Пролог - 6
Коли зворотний хід часу завершився, я опинився в тісній і грубій кімнаті.
Крізь відчинене вікно долинав слабкий запах дерева й землистий аромат. Здається, дощ припинився досить давно.
Виглянувши у вікно, я побачив панораму неба, що розганяло темні хмари над безмежним ландшафтом зелені. Веселка розкинулася по небу.
Це був знайомий краєвид і запах.
Хоча я був тут уперше, мене дедалі більше охоплювало відчуття дому, ніби людину, що поринула в ностальгію.
Де я?
Я інстинктивно знав відповідь.
«Це дім. Дім Айзека.»
Через те, що Фантазійний Годинник повернув час пропорційно прискореному, я перенісся більш ніж на два роки в минуле.
На мені була проста коричнева сорочка. Піднявши поділ, я чітко побачив свій замерзлий живіт.
Здається, я ще не пройшов випробування, адже не повернувся до печери, огорнутої заметілями.
«Ще ні.»
Це ще не кінець.
Я підозрював, що це місце — там, де випробування завершиться. Прискорення часу, його зворотний хід і минуле Айзека. Ця низка подій мала стати відповіддю на подолання випробування.
Запобігання воскресінню Злого Бога було лише кроком, щоб дістатися цього останнього ритуалу переходу.
Раптом моя увага впала на записку на столі. На ній був напис від чиєїсь руки: «Будь ласка, не ненавидь свою старшу сестру».
Я не знав, чиє це письмо, але воно викликало в мені сильну ностальгію.
Я відчинив двері й вийшов у коридор. У вузькому коридорі стояла, спершись об стіну, молода жінка з довгим сріблясто-блакитним волоссям.
Червоні очі. Такі самі, як у мене.
«Якщо ти готовий, то йди. Я не витримаю тебе бачити.»
Тихий голос. Я природно знав, хто ця жінка.
Це була сестра Айзека.
Вона лагідно заплющила очі. Після цих слів вона дала зрозуміти, що більше не говоритиме зі мною.
Я не знав усієї історії, але поважав її бажання й сам рушив коридором.
Дошки підлоги скрипіли під кожним кроком. Цей дім був досить старим.
«Я знаю, хто я такий…»
У голові розмито сплив чоловічий голос схлипування. Водночас я відчув, ніби мене тягне до сходів.
Я вийшов за двері й піднявся дерев’яними сходами, на яких були сліди одного-двох ремонтів.
«Я нікчемний шмат лайна, я…!»
Я схопився за пульсуючу голову. Знайомий голос, хоча я його ніколи не чув, час від часу лунав у голові.
«Чому мама має пишатися таким покидьком, як я?»
Діставшись другого поверху, я побачив горище.
«Я бездарна людина, мамо. Непотрібна, непотрібна… У мене нуль таланту. Я ніби статист у п’єсі.»
Білі шовкові фіранки тріпотіли на ранньому осінньому вітрі.
Перед фіранками, на старому, потертим ліжку.
Лежала нерухомо, ніби труп, середнього віку жінка з сріблясто-блакитним волоссям, дивлячись у стелю.
Пара худих рук спочивала на ковдрі, що вкривала тіло.
Вона була виснажена. У тілі жінки не було ні життя, ні життєвої сили.
«Вибач, мамо. Вибач… Що я лише покидьок.»
«Ти тут, Айзеку…?»
Моє серце здригнулося. Це була не моя емоція, а Айзека. Залишок інтенсивного каяття в цьому тілі відреагував на це єдине слово.
Жінка з сріблясто-блакитним волоссям подивилася на мене й ледве видавила слабку посмішку. Вона жестом покликала мене ближче. Її руки були тонкі, шкіра обтягувала кістки.
Я повільно підійшов до неї. Біля ліжка стояв стілець із горіхового дерева, підготовлений для тих, хто захоче посидіти.
«Вибач, що покликала тебе сюди… Чому б тобі не сісти…?»
Голос жінки тріщав, наче сухе поле без вологи.
Я перенісся в час, коли ця жінка мене покликала. Подумавши так, я сів.
Неважко було здогадатися, хто ця жінка переді мною. Сріблясто-блакитне волосся й криваво-червоні очі. Айзек сильно скидався на свою матір.
Крізь вікно було видно клен середнього розміру. Листя гойдалося на вітрі, ніби готове ось-ось впасти.
«Потримаєш мою руку…?»
Я взяв худу руку жінки.
«Я покликала тебе, бо хочу тобі дещо сказати…»
Жінка, ніби навіть моргання було розкішшю, дивилася на моє обличчя й запам’ятовувала його очима, насолоджуючись кожною миттю, що зникала.
«Це було, коли моєму Айзеку було лише вісім років…»
Вона згадувала. Її обличчя виглядало так, ніби вона глибоко поринула в дорогоцінний спогад.
«Тоді мама пожартувала. А що, як мама стане великим лицарем чи могутнім магом і муситиме покинути тебе, щоб захищати людей…»
Жінка слабко всміхнулася.
«Ти був жвавою дитиною, тому… я думала, ти посмієшся з моєї дурниці. Але пам’ятаєш, що ти сказав…?»
Я похитав головою.
«…Ти нічого не сказав. Просто… сльози текли по твоєму обличчю.»
Жінка яскраво всміхнулася. Її обличчя наповнилося щастям.
«Тоді я подумала, що я дуже благословенна мати… мати такого чудового сина поруч…»
Сльози зібралися в кутиках очей жінки.
«Дякую, що народився, Айзеку. Для мене ти був моїм дуже дорогоцінним сином…»
«…»
Голос, що лунав у голові, коли я йшов скрипучим коридором і сходами вгору, знову сплив у свідомості.
Це був голос Айзека.
Слухаючи слова жінки, Айзек міг лише плакати, принижуючи себе. Він більше не витримував і казав матері, що йде, ніби він не гідний бути сином, яким вона пишається.
У його спогаді жінка гладила голову Айзека й усміхнено хитала головою.
Що б Айзек не казав, для неї він був сином, яким вона пишалася й якого щиро любила.
Каяння й травма Айзека прилипли до нього, як багнюка під дощем. Останнє випробування для завершення цього випробування — подолати його роздираюче серце каяття.
Останнє, що він сказав матері, яка відходила, було самоприниження.
Айзек вважав це нестерпно жалюгідним.
Мені не довелося довго думати, що потрібно зробити.
Бо слова, які Айзек бажав сказати, були перелічені в моїй голові, — мені залишалося лише їх промовити.
З лагідною посмішкою на обличчі я взяв її руку в свою.
Мої губи трохи затремтіли.
«Так, ти дуже благословенна, мамо. Ти народила такого ідеального сина, як я.»¹
Я лукаво всміхнувся.
«Я тобі казав? Я намагаюся вступити на факультет магії найпрестижнішої академії нашої країни. Туди потрапляють лише талановиті. Я там вчитимуся й удосконалюватиму свою магію, прагнучи стати Архімагом, якого навіть Імперія не наважиться чіпати.
«…»
«Бо ти народила такого, як я, мамо — ти справді дивовижна людина.»
Я яскраво всміхнувся.
«Для мене мама — найлюбовніша й найгідніша захоплення людина в світі. Дякую, що народила мене, мамо.»
Сльози зібралися в кутиках її очей, блищачи в безжиттєвих зіницях.
Нарешті вона яскраво всміхнулася. Прозорі сльози, що накопичилися, плавно скочилися з очей на щоки.
Вона виглядала спокійною.
Звук раннього осіннього вітру, тріпотіння фіранок.
Тиша.
Один кленовий лист природно відірвався від клена й полетів за вітром. Так просто працювала природа.
Доля непомітного статиста в ❰Магічному Лицарі Мерхена❱, який залишався непоміченим у п’єсі, могла бути не більшою, ніж лист, що падає.
Не здатний справити враження на когось чи щось.
Незначний і безсенсовий.
Життя без променя слави.
Але навіть ті, кому відмовлено в моменті на сцені, мали свої історії.
Історія Айзека була однією з таких, глибоко викарбувана в моїй пам’яті.
Перед тим, як мати пішла, Айзек, який плакав і принижував себе, зміцнив свою волю й спрямував погляд на Академію Мерхен.
Оскільки таланту до магії в нього не було, він поринув у теоретичні знання, прагнучи досягти досконалості в теорії.
Після ретельного вибору й відданості Айзек зміг вступити до Академії Мерхен.
Але це була лише удача. Вступивши до академії, Айзек дійшов до межі й усвідомив, наскільки він слабкий. Він став посміховиськом серед інших студентів.
Айзек ще більше розчарувався, дивлячись на зростання Іана, хоча обидва мали ману рівня E.
Зрештою, під час канікул в академії Айзек вирушив у довгу подорож, з якої ніколи не повернувся до цього світу, слідом за матір’ю.
Причина зникнення Айзека посеред ❰Магічного Лицаря Мерхена❱ полягала в тому, що він пропав безвісти.
Статист. Айзек був саме таким — статистом.
Але навіть у нього була історія, історія про чоловіка на ім’я Айзек.
Цей момент був прологом до історії, яку Айзек, чоловік, що прагнув піднятися зі статиста до головного героя, ніколи не зміг розповісти.
Жінка всміхнулася й заплющила очі. Я лагідно притулився чолом до її чола й теж заплющив очі. Ми мовчали, насолоджуючись лагідним осіннім вітром.
Я попрощався з жінкою, яка вирушала в останню подорож.
Холодний вітер проникав крізь зимовий одяг, замерзаючи все тіло.
Але, незалежно від болю, схожого на ніж, що ріже шкіру, я рухався вперед.
Мій зір заповнювала суцільна темрява й шалена заметіль.
Я бачив промінь світла. Залишалося лише рухатися вперед без вагань.
Я пройшов випробування, подолавши травму Айзека. Світ руйнувався, і коли я заплющив і розплющив очі, опинився назад у реальності.
Обличчя задубіло. Губи посиніли. Все тіло тремтіло, холод пробігав хребтом.
З рота виривався лише звук дихання. Ноги вже оніміли, але я змушував себе йти далі, знаючи: якщо зупинюся тут, усе закінчиться.
Промінь світла наближався. Багато частин тіла вже оніміли, хотілося впасти негайно. Але я не міг зупинитися, адже мета була дедалі ближче.
Я заплющив очі, зберігаючи орієнтацію. Хоча дихання збивалося, я йшов крок за кроком.
Коли темрява нарешті розсіялася, я ледве підняв важкі повіки.
У центрі кімнати кружляла блідо-блакитна мана, а посередині ширяв темно-синій серп.
Я впав уперед, коли відчуття в ногах зовсім зникло.
Я повз уперед, дряпаючи руки об крижану підлогу. Товсті рукавиці заважали, тож я скинув їх і продовжував дряпати підлогу блідо-білими руками.
Коли пальці втратили чутливість, я повз далі, використовуючи обличчя й зуби.
Нарешті я дістався джерела крижаної мани.
Через це моє тіло почало швидко замерзати. На щастя, воно дійшло до стану, коли рухатися далі не потрібно.
Руки оніміли. Але м’язи передпліччя й плеча ще мали працювати.
Я ледве підняв руку й потягнувся до Льодового Серпа.
Рука замерзла. Крижане повітря роздирало шкіру, залишаючи обмороження.
Але я не зупинявся. Продовжував тягнутися, повторюючи собі: «Ще трохи, ще трохи.»
І тоді, нарешті, моя рука…
…пронизала крижану ману й торкнулася Льодового Серпа.
«Я… дістав… його!»
Через лютий холод я навіть думати не міг прямо — голова теж почала замерзати. Одна сторона обличчя вже була скута холодом, викривляючи вираз.
Просто думка про те, що я схопив Льодовий Серп…
…змусила мене гордо всміхнутися.
[Ви пройшли Випробування Льоду завдяки сильній волі та душевній міцності!] [Вітаємо, ви отримали нагороду за випробування [Льодовий Серп Гільди]!] [Ви отримали унікальний активний навик [Льодового Серпа Гільди] — [Божественна Влада – Біла Ніч]!] [Ви отримали унікальний активний навик [Льодового Серпа Гільди] — [Божественна Влада – Вічна Ніч]!] [Ви отримали унікальний активний навик [Льодового Серпа Гільди] — [Велич Володаря Льоду]!] [Ви отримали унікальний активний навик [Льодового Серпа Гільди] — [Абсолютний Нуль]!] [Ви отримали унікальний активний навик [Льодового Серпа Гільди] — [Миттєве Замороження]!]
Примітки:
¹ П.П.: Коли Айзек каже «ідеальний» (잘난), це слово має подвійне значення — може означати також «нікчемний».