Розділ 12 — Перше заняття (4)

Розділ 12: Перше заняття (4)
Всупереч моїм побоюванням, ніч виявилася цілком терпимою. Усе завдяки благословенню Айріс і імпровізованому ліжку, яке я спорудив із гілок та листя, скориставшись навичками виживання, набутими ще за часів найманства. Комфортом це, звісно, не назвеш, але витримати було можна.
Порівняно з іншими курсантами — це взагалі розкіш, подумав я.
У цей момент більшість із них, напевно, ледве трималася на ногах від виснаження. Ночівля без належних знань часто забирає більше сил, ніж проста безсонна ніч.
І це, ймовірно, теж було частиною заняття.
Якби це була лише вправа зі слідопитства, ніхто б не випускав настільки «незручний» тип демонічного чудовиська. Котячі демони відомі своєю швидкістю й тим, що майже не залишають слідів, тож відстежувати їх значно важче, ніж інших істот із такою ж кількістю очей.
Отже, викладачі наперед розраховували, що курсанти не зможуть упіймати всіх демонів за один день.
Саме тому професор Кейн і не попереджав їх заздалегідь, щоб ті ретельно готувалися. Справжня мета заняття полягала не лише у відстеженні демонічних істот, а й у вмінні виживати: розбивати табір, добувати їжу, витримувати втому.
А отже, чергування вночі, пильнування небезпеки й спостереження за Айріс, яка мирно спала, — усе це також було частиною навчання.
Я згадав, як учора ввечері її обличчя сяяло щирою радістю, коли вона, захоплено перебираючи ногами, їла рамен. Це лише підтвердило те, в чому я й так був упевнений.
Навіть якщо всі наші спільні спогади стерті, Айріс залишається Айріс.
Це було очевидно — і водночас наповнювало мене величезним полегшенням.
Не терпиться побачити й інших.
Юрен, Бералд, старша Софія… Цікаво, чим вони зараз займаються?
Я вже зовсім поринув у спогади про старих товаришів, коли голос Камілли різко повернув мене до реальності.
— Що це за моторошна посмішка?
— А що, мені вже й посміхатися не можна? — відповів я.
— Хмф! Це була дуже підозріла посмішка!
— Годі нести дурниці. Краще розбуди Айріс. Нам час вирушати.
— Цк.
Камілла нерішуче підійшла до Айріс і обережно струснула її за плече.
— Пані, час прокидатися—
— Хьяяк?!
Напівсонна Айріс раптом притягнула Каміллу до себе, притулившись щокою до її грудей, мов до подушки.
— А-ннгх… Ще трошки…
— П-пані, це непристойно!
— Ммм… Що це? Таке тверде… — пробурмотіла Айріс сонно.
— Та прокинься вже, дурненька, — гаркнула Камілла й дала їй ляпаса по спині.
Очі Айріс розплющилися.
— Ти вже прокинулись, пані?
Позіхаючи, Айріс відповіла:
— Так… Але чому в мене спина болить?
— Бо ви спали на землі, підклавши лише листя, — пояснила Камілла.
— А, точно… Ми ж ночували в лісі. Не дивно, що щось було таке пласке й тверде під щокою…
Дивлячись на реакцію Камілли, я подумав: Заспокойся, Камілло. Це ж твоя пані.
— Раз усі прокинулися — рушаймо, — сказав я.
— Рушаймо? Куди? — спитала Айріс.
— Я зранку знайшов сліди ще одного чудовиська, — відповів я.
Ми вже достатньо навчилися виживати в дикій місцевості. Час було знову взятися за відстеження демонів.

Швидко вмившись у струмку неподалік, ми рушили за слідами. За кілька годин нарешті побачили демонічне чудовисько, яке пило воду біля берега.
Знову котячий тип, подумав я.
Це не мало дзьобоподібної пащі, як учорашнє, але загальна будова була схожою. Головна відмінність — чотири ока замість трьох.
А, точно. Я про це чув.
У минулому житті один із трьох демонів, випущених у цей ліс, вважався особливо швидким і важким для захоплення. Саме через нього курсанти й провели в горах три повних дні.
Те, що тепер я бачив цього високорівневого демона перед собою, ще раз нагадало, наскільки я змінився після повернення. Тоді моя група не могла впіймати навіть триокого. Про чотириокого й мови не було.
Камілла напружено сказала:
— У нього зайве око.
— Хочеш, я візьму цього на себе? — спитав я.
Вона рішуче ступила вперед.
— Хмф. Три ока чи чотири — яка різниця.
Я знизав плечима й, як учора, пішов перекривати шлях відступу. Камілла також повторила свою тактику, рвонувши вперед за моїм сигналом.
Чудовисько, зосереджене на воді, сіпнулося й різко розвернулося, намагаючись утекти — але наткнулося на мене. Зависнувши між нами, воно зрештою обрало ціль і кинулося на Каміллу.
Намагається прорватися, — подумав я.
Камілла вже витягувала меч, самовпевнено всміхаючись.
— Якщо йдеш — то йди!
Вона замахнулася на шию монстра, але в ту ж мить її Герой-годинник спалахнув червоним.
[Попередження: у разі вбивства демонічного монстра, призначеного для тренування, усі бонусні бали буде анульовано.]
— Чорт! — Камілла поспіхом змінила траєкторію удару.
Та зупинити замах у середині руху було неможливо.
Кланґ!
Лезо лише ковзнуло по шиї істоти. Камілла роздратовано глянула на повідомлення.
— Їм варто було попередити нас заздалегідь!
Вона була настільки зосереджена на повідомленні, що не усвідомила, що саме вона розрізала.
— Грррр!
Магічний обмежувач на шиї демона тріснув навпіл і впав на землю. Чотири ока спалахнули криваво-червоним.
— Грррааах!
Звільнившись, монстр рвонув уперед — значно швидше, ніж раніше.
Камілла запізнилася з реакцією. Істота вже промчала повз неї.
Її ціллю була третя учасниця нашої групи.
— А-Айріс! — закричала Камілла.
Айріс спробувала ухилитися, але для людини без бойової підготовки це було неможливо.
У мить, коли ікла майже зімкнулися…
— Я ж казав, що впораюся, — промовив я.
Я став перед чудовиськом і застосував Стиль рукопашу Бералда: Небесний переворот.
Бууум!
Використавши імпульс власної атаки монстра, я вгатив його головою в землю. Поки він корчився, я вдарив по черепу піхвами меча.
Глухий удар.
Червоне сяйво в очах згасло.
— Ти в порядку? — спитав я Айріс.
— А… так, — кивнула вона й, узявши мене за руку, підвелася.
Камілла підбігла, смертельно зблідла.
— Айріс! В-ви не поранені?!
— Ні, все добре.
Камілла видихнула з полегшенням, а тоді стиснула зуби й уклонилася під прямим кутом.
— Я щиро перепрошую, пані! Про цей інцидент буде офіційно повідомлено Священній Імперії. Я прийму покарання.
— У цьому немає потреби, — м’яко сказала Айріс.
— А-але!
Айріс поклала руку їй на плече.
— Я сказала, що все гаразд. Я теж не знала, що вбивати монстрів не дозволено.
Камілла повернулася до мене.
— Дякую. Я обов’язково поверну цей борг.
— І як саме? — усміхнувся я.
— Я зроблю все, що в моїх силах.
— Справді? Усе?
— Я-якщо це не щось огидне. Типу… їсти лайно!
— Гей, — сказав я. — За кого ти мене маєш?
— Забудь про борг, — махнув я рукою. — Вважай, що ми квити.
— Квити? — здивувалася вона.
— За той раз, коли я жбурнув тебе в повітря минулого тижня.
— Ц-це було! — Камілла почала виправдовуватися, бурмочучи про те, що втратила пильність.
Я підійшов до уламків обмежувача.
— Цікаво, це ще зарахується?
Я підніс Герой-годинник.
[Захоплення підтверджено для групи Айріс, Камілли Ведіче та Дейла Хана.]
[Оскільки всі демонічні монстри захоплені, заняття «Практична бойова підготовка» завершено.]
[Курсантам негайно прибути до входу на полігон.]
Я цокнув язиком.
— Схоже, інша група впіймала останнього.
Якби я не ночував із Айріс і продовжив полювання, ми могли б узяти всіх трьох. Але що вже.
— Повертаймося, — сказав я.
— Зрозуміло, — кивнула Камілла.
Ми рушили… удвох?
— Айріс? — озвався я.
— А! Вибач, я замислилася, — відповіла вона.
— Зачекай, ти справді поранена?! — стривожено спитала Камілла.
— Ні, нічого такого.
— Та як це «нічого»?! Ти вся червона!
— Ц-це не те, що ти думаєш! — Айріс опустила голову й пришвидшила крок.
— П-пані, зачекайте!
Я дивився їм услід, насупившись.
Що це було?..
Лише на мить, на зовсім коротку мить, її погляд нагадав мені той, яким вона дивилася на мене в минулому житті.
Годі думати зайве.
Я рушив за ними.

Я підійшла до нього з чистої цікавості.
Мені просто хотілося зрозуміти — чому?
Чому він дивився на мене, на людину, з якою навіть не був знайомий, і плакав так сумно?
Спершу це викликало дискомфорт. Але з часом він зник, поступившись місцем цікавості.
Я постійно думала про чоловіка, який дивився на мене й сказав:
«Справді… Я так радий.»
Чому він був радий?
Я шукала відповідь, але вона не приходила. Натомість виникло дивне відчуття.
Він здавався… знайомим.
Хоч ми ніколи не говорили, хоча в мене не було жодного спогаду про нього, його погляд і слова не здавалися чужими.
Навпаки — вони були теплими. Настільки, що серце почало битися швидше.
Що зі мною відбувається?
Це було безглуздо. Ніби я — загублена кохана, яка зустріла того, кого любила протягом багатьох життів.
Абсурд.
А потім професор Кейн сказав:
— Сьогодні ви формуєте групи по троє.
І я, не усвідомлюючи цього, пішла просто до нього.
Озираючись назад, я розумію — це було імпульсивно. Неподобаюче для Святої.
Але я не шкодую.
Минув лише день, але час, проведений із ним, був… приємним. Набагато приємнішим, ніж я очікувала.
Полювання в лісі. Перший рамен. Те, як він захистив мене.
І як він простягнув руку, питаючи:
«Ти в порядку?»
У ту мить щось спалахнуло в мені. Почуття, яких у мене ніколи не було. Яких не повинно бути у Святої.
— Ха-а… Що ж мені тепер робити? — зітхнула я.
І раптом — спогади.
«Хто ти такий, щоб кликати мене по імені?»
«Забудь усе, що було сьогодні. Інакше — тобі кінець.»
«О Боже! Це неймовірно! Це просто божевілля!»
— Почекай… чорт забирай? — вирвалося в мене.
Що мені тепер робити?