Невдовзі після того, як родина графа Монтегю від'їхала в кареті з імператорського палацу, хтось із гостей теж вирішив раніше покинути банкетний зал.
- Ох, це ж Його милість!
- Але як же так, бал адже в самому розпалі....
Це був герцог Карлайл і його лицарі.
Деякі палаци були здивовані, спостерігаючи за ним, але ніхто не посмів стати на шляху герцога і його лицарів.
- Це була порожнеча часу.
Ленноксу Карлайлу тут більше нічого було робити. Він побачив вже достатньо.
До того ж, він спочатку прийшов сюди не для спілкування з ідіотами, які безтурботно танцювали у своїх без смаку, сміхотворних костюмах.
Крім того, відвідати столицю в літній час було досить небезпідставним рішенням.
Один з трьох чоловіків, яких він залишив у столиці, зв’язався з ним і сказав, що можливо знайшов те, чого шукав раніше.
Мало хто з найближчих співробітників герцога Карлайла знав, що протягом багатьох років він таємно шукав одну річ.
Це була реліквія, передана давним-давно герцогу Карлайлу. Але вона зникла десять років тому в хаосі, який запанував після смерті батька Леннокса, попереднього герцога Карлайла, коли місце правителя Північних земель пустило і його родичі створювали різні гулянки.
- Ви скоро її знайдете. - Тихо сказав Хардін, чоловік в темному одязі, слідував за герцогом.
Хоча Гардін вже довгий час служив герцогу, він і досі не знав, що це був за предмет.
Все, що йому було відомо, це те, як цей предмет виглядав, наче звичайний коштовний камінь, але на відміну від звичайних дорогоцінних каменів він мав певні магічні здібності.
Хардін також знав, що його господар, для якого не мали цінності ні речі, ні люди, був просто одержимий пошуком цієї реліквії протягом багатьох років.
- Повернемося до аукціонного будинку на півдні, і знову там все оселиться.
- Ні, не потрібно. Як тільки я закінчу тут термінові справи, ми відправимося на Північ.
- Добре, сер.
Коли Леннокс дійшов до головного виходу, він раптово обернувся і пильно подивився на банкетний зал перед тим як покинути імператорський палац.
- Кого-небудь шукаєте?
- .... Нет.
Він відчував туманне занепокоєння, наче, його переслідував чийсь погляд з того моменту, як він увійшов в зал, але деякий час назад це почуття зникло, так само раптово, ніж і з'явилося.
Кілька хвилин Леннокс ще спостерігав за людьми у яскраво освітленому бенкетному залі, а потім відвернувся і коротко сказав:
- Повертаємося.
***
Спалах!
- О Господи, не робіть цього!
- Забирайся з мого шляху!
Будучи полунесичний стані, вона розрізняла тільки чиїсь голоси, що ледь проникали через туман, який опустився на її розум.
- Чорт забирай, не рухайся!
- Лили!
- Ні, Кассіє!
Потім хтось закричав, але крик різко обірвався.
- Джульєтта!
Коли Джульєтта почула чийсь крик, вона ледь могла відкрити очі.
Вона відчувала сильний біль у затилці, як від сильного удару по голові. Це відчуття було таким, ніби у неї був струс мозку.
Хоча Джульєтта ще не була в стані повністю контролювати себе, вона зрозуміла, що лежить на крижаній підлозі.
« Де я перебуваю? Де мої батьки?
Однак, потім вона раптом почула поруч сердитий голос.
- Ні-і! Хто наказав тобі вбивати їх? Я ж казав тобі, що все що ти маєш зробити - це вкрасти ключ!
Кого він убив?
У той момент, коли Джульєтта почула знайомий голос, її наче озарило. Вона могла б дізнатися цей голос, навіть не бачачи цього чоловіка.
Це був Ґаспар, її дядько.
- Але ж ти не просив їх не вбивати.
- Я що, повинен був пояснювати і це?
Поки Джульєтта лежала на підлозі, Ґаспар і незнайомі їй люди почали сваритися між собою.
- А, хто сказав, що ми вбили їх всіх? Їхня донька все ще дихає.
- ....Вона жива? - Розгублено запитав Ґаспар.
Було абсолютно очевидно, що він зараз думав про те, чи вигідніше залишити Джульєту в живих або краще вбити її і позбавитися у пошті від тіла.
- Послухайте, бароне, ваш брат витягнув меч і став захищатися, через що ми втратили друга!
- Ви думали, що це так легко схопити колишнього лицаря, не убиваючи його?
- Эм....ладно. Але де ж ключ?
- Я ж сказав вам, що там, де ви сказали, його не було.
Ключ. Ось значить, що йому потрібно.
Джульєтта розпачливо намагалася залишатися в свідомості, хоча з кожною хвилиною її повіки ставали все важче.
Почувши їхню розмову, вона почала здогадуватись, що сталося.
Ці негідники, ймовірно, проникли в особняк за наказом Ґаспара, який зайшов до її батька напередодні!
Джульєтта стиснула зуби від люті, коли вона ще ніколи не була такою сильною.
« Я повинна була просто вбити цього виродка!»
Але потім Джульєтта раптом помітила, як щось світиться у неї на грудях, приховане під декольте її сукні. Це був ключ, який батько дав їй на дні.
« Хмм.... Отже, Гуспар найняв цих негідників щоб вони проникли в особняку і вкрали ключ. "
« Але що, чорт візьми, це за антикваріат? І чому він йому потрібен? "
Але ці люди не знали, так це те, що Отець віддав Джульєтті цей ключ напередодні. І тепер він висів у неї на шиї. І раз Ґаспар лаявся зі своїми підлеглими, значить вони не знали де він знаходився зараз.
- У будь-якому випадку, я повертаюся! Слухайте мене уважно. Ви, хлопці, мене не знаєте і ми ніколи не зустрічалися! І якщо ви комусь натякнете про це, у вас будуть великі неприємності!
Як тільки Ґаспар договорив, він розвернувся і пішов.
- То ми можемо робити з цією сукою, все що завгодно?
Тоді очі позосталих чоловіків звернулися до Джульєтта, що лежала без руху.
- І що ти пропонуєш з нею зробити?
- Давай просто вб'ємо її.
- Ні, почекай. Є більш цікавий варіант. Давай продамо її на рабовласницький корабель. За цю благородну суку нам дуже добре заплатять. І ми розділимо ці гроші навпіл.
Хоча ці люди зараз вирішували подальшу долю Джульєтти, вона з кожною секундою все менше розуміла те, про що вони говорили і майже не звертала на них уваги.
Її оточення поступово затьмарилося, а у вухах стояв оглушливий шум. І що було найцікавішим, це те, що вона бачила тільки блискучий срібний ключ.
<...Эй.>
« Хто це сказав? Це слухова галюцинація? "
У неї було відчуття, ніби щось з нею говорило.
<Ти.>
<Ми чекаємо.>
<Я вб'ю їх для тебе.>
Джульєтта відчула, як в області затилка почала наростати пульсуючий біль.
У той самий час, їй здавалося, що гул наполегливих голосів, не замовлена рився в її голові.
Як тільки вона усвідомила це, межа, що колись розділяла їх, прорвалася і вони полилися безконтрольним потоком. Ці голоси було кілька. Одні звучали мило і ніжно, тоді як інші люто й жорстоко.
Але всі вони відчайдушно прагнули поговорити один з одним.
<Нет. Це я вб'ю їх для тебе! >
Ми великі, ми сильні. >
<Для нас це нічого не коштує. >
"Розривати їх на шматки"
<Легко. >
"Ти можеш спокійно лежати. >
<Тільки я. Просто витягни. Нас. Звідси. >
- ...
Звідки витягнути?
І тут осяяння, ніби, удар блискавки, вразило її.
Джульєтта зрештою помітила, що ці голоси походили від ключа.
Ключ.
Монтегю - Страж.
І що це була за двері, які вона ніяк не могла знайти, скільки б не бролася по особняку.
Ах, ось воно що.
Раптом Джульєтта зрозуміла.
Це були двері, щоб зачинити щось!
Не дивно, що вона ніде не знайшла необхідних дверей.
Чи те, що приховувалося за нею, було настільки небезпечним?
Але якщо ці двері були повністю сховані так, щоб ніхто не міг її навіть знайти, значить так воно і є.
Варта - це захисник!
І це означало, що те що там було замкнено не повинно було вийти назовні....
Але потім очі Джульєтти почали повільно закриватися.
Вона швидко схопила ключ у затуманливій свідомості.
У цей момент серед ночі, коли Джульєтта заволав свідомість, з'явилася величезна двері і вся кров.
Чинк!
Навіть із заплющеними очима Джульєтта ясно бачила і чула, як відкриваються двері, що були закрита протягом сотень років.
Потім пролунав оглушливий, радісний хохот, і вона побачила, як дикий звір, якого стримувала ці двері, повертається до світу.