Зима вже не була за горами, а дні повільно ставали холодними. Дерева почали скидати листя і виглядали напівголами. Гори, які були активні протягом року, здається, збираються спати.
Група підлітків йшла непорівними гірськими стежками. Вони сварилися між собою, розвалюючи тишу навколо.
- Гей, Лео, ми вже прийшли?
- Може, ти заткнешся? - Невже тобі не набридло так базікати? - Так чи інакше, ми майже на місці.
- Але те ж саме ти сказав годину тому.
- Просто заткнись, ми майже прийшли.
Сабіно, який весь цей час приставав до Леа, підняв голову і подивився вдалечінь.
У полі його зору потрапив простий будинок, перед будинком стояв доброзичливий чоловік. Він мав п’ятеро дітей, троє ледве діставали його до колін. Очі чоловіка були сповнені любові, коли він дивився на дітей.
Відчувши на собі пристойний погляд Сабіно, він обернувся і, пойнявши, хто це, усміхнувся.
- Трохи пізно.
- Вибач, дядьку Танджуро, дещо сталося.
Коли він закінчив говорити, діти закричали і побігли до нього. Танджіро і Незуко обняли Лео, тоді як інші не змогли зробити те ж саме й обіймали його коліна. Яскрава усмішка осяяла обличчя Лео, і він погладив їх по голові та запитав:
- Хлопці, ви нудьгували за мною?
- Так!
- Хахаха
Лео злегка розсміявся і дістав з-під кімоно маленький матерчастий мішечок. Очі молодших дітей забили, коли вони побачили його, Лео ткнув їх носом і вручив їм пакет. Вони відразу зобразили захоплення і подякували Лео, перш ніж втекти.
- Старший брат, а як же я?
Незбагненна подивилась на Лео.
- Невже я тебе забуду?
Він витягнув гарну заколку для волосся і простягнув їй. Незуко посміхнулась, як дитина, і вихватила його у Лео. Вона провела пальцем по його тілу і хіхнула. Але Танджіро нічого не запитав, він просто посміхнувся. Лео подивився на нього, дістав пару туфель, простягнув йому і сказав:
- Будь трохи егоїстичним, Танджіро.
Танджіро тільки посміхнувся у відповідь. Лео знав, що це за дитина, коли її брати і сестри були щасливі. Лео був приголомшений, коли вперше зустрів Танджіро, його душа була світлою, чистою і без будь-якої вади, він був найчистішою людиною, яку Ліо колись зустрічав.
- Тобі не обов'язково кожен раз щось приносити, - сказав Танджуро.
- Так не піде, дядько. - Вони називають мене старшим братом, так що мій обов'язок - поводитися як старший брат.
Танджуро з усмішкою похитав головою і подивився за спину Лео.
- Дядько Танджуро, представив Лео, - це мої друзі. Тупий на вигляд - це Ґію, а цей ідіот - Сабіто, це Макомо.
Сабіто і Ґю щось проворчали та поклонилися Танджуро.
- Приємно познайомитися, сер.
- Все гаразд, просто звіть мене дядьком, як Лео.
- Саме так...
Сабіто та інші поглянули один на одного і затряслися. Лео шлепнув їх по голові і сказав:
- Просто зробіть це.
Обидва вони заричали на Лео.
- Дядько Танджуро.
- Добре. - Заходьте, вже майже пора обідати.
Перш ніж поставити перед ними миску, вона подала їм трохи води. Макомо поспішно витягла мішок, який вона несла, і віддала його Кей.
- Тітка, будь ласка, візьми це.
- Дурне дитя, що ти робиш? - Ти наш гість.
- Але тітка ...
Макомо опинилася перед дилемою, хоч би що вона говорила, Кей не прийняла її подарунок.
- Тітка, просто візьми його. Ми прокинемо тут кілька днів, це буде неввічливо з нашого боку, якщо ти повинна будеш забезпечувати їжею всіх чотирьох із нас, і це лежатиме на нашому сумлінні, коли ти не візьмеш це.
Не маючи іншого вибору, Кей неохоче погодилася. Однак під час їди вона продовжувала наповнювати їх миски їжею, а Лео усміхнувся і не сказав ні слова.
Сабіто дивився на Кей та її сім'ю, він відчував те, чого ніколи не почував раніше, Він відчував, як ніби цей останній шматочок його життя був поміщений назад.
Їжа не була екстравагантною, але всі вони відчували себе надзвичайно задоволені кожним шматочком. Коли з їжею було покінчено, молодші відчули сонливість, Незуко і Танджіро уклали їх спати.
Лео і Сабито сиділи зовні, Гію розмовляв з Танджуро, а Макому допомагала Кей по господарству.
Тепер я розумію, чому ти з нетерпінням чекав сюди.
Усмішка засяяла обличчя Лео, коли він відкинувся назад. Він подивився на небо і сказав з посмішкою:
- Коли я тільки приїхав сюди, мені теж було важко в це повірити. - Дядько Танджуро, тітка Кей, Танджиро... всі вони ставилися до мене з добротою. - Вони дали мені їжу, місце для сну, і я, сам того не з'ясовуючи, знайшов те, про що завжди мріяв.
Сабито слухав, не кажучи ні слова, його очі були зосереджені на Танджіро, він робив поелки під керівництвом свого батька. Незуко також допомагала їм.
- Тут дійсно добре.
Лео закрив очі. Мало - помалу він втратив свідомість і потрапив у країну мрій. Сонце вже майже село, коли він прокинувся, Лео щось відчув і озирнувся.
Танджіро і Незуко, притулившись до його плеча з обох боків, міцно спали. На обличчі Лео з'явилася усмішка. Можливо, відчувши, що Лео прокинувся, вони обидва прокинулися, протираючи очі.
- Хааа, старший брат батько попросив нас розбудити тебе, - сказала Незуко, позіхаючи.
Лео посміхнувся і погладив її в голові та запитав дражнючим тоном.
- Тоді чому ти спиш тут?
- Тхе-Хе, старший брат виглядав таким задоволеним, що я приєдналася до тебе.
А як щодо тебе, Танджіро?
- Приємно спати під деревом.
- Хахаха
Лео голосно розсміявся. Він встав з ними і повернувся в будинок, Незуко потягла його за праву руку, а Танджіро — ліворуч. Благотворна усмішка засяяла обличчя чоловіка, тоді як сонце свідчить про цей момент щастя.
https://literna.net/uk/books/400-sorozhitel-demoniv-zavrshenii