Коли ніч опустилася на Яму, а туман вкотре обволік ліс, мов ковдра, що приховує мертві таємниці, між мешканцями покинутого табору наростав неспокій. Світло від костру блимало, обличчя танули в тіні, але слова — навпаки — ставали чіткішими.
— Ви всі брешете, — промовив хтось із темряви. Голос належав Ромі, мовчазній циганці, що завжди трималася осторонь.
— І ти, сучка, теж! — пролунав у відповідь хриплий крик боксера, який щойно прокинувся після вибухового сп’яніння.
— Не кричи, дурню, — огризнувся анімешник, витираючи окуляри і вдивляючись у кожного, ніби бачив усе, крім правди. — Вона права. Хтось із нас... вже грав. І не один раз.
Настала тиша. Кіт дивився на всіх з кам’яною байдужістю. Його люлька була порожня, а в погляді — розчарування.
— Правда... — прошепотала одна з трьох проституток. — Я бачила, як вони зникали. Ті, кого виводили... Вони не кричали. Вони мовчали. А потім повертались. Іншими.
— Хто «вони»? — різко спитав єврей-нацист. — Куратор? Чи щось інше?
Кіт не відповів. Він просто почав чистити лапу, мов йому було абсолютно байдуже до їхніх суперечок.
І тоді сталося дещо жахливе. З неба пролунало металеве рипіння, ніби хтось відкривав величезні ворота в інший світ. Земля завібрувала, а з ями повалив густий дим. З нього вийшла фігура — зламана, обгоріла, але впізнавана.
— Це... це Ванька! — крикнув зек. — Але ж він помер!
— Ні, — сказав Ванька, хрипко. — Я просто зрозумів забагато...
Його очі світилися білим. Надто білим.
І саме тоді всі зрозуміли: правда — це не звільнення. Це пастка.
Наступного ранку Ваньки вже не було. Як і однієї з проституток.
А кіт просто сидів, курив люльку і дивився на Яму, яка ставала дедалі глибшою.