Ніч була неспокійною. Вітер ніс із собою запах паленої плоті й старого бензину. У небі не було зірок — лише глибока порожнеча, яка ніби дивилася на табір згори, мов око.
Коли зек прокинувся, він побачив перед собою дерев’яну табличку, вбиту в землю. На ній чорним маркером було написано його справжнє ім’я. Те, яке він ніколи нікому тут не говорив. Його серце забилося частіше.
— Що за чорт? — пробурмотів він і глянув навколо.
Але всі інші вже читали свої імена на інших табличках. Їх було рівно стільки, скільки людей залишилось.
— Хто це зробив? — спитала Рома. Її голос тремтів.
— Це... попередження? — промовила друга повія, відступаючи до костру.
— Ні, — озвався єврей-нацист, — це... надгробки.
І тоді з ями знову повіяв туман. З нього вийшли фігури. Не схожі на людей. Порожні. Обгорілі. Їхні лиця... були знайомі.
— Це ті, хто вже помер, — прошепотала анімешна дівчина, прикриваючи очі.
— Це ті, ким ми були, — додав кіт, з'явившись раптово з-за спини.
— Що ти маєш на увазі? — закричав боксер.
— Яма... бере з вас не лише плоть. Вона копає глибше. У пам'ять, у душу. Вона формує копії. Спотворені. Голодні до істини.
Раптом один із «мертвих» кинувся на повію. Почалась паніка. Зек вирвав ніж і кинувся рятувати її, а єврей-нацист підпалив трупа факелом, але він не кричав. Він просто горів — мовляв, це вже було заплановано.
Коли бій закінчився, повія плакала. У неї в руках була рвана сорочка з емблемою дитячого притулку.
— Це... це моя? — прошепотіла вона. — Але я ж... я ніколи там не була...
Кіт зітхнув.
— Всі ви були. Просто не всі пам’ятаєте. Ще.
Тиша. А потім — звук старої колискової з глибини Ями.
Хтось почав згадувати.
А кіт знову курив. І дивився, як прірва відкриває старі рани.