Розділ 42: Той самий старий покидьок (3)
Мабуть, він почув мій голос, бо Беральд Рю, усе ще стискаючи в руці зім’яті двері й сяючи переможною усмішкою, повернувся до мене. Щойно помітив мене, його очі спалахнули, наче дві зірки.
— Та ну! Це що, ти, брате Дейле?!
Він широкими кроками рушив у мій бік.
— Хех! Останнім часом про тебе такі байки ходять. Що, в біса, взагалі відбувається?
Беральд був єдиною людиною, з ким у мене був хоч якийсь реальний зв’язок до регресії. Хоча «хорошим» його не назвеш.
Ми вперше познайомилися торік на додаткових заняттях під час канікул. Обоє завалили один із базових предметів: «Принципи та розуміння мани».
Схоже, невдахи тягнуться до своїх.
Він, сумнозвісний «Покидьок роду Рю».
І я, вічний останній у рейтингу.
Природно, ми злиплися, як два цвяхи в одній труні.
— Кажуть, ти одним ударом вирубив професора Кейна, а Меч Священної Імперії поставив на коліна легким помахом руки, — швидко випалив Беральд.
Він запнувся, ніби сам не вірив у власні слова, але все ж продовжив:
— І під час недавнього нападу демонічних монстрів ти одним махом поклав цілу зграю. Це правда?
— Приблизно так, — байдуже відповів я.
— «Приблизно»?! Тобто це не повна маячня?! — його очі полізли на лоба. — Ти що, знайшов десь за академією схованку з еліксирами й усе випив чи як?
Реакція була цілком логічна. Якщо згадати «старого мене», це й справді звучало як казка.
— Та ні. Нічого такого. — Я на мить задумався, як би це пояснити простіше. А потім махнув рукою. — Назвемо це… моментом просвітлення.
— О-о-о! Просвітлення! — Беральд захоплено присвиснув.
«Просвітлення» — зручне слово, яким герої пояснювали раптовий прорив. Відмазка слабенька. Навряд чи хтось повірить, що кадет, який роками пас задніх, раптом почав лупцювати професорів.
Але Беральд повірить.
Не тому що дурний. І не тому що наївний.
Просто цей тип із якихось незрозумілих причин завжди беззастережно мені довіряв.
— Ха-а! Я знав! Брате Дейле, я ж знав, що ти вистрілиш! — він аж стис кулаки від захвату.
— Справді?
— Та звісно! Я ж із самого знайомства казав: у тебе є це відчуття. Ти станеш великим героєм. Більшим за всіх!
І досі не розумію, з чого він це взяв. Навіть у минулому житті, коли я випустився останнім, він усе одно повторював: «Не переймайся! Ти ще станеш великим героєм!»
Жодної логіки. Жодних доказів. Лише сліпа віра.
Він кілька разів гепнув мене по плечу так, ніби це він щойно прорвався на новий рівень.
— Аха-ха! Аж ніби сам переродився! Ти через багато пройшов, еге ж, брате?
— Та було трохи. Дякую, друже.
Після ще кількох «дружніх» ляпасів він глянув на Джулса.
— А це хто?
— Це Джулс Кан. Мій друг.
Беральд розтягнувся в широченній усмішці й простягнув долоню розміром із люк каналізації.
— Ого! Друг брата Дейла — значить, і мій друг! Приємно познайомитися, я Беральд Рю!
— Е-е… я Джулс.
— І як ви познайомилися? — зацікавився Беральд.
— Ем… — Джулс напружився.
Я хмикнув і недбало активував Герой-годинник.
— Ну-у… у цього хлопця досить специфічне хобі.
— Пі-и! Ні! Не треба! — заверещав Джулс, щойно екран засвітився.
Я тихо засміявся.
— Та що ти так злякався?
— Т-ти ж обіцяв мовчати!
— Хм. Тепер мені самому цікаво, що там за хобі, — примружився Беральд.
Джулс почав гарячково махати руками.
— Н-нічого такого! До речі… ти сказав Беральд Рю? Тобто з тієї родини Рю? Як ректор Рю?
Громовий Бог, Лайонел Рю. Ректор академії. Третє місце в Трьохдержавному рейтингу. Жива легенда.
— Рю, так, — на мить на обличчі Беральда промайнула тінь. — Але я з бічної гілки. Із лордом Лайонелом майже не перетинаюсь.
— Все одно це круто, — захоплено сказав Джулс.
Я ж бачив інше.
Звісно, йому неприємно це чути.
З дитинства Беральда в родині зневажали через одну просту причину: повна відсутність таланту до магії. Для роду, який століттями штампував магів, це майже злочин.
Тому й кличка: Покидьок роду Рю.
Смішно. Найгірший кадет і ганьба аристократів. Ідеальний дует.
— До речі, ви вже поїли? — змінив тему Беральд.
— Так. А ти?
Він ляснув себе по животу.
— Хех. Щойно добре підзаправився.
— Чим?
— Гострою свининою, звісно.
— О, ось це я розумію — правильний вибір.
— Хе-хе! Ти теж їв, брате?
— Якщо ти з Республіки, то це обов’язково.
Беральд зареготав і закинув руку мені на плечі.
— Бвахаха! Бачиш? Ми з тобою завжди на одній хвилі!
Його плече було тверде, мов камінь. Наче сперся на валун. Але це тепло… воно підняло зі дна пам’яті старі картини.
Багаття. Ніч. Ми сидимо поруч. Сміємося. П’ємо.
Беральд і я регочемо, як ідіоти.
Юрен бурчить.
Софія читає в кутку.
Айріс дивиться на всіх із тією тихою, теплою усмішкою.
…
Я різко цокнув язиком.
Сторінка минулого. Відірвана. Не повернути.
Ну й чорт із нею. Напишу нові.
У мене ж тепер є шанс.
Я глянув на Беральда. Він сміявся, ніби в житті не знав турбот. Але я знав краще. Під цією гучною маскою він постійно ковтав власні поразки.
— Ха… — він ніяково всміхнувся. — Раз у тебе тепер «просвітлення», то на додаткових ми більше не зустрінемось. А я, здається, знову завалю…
— Та семестр тільки почався.
— Ха-ха… — він зітхнув. — Вчу ту магію роками, а навіть Набій Мани нормально не можу створити. Хех. Мабуть, це теж талант.
Самоіронія. І пониклі плечі.
І тут мене осінило.
У цьому житті він ще не почав нормально вивчати рукопаш. Лише безладні бійки, нуль техніки.
Ідеальний момент.
Спершу я хотів розвести Джулса на гроші для персонального залу. Але це… важливіше.
— Гей. У тебе після цього є плани?
— М? Та ні.
Я повільно усміхнувся.
Колись він терпляче вчив мене битися. Сотню разів показував одне й те саме. І жодного разу не поскаржився.
Тепер моя черга, друже.
— Хочеш, я навчу тебе рукопашного бою?