Моя мачуха не згадала про своє бажання отримати мою спадщину, ані попросила мене сплатити її борг. Вона згадала прокляття.
Мої плечі здригнулися від її слів.
«Вона хоча б знає, про що вона говорить?» — я глянула на Тердео та Сельфіуса, які стояли поруч зі мною. Вирази їхніх облич не змінилися.
Моя мачуха дивилася на мене якось дивно. Потім її похмурий погляд піднявся вгору.
— Ні, це не прокляття, а благословення від Бога. Це благословення, дане божим посланцем, — її погляд затуманився.
«Про що вона говорить?» — я гадки не мала, про що вона.
Моя мачуха подивилася на мене сумним поглядом. Потім вона пройшла повз мене і вийшла з храму.
— Мамо, вона трохи дивна, — сказав Сельфіус, намагаючись струсити гусячу шкіру зі своїх рук.
Я погодилася з коментарем Сельфіуса і довго дивилася на двері, через які вона вийшла. Щось не так. Ворожість і злість до мене, вона, здавалося, досі відчувала, але це було якось по-іншому.
«Чи вона вдає, що не розуміє?»
Здивована, я обернулася, щоб подивитися на Рейну. Вона стояла позаду Додолеї, опустивши голову, і дивилася на своє взуття. Оскільки її голова була так нахилена, я не могла розгледіти її обличчя.
«Що відбувається?» — мене охопило дивне відчуття. Коли я обернулася, мій погляд зустрівся з поглядом Додолеї.
Вона все ще посміхалася, ніби спостерігала за чимось кумедним. Вона прошепотіла: «Я зроблю тобі подарунок», щоб тільки я знала.
Я все правильно зрозуміла? Вона дасть мені подарунок?
«Це отрута чи щось таке?»
Поки я обмірковувала слова Додолеї, чиясь рука міцно обійняла мене за талію.
— Перешаті, — Тердео міцно обійняв мене.
— Ти не забув, що я сказала, правда?
— Що ти сказала?
— Не втручайся.
Він помітив, що Додолея щось мені сказала. Він підняв мене над землею, хвилюючись, що непередбачувана Додолея може спробувати щось викинути.
— А!
Він так легко тримав мене однією рукою.
— Ходімо, — різко сказав він і почав йти.
— О-опусти мене!
— Побудь так, поки ми трохи не відійдемо.
Сельфіус йшов з нами, посміхаючись.
«Божечки, це так ніяково! — я закрила очі руками, намагаючись зникнути. Висячи в обіймах Тердео, я згадала, що Додолея сказала раніше. — Відьма та прокляття».
Я прибрала руки з очей і подивилася на Тердео.
— Коли почалося родинне прокляття Лапілеонів?
— Чому ти раптом про це питаєш?
— Всі ці розмови про прокляття викликали у мене цікавість.
— Кажуть, це почалося, коли помер перший Великий герцог, і титул перейняло друге покоління.
Чувся лише звук тупоту взуття в коридорі.
— Записи кажуть, що не було жодної причини для прокляття, і нічого підозрілого не відбулося. Діти другого покоління також були прокляті. Були спроби зняти прокляття різними способами, — Тердео посміхнувся. — Але замість того, щоб позбутися його, вони лише створили дітей, які померли або страждали через нього.
Сельфіус, який тихо слухав історію, сказав:
— Якщо вони справді хотіли зняти прокляття, було б краще, якби друге покоління вимерло, перш ніж з'явились їх діти.
Коли ми відійшли достатньо далеко, Тердео обережно поставив мене в коридорі. Я прогладила свою пом'яту сукню і тихо пробурмотіла:
— Як сказала принцеса Додолея, якщо в той час справді існували відьми, це могло бути причиною прокляття.
— Ми вже це вивчали. Щоденники та записи життя, залишені другим поколінням, були вивчені, але вони були тихою, інтровертною групою і тому неохоче контактували з чужинцями. Крім того, не було нікого, хто міг би бути відьмою.
Я мала б здогадатися, що розслідування стосовно цього вже проводили. Зрештою, прокляття існує вже кілька сотень років.
В кінці довгого коридору був вихід з храму.
— У будь-якому разі, одну перешкоду подолано.
Коли я обернулася, то побачила свою мачуху та інших дворян, які, здавалося, супроводжували її.
«Вона ще не пішла? — вони виглядали досить щасливими, незважаючи на програний суд. Я не могла дивитися на них. — Що вони всі там роблять?»
Я дивилася на них з підозрою, коли почула чийсь тихий голос.
— Хочете почути дещо цікаве?
Злякавшись раптового голосу Адеуса, я здригнулася, а мої плечі напружилися.
Тердео інстинктивно відштовхнув його від мене.
— Ах! — Адеус закричав і відсахнувся назад. Ледве балансуючи, щоб не впасти, він надув губи. — Так не можна поводитися з тим, хто терпляче чекав кінця суду.
— Адеусе?
Коли я покликала його на ім'я, його надуті губи розпрямилися. Він посміхнувся, обтрушуючи зім'ятий одяг.
— Від того, як ви називаєте мене на ім'я, у мене паморочиться в голові.
— Чому ти тут?
— Ваш благодійний захід був успішним?
Благодійний захід? Коли я почула ці слова, я згадала неприємні відчуття, які тоді пережила, і здригнулася.
Побачивши мою реакцію, Адеус стурбовано спитав:
— Ого. Щось погане трапилося?
— Ні. Просто... Чому ти про це питаєш?
— Того дня я вирушив на захід, щоб допомогти вам, але він уже закінчився.
— Ти приходив на вечірку?
Адеус байдуже кивнув.
— Але я не зміг бути присутнім.
— Ох.
— Також, здається, ви добре справляєтеся із залученням громадськості на свій бік, але я не бачив жодних статей і не чув жодних новин про вашу вечірку. Тому я хвилювався, що щось могло статися. Бо ми друзі.
Тердео клацнув язиком і незадоволено насупився.
— У тебе, мабуть, так мало справ, сер. Звідки ж інакше ти б так багато знав про Велику герцогиню?
— У вас немає роботи, Ваша Світлосте? Щоразу, коли я приходжу відвідати Її Світлість, ви завжди поруч.
Я майже чула, як вогняні промені виходять з їхніх очей.
«Вони знову це почали», — я глибоко зітхнула і стала між ними.
— Припиніть, ви обидва.
Сельфіус теж спостерігав, і вони обидва поводилися як діти.
— Я почувалася не дуже добре того дня і мусила закінчити вечірку раніше. А оскільки я вже завоювала прихильність багатьох людей, я не хотіла продовжувати благодійний захід. От і все. Адеусе, твоя порада була дуже корисною.
— Як люб'язно з вашого боку. Я радий, що допоміг.
— Це тому ти тут?
Адеус зітхнув і посміхнувся.
— Я казав, що розповім вам дещо цікаве, але здається, ми збилися з курсу.
— Дещо цікаве?
Адеус розважено посміхнувся.
— Схоже, всіх співробітників, яких звільнила графиня Захарт, знову взяли на роботу. І вони отримали всю свою заборговану зарплатню.
— Так раптово?
— Так. І графиня була завалена боргами. Але вона все повернула.
— Вона це зробила? Вже?
— Так, це правда.
Чи тому вона сьогодні не здавалася такою відчайдушною? Звідки вона взяла гроші?
— Де, в біса, ти таке почув?
Адеус поклав палець на губи та посміхнувся.
— Це ділова таємниця. Але я чув дещо ще від покоївки, яка працює на неї.
— Добре, просто продовжуй свою історію.
— Вона сказала, що граф Захарт таємно почав приймати ліки за три місяці до своєї смерті.
— Ліки? — я здивовано розплющила свої очі, почувши слова Адеуса. — Ліки? Ти впевнений?
— Так, я б ніколи вам нічого не сказав, якби не був у цьому впевнений, — впевнено мовив Адеус.
Я не думала, що він бреше. Ліки за три місяці до смерті? Він був хворий? Я вперше почула, що він приймав ліки.
— Які ліки він приймав?
Адеус лукаво посміхнувся моєму здивованому обличчю.
— Ліки, котрі запобігають народженню дітей.
— Що?
Щоб запобігти вагітності? Чому батько приймав би щось подібне?
Почувши про те, що він приймав, я ще більше заплуталася.
— Ви знали, що графиня хотіла дітей?
— Вона хотіла?
— Ні ви, ні ваша зведена сестра не були їхніми спільними дітьми. Ваш батько та мачуха ніколи не мали власних дітей, — Адеус яскраво посміхнувся, побачивши, яка я розгублена. — Схоже, вона не хотіла, щоб ви знали. І, можливо, вона вважала вас своєрідною суперницею.
Моя мачуха цілком здатна на щось подібне.
— Напевно, так і було, — і вона здатна набагато на більше.
— Здавалося, вони розходилися в думках щодо цього. Один з них хотів дитину, а інший — ні. Настільки, що він приймав ліки, щоб запобігти цьому. Потім, одного разу, графиня випадково побачила, що граф приймає ліки, і дізналася про це. Спочатку вони багато сварилися з цього приводу, але графиня зрештою здалася, — Адеус простягнув вказівний палець з лукавою посмішкою. — А в ніч, коли граф помер, покоївка приносила йому воду за його наполяганням прийняти ліки.
— І?
— Так. Щойно він прийняв це, він поскаржився на біль і невдовзі помер.
Ця історія була про мою родину, але я вперше чула про це. Я не змогла приховати свого здивування і засміялася.
— Слідчим, які прийшли розслідувати смерть мого батька про це також розповідали?
— Так, звичайно. Максимальний термін прийому ліків, які приймав граф, становив два місяці. Але на той час граф приймав їх уже понад три місяці.
— Так довго?
— Так, гадаю, було зроблено висновок, що могли виникнути деякі побічні ефекти. Графині про це повідомили, але вона сказала, що розповість про це донькам сама, бо вони надто тужили.
Ось чому я ніколи не чула про те, що мій батько приймав якісь ліки.
Побачивши здивований вираз мого обличчя, Адеус засяяв. З легкою посмішкою він байдуже сказав:
— Все ж малоймовірно, що це була отрута. В тілі померлого графа отрути не виявили, і нічого підозрілого не було.
Я мовчала.
— Раптовий серцевий напад міг статися через перевтому або як побічний ефект від занадто тривалого прийому ліків.
«Побічний ефект?» — чому він приймав це, знаючи, що можуть виникнути побічні ефекти? Мій зір затуманився. Я закрила очі обома руками та зітхнула. Між пальцями я бачила, як Адеус все ще посміхався.
— Ти впевнений, що маєш право мені це розповідати?
— Я дуже наполегливо працював, щоб отримати цю інформацію, аби допомогти вам, тому, звісно, я повинен вам це сказати.
— Щоб допомогти мені?
— Так, звичайно.
— Звичайно?
Адеус дивився на мене, його губи були злегка відкриті.
«Звичайно, що?»
— Звичайно, щоб стати дорогоцінним другом Великої герцогині Лапілеон? Щось на кшталт цього? — першим, що роздратована я сказала, було це.
Адеус засміявся. Він охоче кивнув.
— Це так. Щоб стати вашим другом. Також, я хотів вибачитися за минулий раз.
Вибачитися за минулий раз? Він говорив про те, як стояв на моєму шляху, коли ми вперше зустрілися? Чи про те, як просив мене зробити його своїм коханцем? Було забагато речей, за які він потенційно міг просити вибачення.
«Але він виявився кориснішим, ніж я очікувала».
Якби я тоді відмовилася від його пропозиції дружби, я б не почула про це.
— Так, твоя порада минулого разу була корисною, і те, що ти щойно мені розповів, було досить цікавим. Гарна робота. Дякую.
Адеус здивовано розплющив очі.
— Чому ти на мене так дивишся?
— Я ніколи не думав, що ви мені колись подякуєте.
— Я не така безпринципна.
Блакитні очі Адеуса пильно дивилися на мене.
Він дивився на мене так пильно, що Тердео, який стояв позаду мене, насупився і закрив моє обличчя рукою.
— Ти закінчив говорити?
Це злякало Адеуса і він кивнув.
— Так, це все, що я мав сказати.
— Справді? Тоді нам час йти, — Тердео повернувся спиною до Адеуса і простягнув мені руку. — Ходімо додому, люба.
Раптова думка спонукала мене пом'якшити відверту ворожість Тердео до Адеуса.
— Адеусе. Ти будеш винагороджений за це пізніше, — я згадала, якими владолюбними були очі Адеуса раніше.
«Якщо я буду давати йому відповідну винагороду щоразу, коли він приноситиме мені гарну інформацію, я впевнена, що він принесе мені ще більше».
Я поклала долоню на руку Тердео.
«Чи могла моя мачуха щось зробити моєму батьку?»
Я обернулася туди, де була моя мачуха. На секунду мені здалося, що наші погляди зустрілися.
«Цього бути не може. Можливо, я могла вбити його заради спадщини, але яка причина була б у неї для цього?» — як тільки я збиралася повернутися, я помітила, як моя мачуха витягла щось зі своєї сумки. Дещо знайоме з'явилося в полі зору.
— Га? — я відпустила руку Тердео та швидко пішла до мачухи, майже бігом.
— Перешаті?
— Мамо, ви куди йдете?
— Ваша Світлосте?
Я чула, як вони троє гукають мені вслід. Але я не зупинялася. Я проштовхнулася крізь групу, яка радісно сміялася, і міцно схопила мачуху за зап'ястя.
Усі замовкли, ніби їхні веселощі ще мить тому були лише удаваною грою.
— Що це означає? — вона повільно нахилила голову.
Але я зосередилася на руці мачухи.
— Чому це в тебе? — мені спало на думку те, що Адеус щойно сказав мені.
Все ж малоймовірно, що це була отрута. В тілі померлого графа отрути не виявили, і нічого підозрілого не було...
Моя рука, що тримала мачуху, почала тремтіти.
Вона тримала щось кшталт ліків. Це була одна з пігулок, наповнених кров'ю Айлет.
— Це ті ліки, які ти дала моєму батькові в ніч його смерті?