів місяця.
Коли поле бою було розчищено, солдати, які повернулися з Полків Рози та Чорної птиці, продовжили обговорювати поступ Роана.
І навіть якщо б вони цього не робили, схоже, що чутки про солдата, який придумав неймовірну стратегію бою і в той же час особисто знищив Вайолін, розносилися мандрівниками по всьому регіону.
Тепер же, за допомогою самих солдатів, чутки розповзалися по королівству ще швидше, здобувши все більш невизначені обриси.
"Він вискочив з моєї кишені швидше, ніж я очікував."
Арон, звичайно не думав, що зможе приховати цей козир у своїй кишені вічно.
Але, принаймні, він хотів ще більше переконатися в тому, що Роан залишиться поруч з ним перед тим, як він піде з полку.
"Я навіть не можу отримати відповідь від Віконта Реїла Бейкера..."
Арон глибоко зітхнув.
"Верно. Коли він повернеться, буде краще, якщо ми будемо знаходитися подалі від цього регіону."
Тепер, коли все складалося таким чином, було б добре трохи віддалитися від людей, які можуть виявити до нього інтерес.
Чирк.
Кончик пера засувався по папері.
Залишивши підпис, Арон повільно видихнув.
Потім, він пильно подивився в очі Роану.
- Ти дійсно... Ні. Як багато, по-твоєму, мине часу перш ніж ти зможеш повернутися?
Південна частина була досить далеко.
Вона була майже на протилежному кінці королівства від замку Іппен.
Не було жодного способу дістатися туди швидко.
Після слів Арона, Роан відповів без вагання.
"Один місяць в кращому, і три місяці у найгіршому випадку."
Арон кивнув.
— Не забудь, що обіцянка для солдата важливіша за власне життя.
— Да. Я запам'ятаю. - Яскраво посміхнувшись, Роан вклонився.
Арон підійшов до Роану, простягнув йому дозвіл на відставку і грюкнув його по плечу.
- Бажаю тобі добратися в цілості. І повернутися, звичайно, теж.
— Да. Дякую.
Роан вклонився.
Арон знову повернувся до свого крісла.
— Ах! І в мене є ще один подарунок для тебе.
— Подарунок? - Перепитав Роан.
Арон кивнув.
— Да. Але він ще не готовий. Так що, ти отримаєш його, коли повернешся.
- Зрозумів. - Без зайвих розпитів, Роан знову вклонився.
Арон подивився на папір в руці Роана і потиснув йому руку.
- Тепер ти вільний. Можеш йти.
Арон намагався не показувати цього, але на його обличчі все одно проникла відмова.
Ґейл і Роан дали честь та вийшли з кабінету.
Арон, залишившись на самоті, подивився на інші папери, і смахнув їх на край столу.
— Фуф. - Він повільно зітхнув.
"Я дав Роану звільнення..."
Тепер він лише чекав, поки повернеться.
Він коштував цього очікування.
"Йому вдалося справити враження навіть на старшого сина сім'ї Овеллсів."
Мері і Уолтер, які приїхали на його день народження.
Вони удвох, особливо Уолтер, без замолку хвалили Роана, весь час поки залишалися в замку Іппен.
"Якщо я перетягну Роана на свою сторону, а Мері не впустить Уолтера..."
На губах Арона з’явилася усмішка.
"Забавно навіть уявити."
Він занурився в крісло і закрив очі.
Він хотів ще трохи насолодитися цією щасливою думкою.
***
— Я ж сказав вам, що не можу проводжати мене.
— Нет. Тільки до входу в замок. Ми дойдемо з вами тільки перед входом.
Багато чоловіків йшли разом вздовж вулиці.
Прохожі, які їх впізнавали, зупинялися і махали руками.
Але їхня увага, точніше кажучи, належала одному юнакові, який йшов попереду.
— Ха! Мистер Роан! Куди ви йдете?
- Битва Слан була найкращою!
— Беріть будь-який фрукт!
Юнак, який був дуже уважним до інших.
Це був Роан, який починав свою довгу подорож на південь.
Звичайно, всі 12 відділів були поряд з ним.
— Тепер вам дійсно пора. - Зупинившись навпроти входу в замок, Роан помахав рукою.
Остін та інші члени відділу віддали честь.
- Ми чекатимемо вас тут з першого місяця.
— Якщо ви не повернетеся, ми залишимося на цьому місці, поки не окаменіємо.
— Щасливої дороги!
Погляди солдатів були твердими і гарячими.
"Не хвилюйтеся. Я точно повернуся. Тільки так я і можу поступити".
Роан подивився на обличчя солдатів і попрямував убік від замку.
"Якщо моє майбутнє знаходиться в регіоні Поттера, то це місце - моя точка опори."
Він повинен був повернутися в замок Бено з багатьох причин.
Роан почав вкладати силу у кожен свій крок.
"Я нарешті поїду в регіон Поттера."
Один з його найперших планів, який прийшов йому в голову того дня, коли він повернувся у минуле.
"Але перед цим..."
Він хотів відвідати ще одне місце.
Його перший пункт був на південному сході.
Він йшов майже чверть дня поки, нарешті, не побачив вдалеку невелике село.
Роан пройшов через ворота, що вели до села, і зупинився навпроти одного з будинків біля великого дерева.
Тук. Тук. Тук.
— Хто ви?
Після того як він постукав у старі, незручні двері, з часом на порозі вийшла тендітна жінка середніх років.
Роан вклонився.
— Я ад’юант п'ятого класу з Полка Рози. Я був командиром вашого сина.
— Ах... - Жінка видала тихий крик.
Роану не вистачало сил, щоб подивитися на неї.
- Я не зміг врятувати вашого сина. Я був занадто слабкий. Мне жаль.
Візит, який не мав нічого спільного з його подорожнім.
Місце, куди він прийшов, було рідне село Лендера.
Схлип.
Жінка плакала, не видаючи жодного звуку. Потім, вона витерла сльози тильної стороною долоні.
— Я мама лендера.
Зрештою її голос тремтів.
— Не кланяйтеся так, будь ласка. - Вона взяла Роана за голову і підняла його обличчя.
— Під час останньої своєї звільнення Лєндер багато говорив про вас. Що ви справді приголомшлива людина. Мені було дуже цікаво, хто ви такий, шкода, що ми зустрілися таким чином.
Рона не вичавлювала себе ні слова.
Він подивився в обличчя цієї жінки і потім дістав невелику сумку.
- Це ніяк не зможе полегшити ваше горе...
- Мені не потрібні гроші. Я вже досить отримала.
Відвернувшись від Роана, жінка похитала головою.
У неї були сльози.
— Здається, Лендер був серед дуже добрих людей. Багато з них відвідували мене і приходили із замку Бено.
— З Полка Рози?
— Да. Мене відвідував командир полку, і солдати 12 відділів також приходили сказати, що Лендер був їхнім другом. Вони приходили кожного разу, коли з’являлися такі нагоди, і допомагали мені по господарству. Вони дуже добрі люди.
Після цих слів Роан замовк.
"Вони жертвували заради цього своїм вільним часом? Вони дійсно дуже хороші хлопці."
Він відчув вдячність Ґейлу та його відокремленості.
"З цими людьми я хочу залишитися на все життя."
Талант і здібності були важливими речами, але він потребував добрих та вихованих людей.
Роан взяв жінку за руки.
— Лендер був чудовим солдатом і союзником. Ви виростили дійсно дивовижного сина.
Після його слів, жінка ледве посміхнулася.
« Його визнав ад’юант, яким він завжди захоплювався, — сказав Лендер. — Ці слова також сподобалися б його словам. Схлип.
Вона опустила обличчя на руки Роана.
Роан стиснув зуби, відчувши як на тильний бік його долоні, одна за одною падають сльози.
"Я повинен стати сильнішим. Лише тоді..."
Його рішення з’являлося в його погляді.
Сльози матері, яка втратила сина, зворушили його.
Невизначеність в його серці, при думці, що він нарешті йде на південь, змінилася упевнено.
Сьогодні, в цей момент Роан знову відчув, що у нього є ще багато незавершених справ.
***
Після теплого прийому матері Лендера Роан розпочав свою справжню подорож.
На даний момент, він вийшов до рибальської селі Піерр, яка знаходилася на озері Поскин і була досить великим селом.
Озеро Поскин було найбільшим озером на континенті, його розмір був трохи менший від самого королівства Рінса.
Центр цього озера був центром альянсів Рінс, Істель та Дієз Аїмас, які розкинулися навколо його берега.
"Але зараз вони ще не здатні використовувати це озеро належним чином."
Коли Роан похитав головою, то глянув на лагідну обрій озера.
"Зараз, вони тільки побудували рибальське село вздовж берега і ловлять рибу."
Не тільки королівство Рінс, але навіть інші царства, які теж гранують з озером, залишили його в спокої.
Через те, що озеро було дуже великим, у ньому водилося багато дивних, незнаних нікому монстрів.
У рибальському селі єдиним вибором для її мешканців було риболовство.
"Через 10 років, коли чотири королівства почнуть боротьбу за владу над озером, проллється багато крові."
Гірка усмішка з’явилася на його обличчі.
"Тим, кому вдасться завоювати цю територію, стане пірат король Бек, якого називають білою акулою."
Раніше він служив у флоті королівства Аїмас, але потім втік з царства і став піратом.
Він використовував свої надзвичайні вміння у навігації і всю свою бойову силу, щоб завоювати озеро Поскин. Однак він не заспокоївся після перемоги і почав грабувати поблизькі міста та села.
"Четири королівства об'єднали свої флотилії, щоб взяти те що відбувається під контроль, але все було марно."
Роан глибоко зітхнув.
"Я не можу дозволити такому жорстокому чоловікові заволодіти озером Поскин і в цьому житті."
Він збирався взяти озеро під свій контроль швидше всіх інших.
"Озеро Поскин - одне з найважливіших місць у моїх планах."
Але була велика проблема.
"Немає придатної людини."
У королівстві Рінс не з'являлося жодної людини, хто мав би талант у цій галузі.
Навіть видатний геній стратегії Ян Філіпс не зміг знайти і призначити сильного та досвідченого моряка.
"У цьому житті, я зроблю це сам."
Роан збирався зробити те, що не вдалося навіть Яну.
Спочатку треба було знайти корабель і продовжити подорож по воді.
"Це буде чимось, чого ніхто раніше не пробував."
До того часу ніхто не думав про те, щоб пливти на кораблі далеко від берега.
Він підійшов до села Буда, що лежало на південь від містечка Піерр.
На березі озера було багато рибальських човнів. Біля деяких з них возились рибалки.
Роан підійшов до того, хто виглядав більш мужньо і обережно запитав.
- Ви можете допомогти мені дістатися до регіону Поттера?
Відповідь прийшла негайно.
- Не кажи дурниць!
Чоловік, повернувшись до нього, розсміявся.
Роан усміхнувся і підійшов до іншої особи.
Але всі рибалки однаково реагували на його прохання.
- Ти божевільний?
- Якщо ти не псих, повертайся на землю. Це найбезпечніше місце.
— Даси мені багато грошей? Хехехе. В дає. Якщо у тебе стільки грошей, чому ти просто не поїдеш на кареті?
- Не кажи мені цієї фігні щодо грошей.
Всі з сарказмом відповідали йому, гойдаючи головами.
У найвагоміших випадках Роана лаяли або навіть намагалися вдарити.
- Ти хочеш, щоб ми з тобою удвох померли!
- Ніколи не знаєш, де з'явиться монстр! Хочеш померти? Будь ласка, тільки не треба брати мене з собою!
Від гучних криків у нього починалася звенеть у вухах.
Однак Роан не міг здатися.
Він блукав навколо Будинку, ринку і найближчого міста протягом чотирьох днів, намагаючись знайти того, хто погодиться доставити його на своєму кораблі.
Але навіть після всіх його зусиль ніхто не відповів на це прохання.
— Фуф. Тепер мені дійсно доведеться йти по суші?
Роан сидів на березі і дивився на синю воду.
Озеро було тихим і спокійним.
Тут, почувся тихий голос.
— Эй.
Роан повернувся туди, звідки почувся голос.
Владином голосу був юнак, на вигляд того ж віку, що і Роан.
Він був худим і дуже кістковим. Юнак усміхнувся і сказав:
- Щодо подорожі в регіон Поттера. Може я зможу допомогти?
Після його слів, Роан піднявся на ноги.
Звісно. - Відповів він схвильований голосом.
Побачивши реакцію Роана, хлопець трохи засмутився.
Почесавши потилицю, він обережно сказав:
— Але я навчився керувати кораблем всього місяць тому... Це важливо?
— Ну коне... - Роан, вже почав відповідати, осеся.
"Один місяць?"
Його погляд був направлений на озеро Поскин.
Йому здавалося, що по мирних гладах озера пройшла тривожна брияб.