Розділ 41: Той самий старий покидьок (2)
Покинувши медичний корпус, я протягом решти канікул постійно курсував між гуртожитком і тренувальними майданчиками, закріплюючи щойно здобуте володіння власним тілом. Але, кинувши оком на календар, що висів на стіні одного з залів, я цокнув язиком.
— Заняття знову починаються вже завтра, еге ж…
Хто при здоровому глузді радіє поверненню до навчання? Хоча розчарування було не лише через це. Я коротко зітхнув, оглядаючи порожній зал.
— Останній день, коли це місце тільки моє.
Під час канікул сюди майже ніхто не приходив тренуватися, тож зал фактично став моєю особистою територією. Я користувався ним так, ніби зняв в оренду цілком.
Але сьогодні цьому кінець. Коли заняття відновляться, зали знову заб’ються кадетами. Навчальну програму Академії Героїв неможливо тягнути, якщо лінуватися з тренуваннями.
— Та я не проти ділитися простором, просто ці погляди будуть дратувати.
Останнім часом через низку інцидентів я привертав до себе надто багато уваги. Тренування у відкритому залі автоматично означали чужі очі. Можна було подати заявку на персональний зал. Саме час. От тільки, як і з приватними палатами, для цього потрібна була певна… «пожертва».
— Клята академія! Постійно шукає, як витрусити з нас гроші.
Звісно, кадети з першої п’ятдесятки загального рейтингу могли отримати персональний зал без жодних пожертв. Але який у тому сенс? З 472 кадетів я був на самому дні списку.
Коли там наступна оцінка рейтингу? — подумав я.
Хто б міг уявити, що я доживу до дня, коли чекатиму на неї з нетерпінням. Утім, це було нереально. Без кругленької суми персонального залу мені не бачити.
— Ха! Кляті пожертви…
Думка про гроші одразу ж навела на одного «друга», який незмінно з’являвся в моїй голові щоразу, коли йшлося про фінанси. Я вже збирався виходити із залу, як раптом…
— Га?
— Пі-и!
Кажуть, згадай чорта — і він тут. І справді.
Хоча, якщо бути точним, цього разу «чорт» не з’явився, а спробував утекти щойно мене побачив. Але різниця невелика. Коли наші погляди зустрілися, мій єдиний і неповторний приятель Джулс рвонув навтьоки, та я зробив крок уперед і перегородив шлях.
— Куди це ти так поспішаєш?
— А-а! — я швидко схопив його за комір.
З дружньою усмішкою я закинув руку йому на плече.
— Давно не бачились.
— Т-так… Давно.
— Що робив на канікулах?
— Я… я трохи побув удома.
— О-о, от як. Удома, значить?
Я примружився, і Джулс здригнувся, мало не підстрибнувши.
— К-клянусь, я нікому про тебе й слова не сказав! Клянусь Сімома Богами!
— Ха-ха-ха! Соромився зізнатися батькам, що знайшов друга?
— Щ-що? А, так! Приблизно так.
— Та ясно, ясно.
У нашому віці говорити з батьками про друзів справді трохи ніяково. Добре, спущу на гальмах, — подумав я.
— Т-так… а що ти тут робиш? — обережно спитав Джулс.
Я усміхнувся й міцніше стиснув руку на його плечі.
— А хіба потрібна причина, щоб поговорити з другом?
— Га? Н-ні, мабуть.
— Подумав, що можемо разом перекусити. Нічого складного.
— Тобто як завжди, хліб і молоко? Я куплю в крамниці, так?
Тоді попрошу залишити мені п’ять золотих. Стоп, ні…
— Ні, не сьогодні. Сходімо цього разу в кадетську їдальню. Я пригощаю, — відповів я.
Очі Джулса розширилися від шоку.
— Що? Ти мене пригощаєш? Серйозно?
Побачивши його недовіру, я всміхнувся й підняв брову.
— Я ж завжди змушую тебе платити, так? Саме час повернути борг.
— С-справді?
— Звісно.
Тим паче, я скоро «позичу» в нього чималу суму на пожертву, — подумав я. — Нагодувати перед цим — мінімум ввічливості.
— Ну що ж, ходімо до їдальні, друже!
— Е-е… гаразд.
Так ми з Джулсом і попрямували до кадетської їдальні в прибудові.
На відміну від вишуканих і скажено дорогих їдалень головного корпусу, тутешня була бюджетною: поживна їжа за нормальні гроші.
— Це і є їдальня прибудови? — здивувався Джулс.
— Уперше тут? — спитав я.
— Т-так. Я зазвичай їм у головному корпусі.
— Ага, ясно.
Джулс був сином однієї з п’яти найбагатших родин Республіки. Звісно, він харчувався лише в тій безглуздо дорогій їдальні.
— Вважай це новим досвідом. Тут є страви, яких у головному корпусі не знайдеш. — Я підвів його до входу й підніс Герой-годинник до сканера.
Біп!
[Кадет-герой Дейл Ган. Особу підтверджено.]
Двері зісковзнули убік, і ми зайшли всередину. Їдальня гомоніла: кадети брали їжу, розмовляли, сміялися.
Тренувальні зали порожні, зате тут усі зібралися. Навіть на канікулах їсти ж треба, — подумав я.
— Так-с, що там у нас сьогодні? О, гостра свинина! — радісно мовив я. Гостра смажена свинина разом із раменом була справжньою «їжею душі» Республіки.
— Гостра… свинина? — пробурмотів Джулс.
— Ти що, не знаєш, що це?
— Чув, але ніколи не куштував.
Я повернувся до нього з таким виглядом, ніби щойно вивихнув щелепу.
— Ти ніколи не їв гострої свинини? Ти точно з Республіки? Як можна прожити й не їсти гостру свинину?
— Батько завжди казав не їсти той дешевий мотлох, що їдять простолюдини.
— Ого. Ну ти й кадр.
Справжній аристократ, — подумав я.
— Ходімо, я покажу, як це робиться.
— Г-гаразд.
Я взяв два підноси з сетами гострої свинини й сів за стіл. Джулс дивився на блискуче червоне м’ясо майже з іскрами в очах.
— Це і є гостра свинина?
Він обережно підхопив шматок паличками, поклав на білий рис і відкусив. За мить його очі широко розкрилися, а сам він почав підстрибувати на місці, мов дитина.
— Ну що? Смачно, правда? — спитав я.
— Т-так! Дуже смачно! — Джулс енергійно закивав і почав уминати страву з одержимою швидкістю.
— Фух! Це було неймовірно, — сказав він за якийсь час.
— Уже все?
— Ага! Дякую за частування.
— Тоді віднеси піднос он туди, до зони повернення.
— Га? Хіба персонал зазвичай цим не займається?
— Це їдальня прибудови, багатий ти виродку. Тут кожен прибирає за собою. Гаразд, поїли — рушаймо, — відповів я з роздратуванням. Іноді здавалося, що заможні люди живуть у паралельному всесвіті.
Я вже збирався вивести Джулса з їдальні, коли біля виходу зібрався натовп. Зацікавлений, я підійшов ближче.
— Що там? Чого всі зібралися?
Причина швидко стала зрозумілою. Двері не працювали. Зазвичай вони відчинялися автоматично після сканування Герой-годинника, але цього разу сканер не реагував. Кадети почали обурюватися.
— Та що таке? Чому він не зчитує?
— Може, у тебе годинник зламаний?
Один кадет вийшов уперед і підніс свій Герой-годинник до зчитувача.
— Відійдіть. Я спробую.
Нічого. У натовпі з’явився гул.
— Зламалося?
— Схоже на те.
Один кадет похитнувся, збліднувши.
— А-а раптом… як тоді, на Фестивалі Запечатування? Знову напад демонічних монстрів? Або навіть демон?
Інші подивилися на нього, як на божевільного, й цокнули язиками.
— Та годі, не вигадуй.
— Демони в академії? Нісенітниця.
— А-але ж того разу теж ніхто не чекав нападу, правда? — не здавався він.
— У цьому є сенс. Винного ж так і не спіймали.
Спогад про той інцидент був ще надто свіжим, тож навіть дрібна несправність швидко вивела всіх з рівноваги. Паніка ширилася, мов зараза.
— Я-впевнений, це просто збій.
— Хтось, покличте професора!
— Усі, відійдіть від дверей!
І тут над усією їдальнею прогримів голос, ніби хтось проковтнув мегафон.
— Ха-ха-ха! Не хвилюйтеся, товариші! Я відчиню ці двері своїм могутнім закляттям Відмикання!
Усі погляди звернулися туди, де до входу крокував справжній гора м’язів у формі кадета, що тріщала по швах. Коротке чорне волосся, щетина, широкі плечі й зріст майже під два метри — йому б сокиру в руки, а не магію. Та на лівому боці грудей чітко виднівся знак Магічного відділення, і кадети одразу це помітили.
— Гей, це ж емблема Магічного відділення?
— На такому здоровилі? Та не може бути.
— Та годі, це ж помилка.
— Хіба він не з сумнозвісної родини Рю?
— Чув чутки. Він другокурсник, так?
Я глянув на кадета й недовірливо кліпнув.
— Це ж…
— Усі відійдіть! — громила проштовхався вперед, схопився за ручку, яку до нього ніхто не міг зрушити, й рвонув щосили. — Грррра-а-а-а! ВІДМИКА-А-АЙСЯ!
Сталеві двері зім’ялись, мов папір, а по стіні пішли тріщини. Зі звуком між ревом і криком герметично зачинені двері вирвало. Кадет стояв, тримаючи покручене залізо в одній руці й широко усміхаючись.
— Споглядайте, товариші! Ось сила закляття Відмикання!
У їдальні запала тиша. Приголомшені кадети витріщалися на понівечені двері. Я не стримав сухого сміху, дивлячись на того, хто щойно вирвав двері з петель.
І тоді, і зараз — той самий старий покидьок. Ніколи не змінюється.
Давно не бачились, Беральд Рю.