Розділ 17: Ментальні тренування (2)
Минуло кілька днів відтоді, як я почав працювати над підсилювальним еліксиром стигмати душі разом із професором Бастіоном. Ми так занурилися в дослідження, що вихідні промайнули непомітно, і ось — знову понеділок.
А понеділок означав, що буде лише одна пара.
І не абияку, а найважливіший базовий предмет для всіх курсантів третього року, незалежно від відділення — Практичну бойову підготовку.
Цей курс мав найбільший вплив на загальний рейтинг курсантів і вважався першим справжнім кроком до статусу героя. Тож не дивно, що він суттєво відрізнявся від інших занять.
По-перше, він мав абсолютний пріоритет. Якщо розклад Практичної бойової підготовки змінювався або затягувався, усі інші заняття автоматично вважалися пропущеними з поважної причини.
По-друге, травми — і навіть смерті — під час занять не вважалися провиною викладача. Так, базові заходи безпеки існували, але це був не навчальний заклад для підготовки науковців чи ремісників. Це була кузня героїв, які мали воювати на передовій. А отже, втрати під час тренувань сприймалися як частина професії.
По-третє, заняття тривали весь день. Не дві й не три години, а весь понеділок. Перерви й обід залежали виключно від настрою професора. Іноді, як під час минулотижневого польового тренування, обіду не було взагалі.
Професор Кейн оглянув аудиторію й заявив:
— Сьогоднішня тема — «Ментальні тренування». Ті, хто провалить ранкове випробування, перейдуть до післяобідньої частини без обідньої перерви. Я вас попередив.
Я, який у хаосі останніх днів тихо чекав на спокійний обід з Айріс, відчув, як у грудях щось надломилося.
Та що ж ти за людина така… Дай хоч поїсти.
Я важко зітхнув і кинув у професора Кейна погляд, сповнений чистої, концентрованої ненависті.
І я був не один.
— Цілий день без обіду…
— Це ж не по-людськи!
— Нам ще минулого тижня вистачило того пекла!
По аудиторії прокотилося мовчазне обурення:
Чому в інших групах нормальні перерви, а ми що — крайні?!
— Що? У когось є проблеми? — спокійно спитав Кейн.
— Н-ні, сер!
— Жодних!
Звісно. Скарги на нього ніколи не працювали.
— Ц-ц-ц. Думаєте, мені подобається морити вас голодом? — фиркнув він.
— А-але під час польового тренування… — несміливо почав хтось.
— Не моя вина. Це ви забули взяти їжу. Правильно?
Убивча правда. Заперечувати було нічого.
У тиші, що настала, Альберт невпевнено підняв тремтячу руку.
— Е-ем… професоре? Ви сказали, що ті, хто провалить тест, не отримають обід?
— Саме так.
— Т-тоді… хіба це не означає, що нас змушують голодувати?
Професор Кейн усміхнувся так, що в декого сіпнулося око, дістав із-під плаща прозорий контейнер і поставив його на кафедру.
— Я сказав, що не буде обідньої перерви. Я не казав, що ви не будете їсти.
У контейнері плескалася таємнича зелена рідина.
— Це мій фірмовий напій. Одна пляшка — і вистачить до вечері.
У класі запала гробова тиша.
Рідина не була гарячою… але булькотіла.
— Професоре… що це взагалі таке? — прошепотів Альберт.
— Я ж сказав. Особливий сік, зроблений власноруч.
— Т-так, але… з чого він?
Замість відповіді Кейн розсміявся.
— Ні, серйозно!
По обличчю Альберта було видно: перестаньте сміятися й просто скажіть, благаю.
— Альберте, тобі цікаво, що там? — лагідно спитав Кейн.
— Т-трохи…
— Тоді підійди й скуштуй.
— Що?! Н-ні! Я передумав! Мені вже не цікаво!
— Але ж ти щойно сказав, що цікаво.
— Забираю слова назад!
— Гаразд. Тоді голосування. Хто за те, щоб Альберт скуштував?
Усі підняли руки. Включно зі мною.
— З-зрадники… — простогнав Альберт.
— Розслабся. Ти не помреш, — сказав Кейн, підходячи ближче.
— Е-е-ек!
— Ну… принаймні, скоріш за все.
Кейн схопив Альберта за плече й силоміць влив напій йому до рота.
— БЛЕХ—БЛЕЕЕХ!!!
— Не блюй, — сухо зауважив професор.
— Щ-що ви туди поклали?! Як це взагалі може ТАК смакувати?!
— Знаєш, який продукт складається майже повністю з білка?
— Куряча грудка?..
— Ха! Куряча грудка — ніщо порівняно з цим!
Кейн витяг інший контейнер. Усередині щось ворушилося.
— Це… жук?! — з жахом спитав Альберт.
— Прошу. Це їстівна личинка, вирощена за агротехнологіями Республіки.
— Тобто… жук.
— У шлунку все — просто поживні речовини.
Альберт повільно сповз на стілець, з поглядом людини, яка втратила віру в світ.
По аудиторії прокотилося мовчазне рішення:
за жодних обставин ми це не питимемо.
— Чудово, — усміхнувся Кейн. — А тепер до справи. Сьогодні — ментальні тренування. У реальному бою розум важливіший за тіло.
— Сьогоднішній урок особливий. До нас приєднається професор із Магічного відділення — професор Морфеус.
Зал зашепотів.
— Морфеус? Той самий?
— Майстер ілюзій?
Двері відчинилися, і до класу зайшов молодий чоловік із темно-каштановим волоссям. Він виглядав настільки юним, що міг зійти за курсанта, але всі знали: герої старіють повільно.
Він уклонився — рух був настільки плавним, що нагадував мистецтво.
— Приємно познайомитися. Я — Морфеус. Сьогодні я допомагатиму з ментальними тренуваннями.
Після витівок професора Кейна його м’яка усмішка здавалася ковтком свіжого повітря.
— Урок простий. По черзі ви підходитимете й витримуватимете ілюзію протягом однієї хвилини.
— Просто витримати? І все? — перепитав хтось.
— Саме так.
Курсанти перезирнулися. Якщо знаєш, що це ілюзія, ефект має бути мінімальний. Та ще й битися не треба.
Легкотня, — подумали багато хто.
— Слава богам…
— Я вже боявся, що доведеться пити той напій.
Професор Кейн усміхнувся надто хижо.
— Професоре Морфеус, може, покажемо приклад? Один курсант.
— Звісно. Добровольці?
— Альберт з радістю, — миттєво сказав Кейн.
— Що?! Я нічого— ААА!
Кейн потяг Альберта вперед.
— Не бійся. Це ж просто ілюзія.
— Сідай, заплющ очі й розслабся, — лагідно мовив Морфеус.
Альберт сів.
— О-окей…
Рука на чолі.
І пекло вибухнуло.
— ААААААААААААААА!!!
Альберт звалився зі стільця, корчачись на підлозі.
Не минуло й десяти секунд.
— Ц-е… — прошепотів хтось.
— Ти в порядку? — Морфеус простяг руку.
— Не підходьте! — Альберт згорнувся клубком. — Н-не вбивайте мене…
Через хвилину він отямився.
— Краще?
— Т-так… вибачте…
— Нічого. Таке часто буває.
Усмішки зникли з облич курсантів.
— Ну що ж, — промовив Морфеус, оглядаючи зал. — Хто наступний?
І лише тепер його усмішка нагадувала не лікаря, а жнеця.
— Ага… курсант із сивим волоссям. — Його погляд зупинився на мені. — Не хочеш спробувати?
…Чудово.