Перекладач: Loonard
Редактор: Elein Dark, Liliia Alon
Якимось чином, це безззоряне та безмісячне небо, де зяяла лише самотня рана, приголомшило Дункана навіть дужче, ніж тутешнє ‘сонце’, скуте рунічним кільцем. Адже яким би аномальним не було сонце, воно освітлювало лише землю й воду під його ногами. У розумінні Дункана як земної людини так зване ‘сонце’ було всього-на-всього одним із мільярдів космічних тіл.
Всі ці викривлені творіння темряви були прикуті до світу під його сяйвом. За межами сонячного світла мали бути інші зорі — нескінченні й далекі, повні можливостей. Хоча для істоти, прикованої гравітацією до землі, цей клаптик під сонцем і здавався цілим світом, Дункан принаймні міг збагнути й прийняти масштаби такої аномалії. Однак зараз у нічному небі він не бачив нічого, що можна було б назвати зорею. Жодної зірочки, жодного місяця, жодної далекої галактики.
Тільки розірваний шрам, який у незбагненній для нього грі світла й тіні накривав увесь небосхил, невпинно випускаючи назовні білястий світловий туман. Усе Безмежне Море потонуло в цій блідій, як сніг, ночі. Там, за межами сонця, починалася далека пустка і ще більша, неосяжна аномалія. Дункан не промовив ні слова. Він лиш дивився вгору, проганяючи теорії й питання в голові.
Де ж були інші зірки? Невже їх ніколи і не існувало? Чи цей світ був якимсь одиноким небесним тілом, закинутим в ‘мертвому’ регіоні космосу, настільки далекому від будь-якої зірки, що жодну з них неможливо було б розгледіти в нічному небі? І що це був за ‘блідий шрам’? Рана посеред космосу? Якась матеріальна космічна структура? Чи лиш ілюзія, що висіла над цим небезпечним морем?
— Капітане?
Голос Аліси нарешті вирвав Дункана із заціпеніння. Лялька з легким острахом дивилася на примарного капітана, який раптом зупинився як укопаний. Вона помітила, що його обличчя стало похмурішим і суворішим, ніж зазвичай, і це її неабияк налякало:
— З вами все гаразд? Невже погода збирається змінитися? Буде шторм? Я чула, як матроси за стінами моєї скрині колись говорили про таке...
— ...Там нічого немає, — м’яко промовив Дункан.
Чоловік перевів погляд з небес, та зазирнув в очі Аліси спокійно й розмірено. Він повторив ще раз — чи то їй у відповідь, чи то самому собі:
— Там нічого немає.
— Тоді ми...
Дункан рушив уперед, і на його обличчі не відображалося жодної емоції, ніби нічого й не сталося:
— Ходімо, я проведу тебе до трюму. Надалі ти зможеш митися там. Якщо тобі, звісно, це взагалі потрібно.
Знову цей світ показав чужоземцю свою химерність. І Дункан відчував, що це ще не кінець. Як щоразу буде так панікувати, то до кінця життя тільки цим і займатиметься. Якщо минулі десятиліття життя на Землі й дали йому якийсь корисний досвід, то зараз став у пригоді один-єдиний принцип: про проблеми треба турбуватись тільки тоді, коли можеш з ними впоратись. Самі собою вони не зникнуть лише від того, що ти їх заперечуєш — так само як і це химерне небо не вкриється яскравими зорями через його сумніви. Якщо цей світ існує в такому стані — то на те має бути причина. Як щось існує — то воно існує, хай яке абсурдне та неприроднє воно є. І якщо він чогось не розуміє, це лиш його проблема, а ніяк не всього світу.
Дункан підозрював, що у нього, як у капітана “Загубленого дому”, буде вдосталь часу поступово вивчити як влаштований цей світ. Аліса не знала, чим викликана мовчанка капітана протягом усього їхнього шляху. Вона лише відчувала, що атмосфера навколо Дункана раптом стала гніючою, проте варто було їм дійти до потрібного відсіку, як це тяжке відчуття вмить зникло. Дункан привів ляльку туди, де та могла б помитись.
Це була ванна кімната для моряків вищого рангу. Для старовинного вітрильника подібна лазня вважалася нечуваною розкішшю, і за звичайних умов простих матросів сюди б ніхто не впустив. У давні часи умови виживання на вітрильних суднах під час далеких плавань були справді жахливими. Обмежені запаси прісної води, гнила їжа, нікчемна медицина та психологічні розлади від тривалого перебування в морі — усе це ставало прокляттям для кожного сміливця, який кидав виклик стихії. На Землі багато з цих проблем не вдавалося повністю розв'язати аж до початку епохи індустріалізації.
Наскільки Дункану було відомо, на ранніх океанічних суднах не було навіть туалетів для команди. Більшість матросів робили свої брудні справи прямо на дерев'яних решітках у носовій частині корабля, зависаючи над морем (і при цьому треба було ретельно зважати на напрямок вітру). Миття взагалі перетворювалося на катування: матроси використовували запасні вітрила замість ванни або просто обливалися морською водою. А більшість тогочасних мореплавців взагалі не милилися тижнями, а то й місяцями.
В порівнянні з цингою, чумою та істерією, в яку впадали цілі команди від довгого часу на борту — трохи бруду не було значною проблемою.
Проте, як би іронічно це не звучало, на борту примарного корабля, якого жахався кожен зустрічний, усі ці побутові кошмари були вирішені самі собою. Бочки з прісною водою на “Загубленому домі” наповнювалися самі, їжа в коморах не мала й натяку на гниття, примарний капітан не підхоплював хвороб, а проблеми з шийними шарнірами в Аліси виникли аж ніяк не через морські злидні. Чесно кажучи, окрім стрибків тиску кожен раз як Козлиноголовий розкривав свого рота, на кораблі було досить комфортно.
— Труба біля ванної веде напряму до цистерн із прісною водою, набирай скільки треба. Пробка висить он там, дивись не загуби. Умови тут наразі скромні, гарячої води на кораблі немає, але думаю, для тебе це не проблема.
Дункан перераховував речі в ванній кімнаті одна за одною. Це були звичайні деталі, та він сам про них дізнався лише після останніх днів дослідження корабля.
— Ну, поки я можу обмитись, цього досить. Сіль на шарнірах заважає просто неймовірно, — Аліса виявилася геть невибагливою. Вона з легкою цікавістю та захватом розглядала всі дрібниці в лазні й слухняно кивала на кожне слово Дункана. — Я всього лише лялька, тому гаряча ванна мені ні до чого.
Чоловік кивнув, але раптом його обличчя стало дещо дивним. Він зміряв Алісу поглядом і запитав із легкою ноткою сумніву в голосі:
— До речі... А ти взагалі знаєш, як митися? У тебе є бодай якесь... ‘розуміння побуту’?
Аліса справді на мить завмерла. Потім вона серйозно замислилась і відповіла:
— Мабуть... упораюся? Ну, просто від'єднаю суглоби, промию їх гарненько, а коли висохнуть — прикріплю назад...
— ...А?
Він ошелешено дивився на Алісу, а вона так само безневинно дивилася на нього.
— А ти подумала, як ти будеш себе збирати назад, якщо повністю розбереш себе? — Дункан зрозумів, що його випадкове запитання влучило в саме яблучко: ця лялька, яка ніколи в житті не покидала своєї скрині, справді не мала жодного уявлення про такі речі. — Я тобі в цьому точно не помічник.
Аліса кліпнула очима кілька разів.
— ...І то правда.
— І я наполегливо не рекомендую тобі безпричинно розбирати свої суглоби, — повчально додав Дункан. — Навіть якщо будова твого тіла це дозволяє.
Аліса щиро здивувалася:
— Чому?
— Якщо надто часто так робити, ти їх послабиш і вони почнуть розвалюватись, — нарешті з колишньою безпорадністю видихнув Дункан.
Він і подумати не міг, що співжиття на одному кораблі з проклятою лялькою принесе стільки ‘технічних нюансів’. У жодних книгах, фільмах чи серіалах про таке ніколи не згадували.
— Мені б дуже не хотілося, аби одного дня ти йшла по палубі й раптом на моїх очах розсипалася на деталі. На цьому кораблі немає нікого, хто вмів би лагодити лялькові шарніри.
Він на мить замовк і вагомо додав:
— Твоїх проблем із шиєю вже й так більш ніж достатньо.
Аліса уявила собі цю картину і миттєво втягнула голову в плечі:
— Ой, добре-добре, я все зрозуміла... Я вже придумала, як краще усе зробити...
— Сподіваюся, — сказав Дункан. Він іще раз із легкою пересторогою поглянув на цю непристосовану до життя ляльку й уже збирався вийти. — У мене ще повно справ. Не роби дурниць.
— Добре, капітане! Дякую вам, капітане! — весело щебетала Аліса. Та саме тоді, коли Дункан уже переступав поріг, вона раптом знову покликала його: — А, точно, капітане...
Дункан зупинився й злегка повернув голову:
— Щось ще?
— Капітане... Мені раптом подумалося, що ви зовсім не такий уже й страшний, — Аліса дивилася на його спину, ретельно підбираючи слова. — Козлиноголовий казав, що ви — найжахливіший капітан у всьому Безмежному Морі, найнепередбачуваніше прокляття на всіх морських шляхах, але...
— Але що?
— Але мені здається, що з вами цілком можна домовитися. Ви навіть трохи нагадуєте надмірно-дбайливого батька...
Дункан не повернувся. Він лише помовчав кілька секунд, а потім раптом запитав:
— Звідки в твоїй голові взагалі взялося поняття родини..? У тебе колись були рідні?
Аліса завагалася й повільно похитала головою:
— Здається, ні.
— Тоді припини ці розмови про батьків. Просто слухняно сиди на кораблі, а про твій побут тут я подбаю сам.
— Ой, добре, капітане.