Розділ 299 — Шрами перемоги (Часть 3).
Обидва чоловіки стояли, міцно обіймаючи одне одного. На такій відстані вони відчували теплий подих один одного, а також те, як дихаються і опускаються їхні груди.
Незнайомі Теодору слізи швидко висихали.
Тим не менш, Тео продовжував ховати своє обличчя у волоссі Вероніки. Коли востаннє він плакав? Минуло не менше десяти років відтоді, як він перестав давати волю своїм емоціям. Однак це були сльози, про які не було й мови.
Він не хотів показувати своє обличчя Вероніці, тому що сам не знав, як воно зараз виглядає.
"Ах, не знаю чому, але я відчуваю полегшення..."
Найбільше Теодор хотів так і залишатися на цьому місці.
- З тобою все гаразд? — Поцікавилася майстер Красної Вежі, обережно витираючись і витираючи сльози на його обличчі.
Дотик Вероніки був настільки м'яким і приємним, а також відмінним від її звичайного « я», що Теодор мимовільно відчув, як його обличчя починає червоніти.
– Ах... Мій малюк такий симпатичний!
Не дивно, що Вероніка помітила його рум’янець і вігріво з'їдала чорне волосся Тео.
Можливо, їхні внутрішні почуття так легко відкривалися через те, що це був його духовний світ. Так само як Теодор не міг контролювати свої почуття, Вероніка робила речі, які зовсім не були характерними для неї.
І ось, коли майстер Красної Вежі це зрозуміла і застигла на місці, Теодор випустив її зі своїх рук і сказав:
- Сестрёнка, є багато речей, які я весь цей час приховував.
Була ціла гора історій, які крім Вінса ніхто не знав. Ні, навіть Вінс був обізнаний далеко не про все. Однак Вероніка тепер мала довічний контракт з Тео, тому він не турбувався тим, що вона віддасть його. Але перш за все, вона практично загинула від меча Зависті і тому заслуговувала права дізнатися секрети Теодора.
Все почалося з моменту, коли Теодор зустрів гримуар, обжерство.
Він уже збирався довірити їй всю правду, як тут ...
— Ох, цього достатньо, — вимовила Вероніка, притиснувши палець до його губ.
– А-а?
- Я вже все знаю. Так само, як ти побачив мої спогади я відчувала твої. Давай вважатимемо, що в цьому плані у нас з тобою нічия, а?
Теодор збентежено подивився на неї, а потім спитав:
- Тоді чому ти не звинувачуєш мене?
- Е-е? За що?
- Ти стала ціллю Зависті і, зрештою, все це сталося через мене.
- Чому це через тебе? У всьому винен цей чортів монстр. І я сама відповідаю за свій власний захист. Не вибачайся за те, що не зміг захистити мене.
Невже це розлютило Вероніку? Майстер Красної Вежі сердито подивилася Теодору прямо в очі, від чого той опустив голову і пробурмотів:
- Але тепер, якщо я помру – помреш і ти...
Не було жодного способу відмовитися від укладеного між ними контракту. Навіть якщо Тео досягне 9-го кола, їхні душі все одно залишаться пов'язаними. Якщо Теодор помре, то це викличе неминучу смерть і Вероніки.
Хоча це був єдиний спосіб врятувати її, Теодор все одно відчував за собою певну провину. Проте реакція Вероніки виявилася досить несподіваною.
- Ну, це нормально.
– ... А-а?
- Я не відчуваю в цьому нічого поганого, тому що почуваюся зв'язаним з тобою... - Проговорила Майстер Красної Вежі і відразу ж осяяла. Проте слово не горобець, і вона вже не могла повернути назад сказане, від чого обидва співрозмовника відразу почервоніли.
А потім Вероніка дещо згадала.
- Ах, точно. У твоїх спогадах я побачила те, що дійсно розлютило мене.
І перед тим, як Теодор встиг хоч якось відреагувати на це раптове зауваження, Вероніка підійшла впритул до нього і люто проричала:
- Те, чим ти таємно займався з цим морським хробаком. Я все бачила.
- Е-е?
А потім йому в груди врізалась рука Вероніки.
- Ува-а-ак!
Як і очікувалося від володаря крові дракона, цього виявилося достатньо, щоб збити Теодора з ніг. Пролетівши кілька метрів, Тео приземлився на м'якій підлозі. Ні, він впав пряміком на достатньо велике ліжко. Лише кілька секунд тому все навколо було заповнено купами книжок, так звідки ж тут взялося ліжко?
- Це твій ментальний світ, але поки тобі не боляче - я можу втручатися в нього. Перетворити цю бібліотеку в спальню - це ніщо.
І замість запаху пергаментного паперу і пилових книжкових полиць, повітря наповнилось солодкими ароматами, а стелажі прикрасилися чудовими шторами. Все це стало нагадувати типічну спальню.
Теодор збирався щось сказати, як тут прямо на нього впала скинута Веронікою червона мантія.
- Почекай хвилинку.
- Я не хочу чекати, — заявила Майстер Червоної Вежі.
Поки Теодор прибирав червону мантію в сторону, Вероніка залізла прямо на нього і поклала свою ліву руку йому на груди. Можливо, все було по-іншому в магії, але коли справа досягала чистої фізичної сили, вона перевершила Теодора.
Одна з них, дотримуючись Теодора, взяла решту одягу і обнажила гладенькі вигини свого тіла. Вероніка залишилась в одній спідній білизні і зрозуміла, що опір Теодора зовсім не почався.
- Ха-а... Тео...
Прибравши руку з його грудей, вона доторкнулася до нього.
Тим часом, у самого Теодора не було жодних думок про втечу.
- Тепер ти готовий? Не думаю, що твоєму тілу потрібно більше часу... - Вероніка ніжно прошепотіла, дивлячись йому в очі.
А потім її яскраво-рижке волосся перемішалися з чорним волоссям Теодора.
***
Чик-чирик. Чик-чирик.
Спів птахів почувся з радості, коли прийшов ранок. Деякі люди ще спали і не чули цих трелів, в той час як інші вже почали свій день. Це був звичайний ранок. Проте для Теодора Міллера це було особливим.
– ... Ах...
Розкриваючи повіки, він відразу зніяково озирнувся.
« Це місце...?»
Це були цілком знайомі стіни і стеля, наче взяті з якихось далеких спогадів. А потім Теодор повернувся в сторону і зустрів « все» очі. Великий маг Вероніка лежала на протилежному ліжку. Вона потягнулася, ніби тільки що прокинулася і дивилася на нього злегка розмитим поглядом.
- Добре спалося? - Вероніка, пославши йому гарну посмішку.
- Ух!
Цього було достатньо, щоб по його хребті пробігла хвиля електрики і в голові відразу ж відкрилися недавні події. Вони провели кілька днів глибоко в його духовному світі, де могли перебувати лише ті люди, чиї душі були зв’язані.
Ні, кілька днів було неточно. Можливо, пройшло лише кілька хвилин. У розпал пристрасті вони не відпочивали ні хвилини, поки їхні тіла не були повністю відновлені.
"Ех, і як мені тепер поводитися?"
У Теодора, який славився своєю непорочністю в студентські роки, були дуже старомодні ідеали. Стосунки, які у них розвинулися в духовному світі, були далеко не легкими і вони не могли вважатись чимось незначним.
Тим часом Вероніка поводилася цілком спокійно. Вона спокійно дивилася на нього, наче сита левиця. І ця дивна атмосфера продовжувалася до тих пір, поки в кімнату не ввійшли слуги.
Коли обидва маги закінчили трапеляти, один з слуг вклонився і шанобливо сказав:
- Майстер Червоної Вежі, Вероніка і капітан Теодор. Його Величність хоче провести аудієнцію. Однак він сказав, що якщо ви хочете продовжити відпочинок до заходу сонця.
Вони обидва зазнали серйозних травм і чотири дні перебували без свідомості, тому Курт наказав не турбувати їх. Однак нагальні питання були настільки серйозні, що король просто не міг не турбуватися. Вероніка теж це зрозуміла, а тому засміялася, піднімаючись з ліжка:
- Ха-ха, нічого не поробиш. Отже, що тепер?
А потім вона обхопила руку Теодора.
- Веро... Ні, Майстер Червоної Вежі...
- І чого ти тепер соромишся? Думаю, для цього вже надто пізно.
Це було справжньою правдою. Її стосунки з Теодором стали значно глибшими. Він намагався придушити спогади про те, що трапилося, але цей дотик знову розбудив в ньому поховані пам'ятки.
- Вероніка.
- Так, Тео.
Вона більше не називала його немовлям. Тепер вони були на рівних і тільки по імені зверталися один до одного.
Отже, стоячи пліч-о - о - пліч два маги покинули лазарет. Люди, які товпилися в коридорі, мимовільно розходилися і відчиняли дорогу. Майстер Синей Вежі, Бланделл, помер, тому в Королівстві Мелтор не залишилося нікого, хто міг би стати на шляху у двох магів 8-го Круга.
Пройшовши довгі коридори палацу, вони дійшли до його незаселеної частини. Коли до залу, де Курт III проводив свої аудієнції, не було місця для Вероніки.
- Тео.
Її голос був надзвичайно тихим, що підкреслювали її вишукану елегантність.
- Так?
- Не турбуйся про наші відносини. Я тебе підштовхнула до цього і не думаю, що після нашого пробудження це триватиме занадто довго.
– Но...
- Крім того, є визнання, на яке ти ще не відповів.
Тео на мить зупинився. Він справді не відповів на визнання Елені. Ця дівчина щиро сказала, що любить його. А змушувати її чекати, тримаючи за руку іншу жінку - було просто нешанобливо по відношенню до обох.
– ... Дякую, Вероніко.
Вероніка розсміялася і обняла його за руку.
- Хе-хе, так чи інакше, я твоя. Я буду на стороні Тео незалежно від того, кого ти вибереш.
- Але хіба це не занадто... складно?
- Ти зрозумієш це, якщо колись з'явиться кров червоного дракона.
Навіть якби Тео намагався розібратися в цьому за допомогою своєї логіки, це було абсолютно марно перед обличчям такої чарівної краси. Теодор зрозумів це і повернувся до дверей.
Судячи з усього, король хотів зустрітися з ними наодинці? На відміну від попередніх аудієнцій, біля входу до залу не було ані охоронців, ані слуг. І ось, перед тим як Вероніка встиг відкрити її звичайним ударом ноги, Теодор простяг руку і потягнув за петлі.
Дру-у-ву!
Величезні двері відчинилися, і за нею виявився король власною персоною.
- Перш за все дякую, що погодилися на моє необґрунтоване прохання.
Обличчя Курта III, короля Мелтора, було набагато виснажливішим. У його мудрих фіолетових очах була втома, а яскраве золотисте волосся втратило свій блиск.
Проте було занадто багато варіантів, щоб вгадати причину його втоми.
Магі підійшли ближче, збираючись виконати звичайне привітання, але Курт лише помахнув лівою рукою і зупинив їх.
- Немає ніякої потреби в цих формальностях. Мені не варто було турбувати вас відразу ж після того, як ви встали з ліжка. Я хотів дати вам ще кілька днів на те, щоб прийти в себе, але, на жаль, королівські обов'язки не чекають.
- Ніяких проблем, Ваша Величносте.
- Дякую за такі слова. Я вже ознайомився з повідомленням Майстра Білої Вежі, але тільки ви знаєте, що сталося після смерті Бланделла. Розкажіть мені про це.
І для цієї ролі Теодор підходив краще за будь-кого.
– ... Звичайно.
Тео ступив вперед і пильно подивився на Курта. Можливо, королю теж довелося пережити важкі дні через що він став здаватися старшим свого віку.
- Але перед цим я маю дещо Вам розповісти.
Незважаючи на свою рішучість зустрітися з королем і здобути співпраці з ним, він до цих пір не міг позбутися певних коливань. Зрештою, він приховував правду про кілька років свого життя. Нелегко було розповідати про цього правителя, з яким у нього не було таких близьких стосунків, як Вероніка.
Вшух.
І ось, ніби зумівши зрозуміти його невпевненість, « вона» взяла Теодора за руку. Відчувши її тепло, Тео зрештою все-таки зміг розслабитися. Вона, Вероніка, була поряд з ним. А раз так, чого ще йому боятися?
- Ваша Величність. Я, Теодор Міллер...
А потім Теодор переступає через стіну, яку сам і побудував для інших його людей.