Хлопчик швидко рухався серед густих дерев. Прокинувшись трохи, він пригальмував і сховався за кущем. Він вийняв стрілу з сагайдака і націлився на білого кролика, який стояв перед ним.
Зробивши глибокий вдих, він зосередився. Все навколо почало розпливатися, у поле зору залишилася тільки ціль.
Сш...
Коли стріла вилетіла з лука, вона виглядала розпливчастою плямою. Перед тим як кролик встиг зреагувати, його шия вже була проткнута і прибита до землі. На губах хлопчика з’явилася усмішка, він підійшов до неї і витягнув стрілу. Поклавши мертву тварину в кошик, він повернувся до лісу.
Коли він просувався далі, дерева ставали дедалі густішими. Невдовзі перед ним відкрилася широка площа, і на його очах з’явився маленький будиночок із димом.
Відчинивши двері, він поклав лук і колчан вниз. З кухні вийшов старий і з посмішкою запитав:
- Скільки цього разу?
- Три, - спокійно сказав хлопчик.
Старик був здивований.
- Послухай, Лео, зима тільки що пройшла, а ти все ще можеш полювати на таку кількість кроликів. - Минуло вже два роки, а я все ще в шоку.
Лео тільки потиснув плечима.
- У будь-якому випадку, вмийся. - Сніданок вже готовий.
Лео перевдягався і помився. Ця трагедія тривала два роки. Йому нікуди було йти, він не мав сім’ї.
Два роки минуло два з того часу, як він народився у світі. У всякому разі, його життя було пеклом в обох світах. У сьогоднішньому світі він народився у добрій сім’ї, але з народження був хворобливим. Він міг тільки дивитись, як інші діти бігають і граються.
Незважаючи на те, що життя не було повноцінним, він усе ще мав батьків. Якось йому повідомили, що його батьки загинули в автокатастрофі. Це була остання крапля, яка зламала його.
У цьому величезному світі він був один. Самотність іноді буває гірше смерті, кожна секунда в цьому будинку була для нього спробою, вона майже зводила його з розуму. Знаючи, що він може збожеволіти, він поринув у все те, про що йому до вподоби.
З тим малим багатством, що залишили йому батьки, він вкладав гроші у всі справи, які міг отримати. Він проводив свої дні на роботі, виконуючи щоденні обов’язки. Навіть після всього цього він все ще відчував порожнечу всередині. У нього не було мети в житті, він не мав мрії. Він просто існував.
Одного разу він просто послизнув у сон, а коли прокинувся, то був тут, в цьому світі. І навіть тоді небеса не дали йому того, що він хотів, вони просто забрали всіх його коханих.
- Лео, чому ти так довго?
Лео витер обличчя і вийшов, опустившися від своїх думок. Стіл з гарячим супом і овочами побачив його погляд. Посміхаючись, він сів.
- Ах, не забудь купити хліба, коли підеш в село.
- Хм.
Життя зі старим Акірою було розслаблюючою, він дійсно дбав про Лео, як про власного онука. Оскільки вони жили в горах, старий навчив його полювати і виготовляти хутро та аксесуари.
Лео був добрим мисливцем. І з якоїсь причини Лео може відчувати інших живих істот навколо себе, це було для нього несподіванкою, і коли він згадав про це старому Акірі, у нього з'явився дивний вираз обличчя.
Після сніданку Лео почав займатися деякими справами. Тільки до полудня він зібрав деякі речі і спустився з гори. Акіра не міг забути, в якому безладі він був лише два роки тому.
У нього є талант до полювання і це своєрідне відчуття. Це майже як ..., ах, забудь про це. Добре, якби він міг просто жити нормальним життям.
Акіра дивився, як він сходить з гори і похитав головою.
Коли Лео спускався з гори, то чітко розрізняв обриси села. Він йшов крутим кроком і в мить вилетів нею.
- А, Лео. - Радий знову тебе бачити. - Сьогодні теж ходив на полювання?
- Так, і я зробив дещо для продажу.
- Гаразд, доброго тобі дня.
- І тобі теж.
По дорозі його вітали декілька селян. Два роки - це багато часу, щоб дізнатися цих людей, це були хороші люди. Лео не відчував жодних проблем з ними, на відміну від місця, де його знайшов Акіра.
Коли Лео закінчив свої продажі, він зібрав речі і збирався йти. Мешканці села дали йому дещо, коли він йшов. Коли він пішов, небо вже потемніло.
- Скоро на горі стане зовсім темно, так що мені краще поквапитися.
Лео прискорив крок. Небо поступово почало втрачати свою блиск, і гори опускалися у темряву.
У темряві Лео побачив світло зі свого дому. Тільки він зібрався рухатися вперед, як відчув щось огидне, щось зле. Його тіло покрилося холодним потім.
- Що це? - Що ж це за істота, від якої походить таке мерзенне відчуття?
Він відчував, як ця істота наближається до нього. Він хотів бігти, але не міг, кожен м'язи в його тілі застиг від страху. Він вдивлявся у темряву і побачив, як повільно віддаляється фігура.
У нього була червона шкіра, два роги на лобі і що найгірше, у нього було кілька ротів на тілі, як ніби хтось пришив його туди. Він смутно бачив, як по його тілу тече якась рідина.
Що? Кров? Це ж кров! Біжи! Я повинен бігти!
-Ойя, Ой, подивися, що я знайшов. - Я ще не наситився і не знав, що робити. - Дякую за їжу.
Лео не знав, яка частина говорить, йому було байдуже, якою саме, це лякало його. Страх закрався в його серце. Він просто хотів втекти. Він зібрав усі свої сили і побіг.
- Хм, тепер, коли я дивлюся на тебе... а, це ти. - Отже, ти не помер. Молодець, хлопче.
Лео зупинився. Страх стиснув його серце, але ці слова ..., цей звук..., він вже чув це раніше. Раптом його думки повернулися до тієї пекельної ночі.
Це він!
https://literna.net/uk/books/400-sorozhitel-demoniv-zavrshenii