Розділ 6.
— А-а-а-а-ргх...!
Чоловік закричав від болю й замахнувся на мене мечем.
Рефлекторно я жбурнула в нього том «Імперської історії», який досі тримала в руках.
Кажуть, корейці дуже вперті люди.
З глухим ударом меч, у який було вкладено чималу силу, врізався в «Імперську історію».
Я зблідла й відступила на крок.
Якби той меч увійшов у моє тіло, я була б уже мертва.
Хоч мене й турбувало, в якому стані тепер книга, яку наказав принести головний герой, зараз було зовсім не до цього.
Серце несамовито калатало. Потрібно було якось позбутися того меча.
— Чорт забирай, мої очі!
Чоловік схопився за обличчя й скрутився від болю.
Ну, якщо отрута, якою я бризнула, подіє, він і так осліпне.
Я ковтнула слину й озирнулася.
Але поруч не було жодної зброї.
Тривога миттєво взяла гору.
До того ж я навіть не знала, наскільки сильною була ця отрута.
— Хто ти?
Я поставила це запитання настільки спокійно, наскільки могла.
Я вже здогадувалася, ким може бути цей чоловік, але мені потрібно було почути відповідь.
— Такій, як ти, знати це не потрібно! — гаркнув він.
Я насупилася.
Від самого початку він тільки й робив, що обзивав мене. А почувалася я й без того кепсько.
Чоловік кинувся на звук мого голосу, але я спокійно відступила вбік.
— Бах!
З гуркотом він врізався в книжкову шафу.
Він що, ідіот?
Тут від такої буйної поведінки нічого доброго не буде.
Поглянувши на нестійку книжкову шафу, я взяла себе в руки й заговорила:
— Те, чим я тебе облила, — отрута. Ти це розумієш?
— ...Що? — ошелешено перепитав він.
Від моїх слів чоловік завмер і повернув голову в мій бік.
На його обличчі промайнуло здивування.
— Це отрута, яку мені дав герцог.
Обличчя чоловіка миттєво посуворішало.
— Якщо й далі так скаженітимеш, отрута швидше розійдеться тілом, і ти незабаром помреш.
— Не неси нісенітниці!
Чоловік знову кинувся на звук мого голосу, а я негайно відскочила праворуч.
Не витримавши удару, він з усієї сили врізався в книжкову шафу, і та перекинулася просто на нього.
Чоловік закричав, підставивши плече під падаючу шафу.
— Це не нісенітниця. Я не вбила кронпринца тією отрутою, тому ти тут, щоб убити мене, так? Хіба не так?
— Е-е-еек!
— Гуп!
Край книжкової шафи ковзнув по руці чоловіка й пролетів повз, вибивши меч із його хватки.
Я миттю підбігла й схопила меч, що впав на підлогу.
Руки тремтіли, але я щосили намагалася зберігати спокій.
— Якщо ти й далі так рухатимешся, то помреш, правда? Я бризнула отрутою тобі просто в очі, тож... цікаво, скільки часу знадобиться, щоб вона поширилася по всьому тілу.
— Здохни!
Хитаючись, чоловік усе одно попрямував до мене.
Я міцніше стиснула руків’я меча.
— Якщо підійдеш ще хоч на крок — помреш.
Чоловік вагався, завмерши на місці.
У мене цокотіли зуби.
Вістря меча впиралося просто під його підборіддя, і я могла в будь-яку мить перерізати йому горло.
Звісно, власноруч убивати його я не збиралася.
— Якщо ти не ідіот, то повинен розуміти, що зараз перевага на моєму боці. Хіба не так?
***
Калікс Форсман.
Відтоді як він народився в родині Форсманів, життя Калікса було сповнене нещасть.
«Зраднице, підніми голову!»
«Мамо! Мамо, ні! Мамо!»
Коли йому було сім років, його матір, колишню імператрицю, жорстоко обезголовили через безглузде звинувачення в тому, що вона намагалася вбити імператора за допомогою чорної магії.
Першою смертю, яку Калікс Форсман побачив у своєму житті, була смерть його власної матері.
Цей світ був надто жорстоким до нього.
Син зрадниці, яка намагалася вбити імператора.
І водночас кронпринц Імперії.
Це мало величезне значення.
Хоча він і носив титул кронпринца, важко було уявити, що в нього залишився бодай хтось, хто щиро його підтримував.
Смерть його матері була очевидною підставою.
Однак імператор, який ніколи не любив імператрицю, не надто переймався тим, що ворожі фракції могли несправедливо її обмовити.
— Ваша Величносте, ви ж знаєте, що моя мати ніколи не вчинила б такого жахливого злочину державної зради.
— І чого ти хочеш від мене?
— Будь ласка, пощадіть мою матір.
— Чому я маю щадити жінку, яка намагалася вбити мене?
Навколо були лише жорстокі глядачі.
І все ж Калікс не міг зрозуміти справжніх намірів імператора — чому той залишив його живим і чому досі тримав його на посаді кронпринца.
Лише тому, що він був зручною пішаком? Ні, це не мало сенсу.
Усі хотіли позбутися його.
Зрештою, смерть його матері була лише частиною плану з усунення його — кронпринца.
«Убий або будеш убитий.»
Це правило вкарбувалося в нього з дитинства, ставши майже інстинктом.
Довіра приносила зраду, а зрада приносила біль і відчай.
Саме тому Калікс завжди був самотнім.
Його матері, яка захищала його серед цієї жорстокої боротьби, більше не було поруч.
Тепер він мусив виживати в цьому пекельному палаці лише власними силами.
Саме тому він не міг довіряти нікому.
Єдиним, хто залишився поруч із ним, був Роель — син його покійного наставника і його єдиний друг. Але навіть Роелю Калікс не міг довіряти повністю.
Що зробив його наставник, коли стратили його матір?
— Наставнику, будь ласка, врятуйте мою матір.
— ...Ваша Високосте, усе це заради вас.
Чим вони тоді відрізнялися від імператора?
Як можна було виправдати мовчання словом «захист»?
Перший слуга, якому він подарував свою прихильність, спробував убити його, і Каліксу довелося власноруч його вбити. Людину, яку він знав десять років. Людину, що була для нього майже братом.
«Я хочу жити.»
«Я не хочу помирати.»
І відтоді Калікс жодного разу не спав спокійно.
Окрім однієї ночі.
Ночі після того, як з’явилася нова покоївка.
Це було дивне явище.
Імовірність того, що це був лише збіг, була дуже високою.
Можливо, саме тому це викликало в нього ще більшу відразу.
Калікс упіймав себе на тому, що дивиться на покоївку так, ніби вона переступила межу, яку він нікому не дозволяв перетинати.
Йому не подобалося, коли щось виходило за межі його очікувань.
А ця покоївка безумовно була людиною, яка не вписувалася в жодні його очікування.
— Звідки вона взялася?
На запитання Калікса Роель нахилив голову набік і насупився.
Звідки Роелю знати те, чого не знав сам Калікс?
Калікс ледь помітно всміхнувся.
Вона безперечно була людиною, подібної до якої він ще ніколи не зустрічав.
Невже справа лише в тому, що її не купив герцог?
Але зазвичай вона вже мала б померти, щоб звільнити місце для «справжнього» вбивці в його спальні.
За звичайних обставин герцог Тіанель уже давно наказав би їй убити кронпринца.
Цей старий хитрий лис хотів його смерті, адже після його загибелі сам став би найвпливовішим претендентом на трон.
— Я чув, герцог привів нову покоївку.
— Так, схоже на те.
Калікс мовчки спостерігав за новою покоївкою, дивлячись на чай, до якого так і не торкнувся.
Усе йшло не так, як він очікував.
Чай, який, як він був упевнений, мав бути отруєним, виявився абсолютно чистим.
Ця жінка була... дивною.
Вона звертала увагу на такі дрібниці, як сніданок, про який раніше ніхто не дбав, і без жодної причини насторожено перевіряла колір його обличчя.
Навіть кімната, яку вона прибрала, була надто вже бездоганно впорядкованою.
Відчуття тривоги не зникало.
— Наскільки мені вдалося з’ясувати, цього разу, на відміну від Роуз Естанії, вони знайшли жінку, яка раніше працювала на найманців.
Раптом Калікс тихо розсміявся.
Отже, герцог знайшов нового вбивцю, який без сумніву спробує його вбити.
А сьогодні вночі рожевоволоса покоївка загине від його рук.
— То ти вважаєш, що моя нинішня покоївка не є частиною плану герцога?
— Це все ще невідомо, Ваша Високосте, — відповів Роель.
Ситуація дратувала.
Якась неосвічена служниця, яка нічого не знає...
У підсумку, оскільки він убив найманого вбивцю, якого герцог насилу знайшов і прислав того дня, тепер не залишилося нікого, хто міг би його вбити.
Тож поки не вдасться таємно знайти професійного асасина, це місце доведеться займати покоївці. А оскільки в палаці залишилися лише покоївки, він просто відправив одну з них...
— Це стає дедалі цікавіше.
— Що ви маєте на увазі?
У відповідь на запитання Роеля Калікс тихо засміявся й кинув короткий погляд на годинник.
Здається, минуло вже чимало часу.
Його нога легенько постукувала по дивану.
Його серце калатало в грудях, ніби після всіх цих років він нарешті знайшов щось по-справжньому цікаве.
І не дивно, адже важко було знайти людину, яка не мала б на нього зуба.
— Уже пізно.
Калікс Форсман підвівся на ноги.
Потім тихо засміявся й промовив:
— Якщо вона так виконує накази кронпринца, помста неминуча. Хіба не так?
— Ваша Високосте?..
Насправді він дав покоївці дуже просте доручення.
Принести третій том нічим не примітної «Імперської історії».
Серед них було заховане запрошення.
Запрошення на вечірку принца.
Їй знадобилося цілих десять хвилин, щоб знайти лише одну книгу.
За звичайних обставин це мало б викликати в нього роздратування й обурення, але людська психологія — доволі хитра річ.
Подумати тільки: він відчув задоволення лише тому, що вона впоралася трохи краще, ніж очікувалося.
І все це через те, що вона виявила до нього краплю доброти.
Калікс Форсман неквапливо вийшов зі спальні.
І саме тоді.
— Бах!
Коридором рознісся звук чогось, що впало.
Калікс Форсман прискорив крок.
Щось було не так.
Оскільки в коридорі нікого не мало бути, джерелом цього шуму могла бути лише його покоївка.
З недобрим передчуттям він швидко рушив уперед своїми довгими ногами й незабаром побачив місце, куди відправив жінку.
І там була покоївка з пухнастим рожевим волоссям, яка зовсім не пасувала до похмурої атмосфери.
— Чому ти не відповідаєш одразу? Чорт забирай, покидьку, у тебе вся совість у лайні!
Вона погрожувала чоловікові в масці, використовуючи вислови, яких він ніколи раніше не чув.
На обличчі Калікса Форсмана з'явився рідкісний вираз розгубленості.