Перекладач: Loonard
Редактор: Elein Dark, Liliia Alon
Дункан відчув, що ніколи не забуде цю сцену — на тривожних хвилях Безмежного Моря помірно гойдалась розкішна труна в якій стояла, рухома якоюсь таємничою силою, готична лялька, тримаючи обома руками кришку труни, гребла прямо до корабля...
І вона була цим зовсім не задоволена.
З якого боку не глянь, це видовище було настільки диким, що Дункан не знав, чому дивуватися більше: тому, що проклята лялька справді ожила, чи її приголомшливій завзятості, з якою вона веслувала кришкою труни. Чоловік лише відчував, що ця картина геть не в'яжеться з його початковими очікуваннями.
Він уявляв різні способи, в які труна може повернутись на корабель, але жоден з них не включав в себе... саме такий.
Поки Дункан стояв приголомшений, лялька вже наблизилася до корми “Загубленого дому”.
Хай ‘веслом’ була кришка труни, швидкість її рухів була шокуючою — в них була легкість та сила, яких не очікуєш від такого тендітного силуету.
Дункан обережно визирнув в оглядове віконце і побачив, як лялька закинула кришку назад у труну, вхопилася за дерев’яний виступ на кормі й почала стрімко дертися вгору. Вона рухалася так гнучко й швидко, ніби її підтягували невидимі троси.
В той же час, тяжка дерев’яна труна почала плавно підніматись із моря — злітаючи поряд з нею, наче невагома.
Дункан встиг сховатися за мить до того, як лялька помітила його.
Вона ж, вочевидь, і не підозрювала, що капітан корабля-примари весь цей час таємно спостерігав за нею. Майже миттєво лялька видерлася на високу корму “Загубленого дому”, перестрибнула через борт на палубу й помахом пальців змусила труну, що летіла слідом, плавно опуститися біля ніг. Потім вона озирнулася, перевіряючи навколишнє оточення, і, переконавшись, що нікого немає, швиденько поправила свою підмочену сукню та почала залізати назад у труну.
Саме посеред цього процесу її зупинила піратська шабля, що раптово з'явилася збоку. Одразу після цього пролунав сухий звук зведеного курка кремінного пістолета.
Лялька миттєво заціпеніла. Вона спробувала повернути голову і побачила капітана-примару, оповитого зеленим полум’ям, який холодно спостерігав за нею. Його голос, що ніби долинав із самих глибин потойбіччя, був крижаним і глибоким:
— О, я впіймав тебе, лялечко.
Дункан побачив, як вона помітно здригнулася. Злякавшись, лялька інстинктивно спробувала відсахнутися, але від поспіху рух вийшов незграбним. Верхня частина її тулуба хитнулася, і Дункан почув чіткий хрускіт у районі шиї..
А потім її голова відпала...
Прямо на очах у Дункана прекрасна голова відокремилася від тіла. Сріблясто-біле довге волосся розвіялося на морському вітрі, заплуталося, і голова покотилася до його ніг. Тіло ляльки все ще завмерло в позі втечі біля труни, одна рука розгублено хапала повітря, а голова безпорадно витріщилася на Дункана, відкриваючи й закриваючи рота:
— До... до... допоможіть...
Не було б перебільшенням сказати, що після всіх цих примарних трансформацій сердце Дункана зупинилось — хоч він і не був впевнений чи є у нього ще такий орган взагалі. Якби там не було, власними очима бачити як голова котиться з чиїхось плечей — видовище не з приємних.
Примарне полум’я навколо капітана ховало жах на його обличчі, а ця мить приголомшеного заціпеніння виглядала для ляльки як прояв холоднокровної байдужості. Ця пані так і не помітила що ‘страшний капітан Дункан’ був насправді більш знервований ніж вона сама. Лялька лише повторювала:
— До... допоможіть... голова... відвалилася...
Дункан нарешті оговтався. Заспокоївши своє уявне серце, він щосили намагався контролювати рухи та голос. З максимальною холоднокровністю він деякий час спостерігав за нею і зрозумів: попри всю свою химерність, ця ‘проклята лялька’, схоже... боїться його, ‘капітана-примару’, сильніше, ніж власного надприродного походження.
Коли цей факт закріпився в нього в голові, Дункан вирішив, що має і далі підтримувати цей фасад.
Він все ще не розумів цей новий світ, і ще менше знав хоч щось про цю прокляту ляльку. Тож поки чоловік не візьме ситуацію під повний контроль, образ ‘страшного капітана Дункана’ був його головною запорукою безпеки.
З іншого боку, він не міг просто залишити її в такому стані. Хоча події пішли не за планом, зрештою, з цією лялькою тепер можна було розмовляти.
Він сховав пістолет, але продовжував стискати шаблю — на близькій відстані однозарядний пістолет був менш надійним, ніж лезо, тим паче, що його нашвидкуруч відпрацьвані навички стрільби були далекими від ідеалу. Потім вільною рукою він підняв голову ляльки з палуби.
Відчуття було дуже дивне — навіть знаючи, що це лялька, піднімати та брати в руки чиюсь голову все-таки приносило Дункану деякий дискомфорт. А коли він відчув ледь помітне тепло, що йшло від неї, у нього ледь не виникло бажання відкинути її подалі.
Надто вже це було ненормально.
Проте він придушив внутрішній дискомфорт і спокійно зустрівся поглядом із головою:
— Мені допомогти поставити її на місце?
— Са... са... сама...
— Гаразд, роби сама, — Дункан кивнув і передав голову в руки ляльки, що все ще хаотично мацала повітря.
Він побачив, як ці руки надзвичайно вправно перехопили власну голову, звично поправили скуйовджене сріблясте волосся, підкоригували кут і притиснули голову до шиї. Пролунало чітке клацання — кулястий суглоб ідеально став на місце.
Весь процес протікав плавно та природньо — було очевидно, що лялька це робить вже не вперше.
Одразу після цього, заклякле обличчя ляльки знову стало оживати. Вона кліпнула пару разів та з полегшенням видихнула:
— Хух... ожила.
Дункан багатозначно промовчав.
Йому дуже кортіло щось уїдливо прокоментувати, але, згадавши про свій образ ‘капітана Дункана’ та незрозуміле походження ляльки, він лише беземоційно кивнув:
— Добре. Тепер іди за мною. Ти вже не вперше з’являєшся на моєму кораблі, нам треба поговорити.
З цими словами він розвіяв примарне полум’я, повернувшись до свого початкового вигляду.
Примарна форма була здатністю, яку Дункан отримав, взявшись за штурвал “Загубленого дому”, але оскільки цей досвід був новим для нього, він ще не вмів повноцінно користуватися цією силою. Крім керування кораблем, чоловік навіть не знав, на що вона ще здатна. Щойно він активував її лише для того, щоб створити грізний образ перед дивною лялькою і додати собі впевненості.
Тепер же, коли враження було справлено, а лялька була згодна на ‘співпрацю’, не було необхідності витрачати енергію на підтримку полум’я.
Лялька слухняно піднялася з труни і з подивом спостерігала, як Дункан повертає собі людську подобу. Вона остовпіла:
— Ви... ви не привид?
Дункан кинув на неї короткий погляд:
— Коли треба — можу ним бути.
Лялька підняла руку, притримуючи голову, в її очах читався благоговійний страх. Дункан не знав, що саме її так вразило, але було помітно, що її голова все ще тримається не дуже міцно — мабуть, знову ледь не відпала від переляку.
Він розвернувся і пішов до капітанської каюти. Завдяки зв’язку із “Загубленим домом” чоловік відчував, що після короткої заминки лялька покірно пішла слідом.
Як він і очікував, розкішна й дивна труна летіла прямо за нею — здавалося, та слідує за нею всюди.
За мить Дункан привів ляльку до каюти.
Під похмурим поглядом Козлиноголового, примарний капітан і проклята лялька розмістилися за столом з мапою. Дункан сидів на важкому стільці з темного дерева, а лялька використала замість стільця свою труну, витончено сівши на неї.
Вона справді була втіленням витонченості. Ця поза, срібляве волосся, що плавно спадало на плечі, розкинута до підлоги готична сукня — лялька виглядала як витвір мистецтва, якому місце в галереї чи палаці, під надійним захистом.
Шкода тільки, що Дункан, дивлячись на неї, одразу згадував, як ця панянка щойно веслувала на труні крізь шторм і як у неї відлітала голова...
Він зітхнув, повернув собі холодний та владний вираз обличчя і подивився ляльці в очі:
— Ім'я?
— Аліса.
— Раса?
— Лялька.
— Професія?
— Лялька... А навіщо ви це питаєте?
Дункан трохи подумав і відповів:
— Щоб мати базове уявлення про тебе.