Інформації було занадто багато, щоб засвоїти за один присід. Але особливо увагу я приділяв частини в кінці. Вона була адресована безпосередньо моєму батькові.
« Марек, знаю, ми не завжди дивилися на речі однаково, особливо після твого діагнозу, але факт, що ти це читаєш, дає мені надію. Знаю, тобі потрібні були докази і я перепробував все. Я звертався до влади - і що незрозуміло? Система блокувала мене, мої слова перетворилися на білизніберду, ніхто не міг мене зрозуміти. Я намагався зняти портал на відео. Нічого не працювало. Земні технології можна пронести в портал, але там вони довго не живуть."
Я зупинився на секунду. Те, що він написав пояснювало деякі мої власні ранні припущення. Ось тільки він думав, що передає це моєму батькові, колишньому морпіху, зразковому американському спортсмену, хлопцю, який міг все. Ну, все, крім як перемогти рак, напевно. Цікаво, чи хотів би він передати це своєму ботану племінникові, головним спортивним досягненням якого був біг? Що ж, тепер вже нічого не зробиш. Доведеться читати далі.
« Щось таке просте, як пістолет, може протриматися кілька годин, але електронні пристрої на зразок смартфона підсмажуються ще до того як я торкаюся портала. Мана - це енергія, яка живиться системою, що керує мультивсесвітом і постійно просочується з портала. Вона змінила мене, коли я отримав рівень. Я все ще залишався людиною, але вже не зовсім. Важко пояснити.
Коротше кажучи, моє тіло більше не функціонує так як раніше. Я зцілююся набагато швидше, і рани, які в інших випадках були б смертельними, тепер такими не є, поки у мене ще залишаються окуляри здоров'я. Це дивно, і на цьому я зупинюся.
Я просив тебе приїхати, щоб ти продовжив мою місію по порятунку Землі. Якщо зможеш знайти допомогу - відмінно, якщо ні - все ляже на тебе. Я налаштував передачу статусу наступного першогопрохідця родичові по крові або клятві. Це обмежує коло членів сім'ї, але дозволяє мені передати тобі більше, ніж я міг би інакше. Тільки імей на увазі, мені довелося починати з нуля.
Якщо ти приїхав досить швидко, то знайдеш на полиці набір кристалів. Це уламки кристалів класів. Тобі потрібно сформувати ядро класу якомога швидше, тому що воно дає бонуси кожного разу, коли ти збільшуєш рівень. Мого часу мало, якщо сталося те, що я припускаю. Але найбільший дар, який я можу тобі піднести - це можливість побачити моїми очима. Таким чином ти дізнаєшся, з чим ми насправді зіткнулися».
Я відчув, як у книжці наростає сила. Вона гудела у мене в руках, але я все ще не міг поворухнутися. А потім я відчув, ніби якась енергія вирвалась з книги і втягнула мене до неї. Раптом мої очі і тіло перестали бути моїми. Я опинився всередині тіла дядька Дена, але це було дуже не схоже на все, що я коли-небудь відчував.
Я відчував себе сильним, якимось супергероєм. Якби у мене був хоч якийсь контроль, я б, напевно, посварився від радості з приводу таких відчуттів. Потім він повернув голову, озираючись, і я серйозно зрозумів, всотуючи навколишнє середовище. Я знав, що це вже сталося. Я нічого не міг змінити. Навіть точку огляду, але це було набагато реальніше зображення будь-яких VR-очків, які я коли-небудь пробував.
Він стояв на вершині скелястого качеса. Земля навколо була вирвана, але виднілися сліди того, що колись тут було зелено. Внизу все було зовсім інакше. Він подивився прямо вниз з скелі. Уперше в житті я відчував висоту без найменшого благоговіння.
Я був тим хлопцем, який навіть на шкільному майданчику не міг залізти на турники без того, щоб у нього не заворубилася голова, варто було тільки глянути вниз. Але це було не моє тіло, це був труп дядька Дена, і всі відчуття, які я відчував, походили від його тіла. Моє ж власне було паралізовано, безпорадно і зачинено в цьому сараї-вбивцеві, де мене тільки що намагалася прикінчити жахливою мутировою білка.
Це не викликало у мене паніки... Так, звичайно. Кого я обманював? Я дикой психовал. Я кинувся на цих емоційних гойдалках з боку в бік: від спроб прийняти все, що відбувається до задумливих спроби затовкти цей хаос глибше. Треба було взяти себе в руки. Вирішіть, що приймаєте це за реальність, і при цьому не дозволимо своєму розуму панікувати або стиснутися в комок - це дві абсолютно різні речі. Щоб зосередитися, я намагався ще більше зрозуміти те, що бачив дядько Ден.
У той час як він дивився вниз, до підніжності качеса, земля була бурляю масою виривних воронок і тріщин. Схоже на мінометний обстріл або бомбардувальний фільм, чи кадри з військового фільму. Все там було розворожено, не було ні сліду зелені. Земля перетворилася на голий камінь, зрізаний крихітними лежицями лави і токсичні випаровки. По всьому ландшафту, наче зламані іграшки, були розкидані мертві тіла.
Смертовини походили на якихось жовтих саламандр, тільки якщо б саламдри носили обладунки і ходили на двох ногах. Битва, або що це було, для них, здається, склалась невдало. Тут якась жінка заговорила з моїм дядьком. Він не повернув голови, так що я міг тільки здогадатися, хто вона, за жіночим голосом.
Якщо б потрібно було визначити, я би сказав, що акцент індійський, але я знав достатньо, щоб розуміти: в Індії багато мов, діалектів і наголосів. Було нерозумно припускати занадто багато, почувши тільки її голос.
- Я більше так не можу, Дэн.
Мій дядько зітхнув.
- Ми майже закінчили. Остання хвиля, і все, ще одна справа в кишені.
- Ти говориш про різанину цих тварей так, ніби це черговий робочий день. Мені це не так легко дається.
У цей раз Ден різко повернувся до неї.
- Думаєш, мені це легко? Правда!? Ким ти мене вважаєш, монстром якимось?
У жінки була світло-коричнева шкіра, темне волосся і великі очі. Чорти її обличчя були приємними, але в той же час різкими. На ній був потріпаний, різному шкіряного доспех - таке враження, ніби вона зібрала його з шматків різних комплектів. Волосся було зтягнуто тонким срібним обручем. На кожному пальці й у вухах фарбувалися кільця. На шиї - золотій оксамиті звисаючою костовою підвіскою. Все разом створювало досить дивне враження.
Але найбільше падало в очі, що вона виглядала втомленою і пораненою. Одна рука мертво висіла вздовж тіла, і чим більше я дивився, тим більше помічав, що її обладнали здерчені, а все тіло вкрите порізами та синцями.
- Не хочу тебе образити, але це не моя спеціальність. Я не можу стояти осторонь і битися з прислужниками. Мені доводиться лізти в саму гущу. Я вбила сьогодні стільки дерлегів, що збилася з рахунку.
- Тому ми не можемо здатися зараз. Якщо ми підемо, не зачистивши останньої хвилі, ми не отримаємо окуляри світу.
Жінка зітхнула, визираючи в основному просто втомленою.
- Думаєш, я цього не знаю? Звичайно, знаю. Але я не хочу вмирати. Звичайно, Цзян займається своїми справами. Еміль все ще наполягає, що у нього є контакт в уряді щоб отримати допомогу, а Нурі відмовилася приходити. Їй не подобаються такі місії на знищення.
Я відчув, як плечі мого дядька поневоднили.
https://literna.net/uk/books/308-laskavo-prosimo-do-multivelnoi