Розділ 7.
За дверима, серед перекинутих і розкиданих книжкових шаф, стояла покоївка.
Навпроти неї був чоловік у масці, а до його горла було приставлено меч.
Раптом погляди Калікса й покоївки зустрілися.
Вона подивилася на нього з найрозгубленішим виразом обличчя, який він бачив за дуже довгий час.
— ...Ваша Високосте.
Він остовпів.
Щойно вона погрожувала чоловікові в масці мечем і вигукувала якусь нісенітницю.
І все ж, побачивши його, миттєво стерла зі свого обличчя розгубленість, граційно схилила голову й привітала його.
Калікс завмер від цієї різкої зміни поведінки, а потім перевів погляд на свою нову покоївку.
— Пухаха.
Ах, і що тепер із цим робити?
Її дурнуватий вираз обличчя змусив його розсміятися вперше за дуже довгий час.
І водночас викликав у нього дискомфорт.
Що, в біса, тут відбувається?
Калікс одразу взяв себе в руки.
— ...Схоже, це вбивця.
І йому сподобалася настільки очевидна реакція покоївки.
— Хоча я все ще перебуваю на етапі допиту, зважаючи на поспішність нападу.
Покоївка була напрочуд упевненою в собі.
— Я вважаю, що його послав сам герцог.
Було досить приємно бачити, як вона без вагань одразу стала на його бік.
Йому стало цікаво, що ж коїться в цій неймовірно дратівливій рожевій голівці.
Вона пробудила його цікавість.
Попри його рішучість більше ніколи не цікавитися людьми.
***
Кронпринц вихопив меч, і його гостре лезо, яке, здавалося, могло вбити людину миттєво, було спрямоване до горла вбивці, що щойно намагався мене вбити.
Парадоксально, але я відчула легке полегшення, ніби змогла вчасно перевести подих.
Правда полягала в тому, що і кронпринц, і вбивця були для мене однаково небезпечними, але принаймні зараз я відчула полегшення.
Це був лише короткий перепочинок.
Проте розслаблятися було ще зарано.
Кронпринц виразно усміхнувся мені.
А коли усміхається божевільний, це ніколи не віщує нічого доброго.
У цій безвихідній ситуації мені потрібно було всіма силами показати, що я на боці кронпринца.
Я зробила крок назад і спробувала виглядати якомога покірніше.
Я не знала місцевого етикету.
Тож мені залишалося лише зробити все, що в моїх силах.
— Перш ніж мене призначили покоївкою Вашої Високості, герцог дав мені вказівки.
Кутики губ кронпринца мимоволі сіпнулися.
Я не знала, що означає ця усмішка, і від цього по спині пробіг холодок.
Це був зовсім інший страх, ніж той, який я відчувала перед вбивцею.
Нервово ковтнувши, я дістала з кишені флакончик із парфумами, у який перелила отруту, отриману від герцога, і простягнула його кронпринцу.
— Ось отрута, яку мені дали.
Кронпринц миттєво вихопив флакон із моєї руки й водночас сильніше притиснув меч до шиї чоловіка, якого вважали вбивцею.
Після короткого стогону на шиї чоловіка з'явилася тонка багряна смужка крові.
— Ваша Високосте!
Саме коли я хвилювалася, що кронпринц може почути шалений стукіт мого серця, крізь щілину прочинених дверей я помітила красиву сріблясту голову другого головного героя.
Навіть одного кронпринца було достатньо, щоб ситуація стала нестерпною. І навіщо цьому хлопцеві ще й з'являтися та здіймати такий галас?
До того ж він прибув із запізненням, зважаючи на те, що був командувачем лицарського ордену.
Недарма ж він другий головний герой.
Звісно, недарма.
У природі других головних героїв завжди запізнюватися на крок.
Крім того, на мою особисту думку, хлопець, якого спіймали на зраді з дівчиною свого друга, теж не був особливо нормальним.
Він такий самий божевільний, як і головний герой.
— Ти переслідував мене без жодної причини. Як же це дратує.
Почувши слова головного героя, другий головний герой здригнувся й опустив руку до пояса, де висів його меч.
Ситуація стала трохи складнішою.
Насамперед мені потрібно було показати, що я на сто відсотків на боці головного героя.
Але як?
Головний герой серйозно подивився на флакончик із парфумами й заговорив:
— Це отрута Лікси.
Що таке Лікса?
Я знаю лише, що це отрута якоїсь небаченої істоти.
Але знати це ось так, без жодних пояснень?
Мабуть, тому що це роман.
Налаштування персонажа головного героя були дещо надмірними.
Я насупилася, незадоволена правдоподібністю цього.
Хай там як, головний герой із зарозумілим виразом обличчя продовжив:
— Зазвичай протягом години після отруєння жертва починає блювати кров'ю і помирає.
Свись—.
Флакончик із парфумами на мить завис у повітрі, а потім знову опустився в руку головного героя.
На його обличчі була розслаблена усмішка.
— Я розберуся з цим.
Другий головний герой, а точніше Роель, вискочив з-за спини головного героя, оголивши меч і загнавши чоловіка в кут.
Він зірвав чорну тканину, що закривала його обличчя.
— ...Ти!
Роель здивовано насупився, а я, підлаштовуючись під атмосферу, теж вдавала шок.
Але хто це такий?
— Цього разу це хлопець зі стайні... — пробурмотів Калікс.
Головний герой люб'язно пояснив, хто це такий.
Не дивно, що вбивця виявився таким незграбним.
Обличчя чоловіка без маски було сповнене жаху.
Ще б пак. Прийти, щоб убити беззахисну людину, а натомість одразу наштовхнутися на справжнього фінального боса.
На мить мені навіть стало його трохи шкода, але потім я згадала про власне становище.
Зараз я була не в тому становищі, щоб хвилюватися про когось іншого.
Поки Роель шоковано дивився на те, що вбивцею, який намагався мене вбити, виявився хлопець зі стайні, головний герой виглядав абсолютно незворушним.
Це був конюх самого Роеля?
Чесно кажучи, мені було байдуже, чи прибирав той убивця кінський гній за другим головним героєм, чи взагалі за пегасом.
Зараз мені потрібно було причепити до рота двигун і засипати головного героя лестощами.
«Я на вашому боці!»
Але це виявилося не так просто, як я думала.
Одне невдале слово — і мене можуть жорстоко вбити разом із цим конюхом чи ким він там був.
— Ха. Роби з ним що хочеш.
Головний герой розвернувся, ніби втратив інтерес, і я вже збиралася полегшено зітхнути, але...
— Ти. За мною.
По спині пробіг холодок.
У голові закрутилися мільйони думок.
Невже він збирається відвести мене до своєї кімнати й покарати за те, що я завдала йому трохи клопоту?
Від цієї думки ставало не по собі, але зараз я могла лише мовчки йти за ним.
Я не бачила жодного способу чинити опір у цій ситуації, тож доводилося уважно слухати все, що він скаже.
«Я не та людина, яка заслуговує на таке ставлення».
У мить мої емоції змінилися зі страху на роздратування.
Так, схоже, для мого психічного здоров’я було набагато корисніше бурчати собі під ніс, ніж тремтіти на самоті.
Клац. Клац. Клац.
У дивно порожніх коридорах Палацу Кронпринца лунав лише звук кроків головного героя.
Чим гучніше його кроки відбивалися від порожнього коридору, тим більше запитань виникало в моїй голові.
Учора тут було стільки людей, то чому сьогодні немає нікого?
Ноги почали тремтіти, коли невідомість навалилася на мене, немов усі домашні завдання на канікули разом узяті.
Я хотіла, щоб час сповільнився, але кімната, про яку йшлося, і спальня головного героя виявилися набагато ближче одна до одної, ніж я думала.
Що було цілком логічно, адже на цьому поверсі, окрім його спальні, було лише кілька інших кімнат.
Я зупинилася, а головний герой, увійшовши першим, жестом запросив мене зайти всередину.
Кімната кронпринца, занурена в сутінки призахідного сонця, здавалася надзвичайно похмурою.
Надмірно розкішний інтер’єр зовсім не поєднувався з цією гнітючою атмосферою.
І навіть холодний вираз на обличчі головного героя.
Ці три елементи ідеально поєднувалися між собою, змушуючи мене почуватися так, ніби мене ось-ось знудить.
Мені справді було цікаво, хто відповідав за дизайн цього інтер’єру.
— Що ти приховуєш?
Головний герой звернувся до мене тихим голосом.
Почувши його слова, я трохи підняла голову.
І тоді в поле зору потрапило бездоганне обличчя, що здавалося неземним.
— Краще відповідай як слід.
Кутик губ головного героя сіпнувся.
Він був схожий на звіра, який знайшов нову іграшку.
— Запитаю прямо. Хто ти така?
Промовивши це, головний герой випустив на підлогу флакон парфумів із отрутою.
Глухий звук удару, приглушений килимом, важко відлунив по кімнаті.
Туп.
Я ковтнула слину, намагаючись не видати свого хвилювання.
Це було настільки фундаментальне запитання.
Хто я така?
Він запитував про справжню «мене» чи просто хотів дізнатися, ким була Роуз?
Головний герой виявився набагато розумнішим, ніж я думала.
Ні, навіть більше — він був надзвичайно кмітливим.
Він уже давно мав зібрати всю основну інформацію про Роуз.
Тож я мусила сказати йому, хто я така.
Яка моя мета.
І чи можу я стати людиною, здатною йому допомогти.
Злегка всміхнувшись, я відповіла на запитання головного героя.
Ввічливим, але водночас упевненим тоном.
— Від самого початку я хотіла служити Його Високості кронпринцу.
Між бровами головного героя пролягла зморшка.
І без того було важко непомітно зберегти життя поруч із ним, маючи таке помітне рожеве волосся.
Якщо вже виділятися, то варто робити це сміливо.
— Якщо ви здатні мислити, то повинні знати, перед чиїм двором слід схилити коліна, хіба не так?
Я прийняла це рішення ще в ту мить, коли розплющила очі в цьому дивному світі.
Якщо вже благати, то благати щиро.
Зрештою, щойно з’явиться героїня, я покину це місце.
— Я служитиму вам з усією відданістю, Ваша Високосте.