Після зустрічі з Фу Шань я почувався виснаженим. Мені здавалося, що колись моє життя було таким простим, і щодня я був щасливий. Фу Шань сказала б, що я щодня був щасливий, мов дурень. Але після мого повернення я був дуже нещасним. Мені дуже подобався Цзі Цінь, але на його обличчі було написано: «Тебе тут не раді бачити». Я знову зустрів свою найкращу подругу Фу Шань, але виявилося, що вона теж віддає перевагу несправжньому Цзе Аню.
Що ж у мене залишилося? О! Мої батьки!
Я трохи пожвавішав. Я вже кілька днів спілкувався зі своїми батьками через WeChat, і жодних проблем не виникало. Вони були тими, хто мене народив і виростив. Не могло ж бути так, що я не подобався навіть їм, правда?
Купивши букет квітів, фруктів та овочів, я помчав до батьківського дому. Двері відчинила мама. Я не бачив її два роки. Щойно я її побачив, сльози безконтрольно хлинули з моїх очей, і я вигукнув:
– Мамо!
Два роки — термін не великий і не малий. На мій погляд, на голові моєї матері побільшало сивого волосся, хоча, можливо, це була лише моя ілюзія.
– Коли ти став таким емоційним? — зітхнувши, поскаржилася моя мати. — Ти приніс так багато всього. До чого тут сльози? Заходь.
– Де тато? – витираючи сльози, я пішов за нею до будинку.
Мама віднесла мої речі до вітальні й відповіла:
– Він повернеться пізніше. Ти сьогодні прийшов так несподівано. Що б ти хотів з’їсти? Я це куплю. О, здається, минулого разу ти сказав, що найбільше тобі сподобався мій суп із карася. Може, купити рибу?
Почувши ці слова, я був приголомшений! Мамина юшка з карася й справді була дуже смачною, але моєю улюбленою стравою були її тушковані свинячі реберця. З ними я міг з’їсти дві миски рису. Не в змозі позбутися присутності несправжнього Цзе Аня, я вимушено розсміявся:
– А як щодо тушкованих свинячих реберець? Їх я теж хотів би з’їсти.
Моя мати вже збиралася вийти з дому, коли, почувши мої слова, обернулася й відповіла:
– Ти знову хочеш реберець? Хіба не ти казав, що, на твою думку, вони недостатньо освіжають? Я вже цілу вічність їх не готувала.
У відповідь я недбало щось їй пробурмотів, а вона, не гаючи часу на слова, наказала мені чекати, а сама в чудовому настрої вирушила за продуктами.
Мене дратувала присутність у моєму житті несправжнього Цзе Аня, але вдіяти із цим я нічого не міг.
Тато повернувся й не здивувався, побачивши мене.
– Ти знову тут, – сказав він, усміхнувшись. – Ти давно не приходив, і я бурчав на тебе через це.
Моя рука, що трималася за ребра, завмерла. Цікаво, епітет «давно» стосується того часу, коли я щойно повернувся?
Хоча минуло не так багато часу, я побоювався зустрічі з батьками, пам’ятаючи все, через що мені довелося пройти. Щоб трохи убезпечити себе, перед візитом до батьків я користувався текстовими повідомленнями. Так зміни в мені не були б такими помітними.
— Так, тепер ти час від часу навідуєш нас, — сказала моя мати. — І ти ж більше не дратуєшся на нас, як у коледжі? Схоже, ти й справді подорослішав. Тепер ми можемо слухати й чути одне одного. Це так чудово!
Дивлячись на рис у мисці, я тихо відповів:
— Це так…
Ніби щось згадавши, тато усміхнувся й запитав:
– Як там Сяо Цзі? Чому він не прийшов із тобою?
А? Який ще Сяо Цзі?.. Цзі Цінь?!
Від цього мої думки на мить сплуталися, і я не зрозумів, про що вони говорять — несправжній Цзе Ань вийшов із шафи?
— Ви ж не посварилися? — моя мати вдивлялася у вираз мого обличчя і, ніби щось зрозумівши, відклала палички для їжі та почала читати мені нотації. — Мені здається, ти дуже подобаєшся Сяо Цзі. Ви обоє дорослі люди, тож маєте бути уважними одне до одного, якщо вже живете разом, розумієш? Інакше все до цього й дійде. Не грайте одне з одним у мовчанку…
Коли я повернувся, місяць уже високо світив у небі. Я ніс коробку шоколадних цукерок для Цзі Циня, яку мені нав’язали батьки. У голові було порожньо.
Несправжній Цзе Ань і справді виконав надзвичайно хорошу роботу. Він був шанобливим до батьків, зрілим, сміливим, надійним і чуйним. Він був настільки хорошим, що всі його любили. Хто захотів би озирнутися на такого простого, звичайного, дурного мене? Як мені, первісному власникові цього тіла, тепер жити?