Розділ 14: Перевірка меж (2)
Повернувшись у минуле й несучи в собі Праматеринський Вогонь, я жодного разу не бився на повну силу. Якщо бути точнішим — у мене просто не було такої нагоди.
Звісно, траплялися різні дрібні інциденти.
Але здебільшого це були лише незначні сутички з іншими курсантами. Саме тому цей поєдинок із професором Кейном я чекав із щирим нетерпінням. Навіть якщо це всього лише тренувальний бій, він був першим супротивником, гідним усього, що я мав.
Сталь вдарилася об сталь. Меч і сокири зіштовхувалися на такій швидкості, що око не встигало вловити рух.
Коротко гаркнувши, професор Кейн замахнувся обома сокирами, описуючи в повітрі хрест. Рух був недбалий, наче він грався іграшками, але сила за ним стояла зовсім не іграшкова.
Зі стигмати його душі вирвався різкий спалах, і мана ринула в сокири, запалюючи їх, мов лісову пожежу. Сам тиск повітря від одного помаху розпанахав підсилену дубову підлогу арени, ніби по ній пройшлися пазурі дикого звіра. Чиста, груба руйнівна сила.
Якщо прийняти це в лоб — мені кінець, оцінив я.
Річ була не лише в його зрості — понад два метри. Справжня різниця полягала в прірві між нашими запасами мани. Стигмата на лівому боці грудей професора Кейна належала Богові Землі. Мана Землі була важкою, тиснучою, за своєю природою нищівною. Якби я спробував блокувати той удар мечем, він, швидше за все, розлетівся б разом зі мною.
Тоді…
Я опустив стійку й повів клинок навскіс. Зібравши всю ману в тілі, я стиснув її в самій кромці меча.
У мить, коли сокира торкнулася клинка, сконденсована мана вибухнула назовні. Удар збив траєкторію сокири рівно настільки, щоб вона ковзнула по похиленому лезу й пішла вбік.
Це була техніка, яку я переробив зі «Небесного перевороту», вивченого у Бералда, пристосувавши її до фехтування. Мій спосіб виживати. Мій спосіб виривати шанс навіть перед обличчям нездоланної різниці в силі.
— Ти весь складений із хитрощів! — гаркнув професор Кейн.
Друга сокира полетіла з боку, цілячи в плече. Я пірнув уперед низьким ривком, і лезо просвистіло над головою.
— Хитрощі, відточені роками, стають справжньою майстерністю, — відповів я.
Я підскочив і вдарив у відповідь.
Стиль Сонячного Меча — школа, створена п’ятсот років тому одним із П’яти Великих Героїв, Рейнальдом Геліосом, і завершена його далеким нащадком, одним із Останніх П’яти, Юреном Геліосом. Тепер це мистецтво текло крізь мій меч.
— Кланґ! Кланґ!
— Гркх! Де ти, в біса, навчився такого фехтування?! — вигукнув Кейн.
— Сам, — відповів я.
Це була правда.
Те, що я використовував, починалося як Стиль Сонячного Меча, але змінилося настільки, що майже не мало з ним нічого спільного.
Після того як світ упав перед Демонічним Богом, коли я самотньо блукав засніженими рівнинами, тренуючись у тиші на честь загиблих товаришів, я усвідомив одну істину.
Я — не Юрен.
Мій меч ніколи не палав його блиском. Він ніколи не сяяв його шляхетністю. Я був слабкий, але впертий; крихкий, але гострий. Навіть якщо мій меч ламався, падав чи був розчавлений, він ніколи не зникав.
Це й було фехтування Дейла Хана.
Мені не потрібно бути блискавично швидким чи чудовиськом сили. Достатньо вдарити в потрібне місце, у потрібний момент і правильним способом. Цього вистачає.
Сталь дзвеніла навколо мене, немов хор. Подих рвався, ковзаючи вздовж щелепи, але я не зупинявся.
Використовуй ману лише в мить зіткнення.
Рубай. Колий. Відбивай. Скручуйся — і я почав розуміти.
Це було не даремно.
Ті безкінечні засніжені поля. Той білий світ, у якому я сам тренувався день за днем. Ті сотні, тисячі років боротьби…
Усе це не було марним.
Я не робив цього заради великої мети. Я не гнався за славою. Я просто не хотів забути. Не хотів змарнувати спадок. Не хотів знецінити ті дорогоцінні дари, які вони мені залишили.
— Ха… ха-ха-ха!
Сміх вирвався сам, раніше, ніж я це усвідомив. Серце розпирало, а по спині побігли мурашки. Я був настільки захоплений, що міг би закричати від тріумфу просто тут.
Чому?
Що це за відчуття?
Разом із радістю всередині підіймалося щось іще. Але цього було замало. Спрага пекла горло, гаряча й ненаситна.
Ще трохи…
Здавалося, якщо я проштовхнуся ще на крок, якщо піднімуся ще трохи вище, то зможу торкнутися краю «вершини», про яку Юрен так часто говорив.
Але тіло було важким, немов закуте ланцюгами. Розум бачив шлях, але тіло не встигало.
І все ж я продовжував замахуватися.
Лукас стиснув зуби, ледве встигаючи відбивати нескінченний град ударів. Вони не були ні швидкими, ні сильними. Він чітко бачив кожен рух. Міг легко парирувати їх.
І все ж…
Здавалося, ніби він повільно занурюється в трясовину, яка стискається з кожною секундою. Його тіло, здатне без упину розмахувати сокирами понад п’ять годин, було залите потом менш ніж за п’ять хвилин.
Що це, чорт забирай, за фехтування?!
Чому я не можу перейти в наступ?!
У запалі бою, що межував із трансцендентним станом, на нього навалилася задушлива вага. Подих ставав дедалі важчим.
Якщо це триватиме… я помру.
Не програю — саме помру.
Думка про те, що це лише спаринг із курсантом, повністю зникла.
Якщо я не хочу померти… я маю вбити.
Я повинен викластися повністю.
Якщо хочу вижити — маю вбити «ворога» переді мною.
У ту ж мить, коли це усвідомлення прорізало свідомість, інстинкти взяли гору над будь-яким тренуванням. Колір енергії, що виривалася зі стигмати його душі, змінився, і криваво-червона аура накрила все тіло.
Благословення Кривавого Воїна.
Рідкісна вроджена здатність, доступна лише обраним серед героїв.
Кров ринула жилами з жахливою швидкістю. М’язи роздулися, капіляри в очах луснули, забарвивши їх у червоне. Закутаний у криваву ауру, він більше не виглядав людиною.
Він виглядав саме так, як і підказував його титул — Кривавий Гончак.
З дикою гарчанням сокира обрушилася вниз.
Наступної миті над ареною вибухнув звук — такий, що ніяк не міг народитися від простого зіткнення меча й сокири.
Удар відкинув Дейла, мов повітряного змія з обірваною ниткою, і той врізався в дальню стіну тренувального залу.
Усвідомивши, що сталося, Лукас кинувся вперед.
— Дейле! Дейле Хан! Ти живий?!
Його обличчя зблідло. Стіна була зруйнована вщент. Навіть загнаний у кут, він не мав права застосовувати благословення проти курсанта.
— Чорт! Я зараз викличу медиків академії! Тримайся!
Якщо стане відомо, що він застосував благословення проти учня, покарання буде неминучим. Але зараз це не мало значення.
Та саме тоді він почув голос.
— Я в порядку.
Дейл, напівзасипаний уламками, повільно підвівся.
Лукас дивився на нього, мов на примару.
— Що?.. Т-ти… неушкоджений?
— Так. Усе добре, — спокійно кивнув Дейл.
Лукас нахилив голову, ніби його мозок відмовлявся сприймати побачене. Зважаючи на стан стіни… це було неможливо.
У гіршому разі хлопець мав загинути. Принаймні зламати кістки. Але він виглядав абсолютно цілим.
Лукас перевірив його сам — жодної подряпини.
— Я програв, — раптом сказав Дейл.
— Г-гa?
— Спаринг. Я програв.
Лише тепер до Лукаса дійшло, що це був тренувальний бій, а не смертельна сутичка. Він видав розгублений звук.
— А… так.
Дейл ледь усміхнувся.
— Зате я довів, що здатен змусити вас викластися на повну.
— Кхм! Я… вибач. Я не мав наміру активувати благословення.
— Не варто. Я був би розчарований, якби ви цього не зробили, — сказав Дейл, засовуючи меч у піхви. — Для мене було честю повчитися сьогодні. У мене ще заняття, тож я піду.
— А! Так, добре. Але якщо згодом відчуєш хоч найменший біль — одразу до мене, ясно?
— Так, сер.
Дейл без вагань вийшов зі зруйнованої арени.
Залишившись серед уламків, Лукас дивився йому вслід.
— Ху… Я викладаю вже давно, але такого ще не бачив.
Коли Дейл уперше попросив спаринг, він вирішив, що хлопець збожеволів. І справді — хто б не подумав так само? Яким би вражаючим не був його недавній прогрес, він залишався лише курсантом. Ба більше — найгіршим курсантом за всю історію Академії Рейнальда.
— І цей самий хлопець щойно загнав мене до межі?
Якби Лукас не пережив цього сам, він би ніколи не повірив.
— Серйозно… Невже він повернувся з майбутнього?
Думка була настільки абсурдною, що він ледь не розсміявся.
— Але зрештою я ж переміг!
Так, йому довелося застосувати благословення проти курсанта. Але перемога є перемога, чи не так? Принаймні його гідність професора була збережена.
Та коли він знову прокрутив бій у голові, його вираз повільно змінився.
Зачекай…
Той дивний, незнайомий стиль меча. Майже акробатичний контроль мани. Точність кожного руху. Навички Дейла змінилися настільки, ніби він і справді повернувся з майбутнього.
Але було одне, що не змінилося зовсім.
— Запас мани в того хлопця… майже такий самий, як і раніше.
Менше десяти відсотків від середнього рівня курсанта. Різниця між його маною та маною Лукаса — у двадцять разів.
І все ж із цією мізерною крихтою мани хлопець загнав його на край відчуття смерті.
Для героя мана — це все. Це як вагова категорія.
З огляду на різницю, виходило, що Лукас виклався на повну, щоб здолати… восьмирічну дитину.
Він уявив, що станеться, якщо Дейл збереже теперішні навички й отримає порівнянний запас мани.
По спині пробіг холодок.
Лукас глибоко зітхнув.
— Мабуть, я навчав не курсанта-героя… а дитинча чудовиська.