Глава 279 — Меса (Часть 3).
Дофрун було важко порівнювати з такою неприступною фортецею, як Рутбен. Однак цей замок вважався одним із важливих елементів прикордонної лінії оборони. У звичайній ситуації потрібно було б мобілізувати цілу армію, щоб захопити такий об'єкт.
Географічна перевага Бербатівських гір і численні шари оборони робили Замок Дофрун однією з трьох найкращих фортей у всій Андрасі.
Проте існувала одна велика колода, яку ніхто не брав до уваги.
Його залежність від географічних переваг і зовнішнього захисту означала, що захист самої фортеці був не такий вже й великий.
Якщо б перед ним з'явилися непрошені гості, замок став би собою нагадувати раку-відлюдника, позбавленого своєї мушлі. Елітні війська були розречені вздовж гнучкої і рухомої зовнішньої лінії оборони, а репутація бербатівських рейнджерів призвела до зменшення кількості постійного гарнизону.
Замок Дофрун, який протягом двох століть не зазнав нападу, був як зрілий абрикос.
- Проте, базовий захист тут все-таки існує.
Як тільки загін опинився в кількох сотень метрів від зовнішніх стін, Теодор піднявся на поверхню і подивився на вогні замку Дофрун.
Все, що витіснило хоч якесь світло могло бути розпізнане « Яструбним оком» Теодора.
На стінах палало кілька вогнищ, а з неба світило місяць.
– ... Стіни зроблені з титану. Сигнализаційні пристрої розташовані через рівні проміжки, тому ми не можемо пробратися всередину за допомогою магії левітації або під дією невидимості.
– Стражників теж вистачає. На східній стіні, яка розкинулась на Бербатських горах, карали близько сотні лицарів. Важко пройти повз, не будучи поміченими.
Як і сказав Вільям, неможливо було уникнути очей такої кількості охоронців, а тому Теодор кивнув.
Можливо, якби вони могли вільно використовувати магію, все було б по-іншому. Тим не менш, замок був обладнаний спеціальними пристроями, які починали голосно двеніти, як тільки виявляли якусь магію.
- Це той випадок, коли ми всього лише звичайні чарівники.
Однак Андрас не взяв до уваги змінну, яку називали ельфами.
- Сер Едвін, ви зможете швидко розібратися з охороною на стінах?
- Це не складно. Можеш на нас покластися.
Нехай бербатські рейнджери Андрраса і були відомі своєю неперевершеною точністю, але вони не могли зрівнятися з ельфійськими воїнами, які протягом століть практикувалися в стрільбі із цибулі.
Незалежно від того, наскільки суворими були тренування бербатівських рейнджерів, їхні цілі були всього лише люди... Їх не можна було порівняти з ельфійськими лучниками, які вже довгий час полювали напасників Великого Лісу і захищали Ельфхайм.
І ось, стоячи посеред темряви, п'ятдесят ельфів витягли свої луки і затримали дихання, приціплюючись в сторону стін. Одна стріла між вказівним пальцем і тетивою, а інша поміж тівілом та безіменним пальцем...
Невже вони збиралися стріляти відразу двома стрілами? Це залишало виклик здоровому глузду присутніх тут чарівників. Однак Едвін і його люди не зводив очей зі своїх цілей. Вони звикли до темряви, а не миттєвого світла.
Ельфійські луки були зроблені з сухожилля вугра та інших монстрів, тому їх сила натягання виходила далеко за межі звичайної довгої цибулі, змушуючи проступати на плечах воїнів кровоносні судини.
- Е-е-ет...
Едвін зробив глибокий вдих, а потім ...
Фсу!
Він відпустив тетиву. Роздався тонкий дзвін, ніби хтось зачепив струну на арфі, і дві стріли побігли в далечінь. Інші ельфи також зробили те саме. Проте Теодор почув лише один приглушений свист.
Залп був зроблений одночасно, без найменшого сумніву в часі. І його результатом стала сотня випущених стріл. Ельфам ні до чого не слід було зважати на пориви вітру і вологість. Їхні луки могли пускати стріли за такою траєкторією, яку людські цибулі просто не змогли відтворити.
Стріли були не чутні тому, що вони не йшли проти вітру.
І ось, після того як зливу стрілили на вартових зі східної стіни, вони застрілилися.
- Кхек...
- Акх...
Стріли встромилися у горло, гортань і шейні хребці, що не дозволило бербатівським рейнджерам видати жодного гучного звуку, за винятком приглушеного стона.
Наче вправні мисливці, вони вразили найбільш вразливі точки своїх жертв. Це справді було дивовижне досягнення: ельфи не просто ліквідували свої цілі з відстані в кілька сотень метрів, вони зробили це у абсолютній синхронізації і абсолютно безшумно.
Дехто з чарівників, які не підозрювали про такі високі можливості ельфа, відчув полегшення, що ці монстри не були їхніми ворогами.
Теодор коротко похвалив їх за їхню майстерність, а потім звернувся до решти підрозділу:
- Ми повинні перетнути стіну до зміни караула. Покваптеся!
Деякі люди могли запитати себе, чому він так поспішає розібратися з замком Дофрун. Однак Теодор не міг дозволити собі мати такі речі, як самовпевненість і безтурботність.
Головні оборонні ряди Дофруна були зовні, але вони могли миттєво перетворитися на багатошарове середовище, як тільки проникнення стане відомо. Якщо їхній тунель буде викрито, то назад таким же шляхом вже не буде.
Усе це призведе до непотрібних жертв. Крім того, на стінах не було перешкод. Їх очікувала титанова стіна і сигналізація, яка миттєво фіксувала використання магії, через що налітачам потрібно було дертися нагору використовуючи лише свої власні фізичні здібності.
На щастя, ця проблема була розв’язана досить легко.
- К-кхек. Дякую.
- Я не дуже важкий?
Їм також допомогли ельфи, які могли легко піднятися на стіну разом з магами, використовуючи свої елементи та власні фізичні здібності. Ельфів було достатньо, щоб взяти з собою рівно по одній людині. З допомогою вітрів 80 чоловік змогли без труднощів піднятися на стіну.
Теодор був сильнішим за звичайних користувачів аури, і йому не потрібно було допомоги. Ребека та Едвін мало розчарувались.
« Це набагато легше, ніж я думав. Ельфи можуть закрити слабкі місця бойових магів, а елементи здатні проходити повз сигналізаційну систему... Це неймовірно гарна комбінація."
Звичайна людина, мабуть, сказала б, що найкращі комбінації — це лицарі та маг, але жоден з них не погодиться.
Магії обрушували на своїх ворогів смертельні чари, коли вони були далеко від них, а лицарам потрібно було швидко скоротити дистанцію, щоб добратися до їхніх противників. І оскільки вони діяли в зовсім протилежних стилях, така комбінація лише ускладнила б знання бою.
Коли лицар вступав у ближній бій, чарівник уже не міг напасти на ворога без ризику зачепити свого союзника. З іншого боку, лицар, який мав захищати мага, ставав схожим на прив’язану до дерева дикого коня. Замість того щоб нівелювати недоліки одне одного, вони лише погіршували ситуацію.
Однак ельфи, які використовували луки та мечі і елементи, були дуже різними.
Іноді, наче маги, вони максималісти використовували свою дальню вогненну силу, тоді як в інших випадках прикривали своїх союзників у ближній битві. Звичайно, вони поступалися магам і лицарям з точки зору майстерності в тій чи іншій галузі, але на полі бою вони були справжніми універсальними солдатами.
Використання малих заготів з трьох бійців: двох магів і одного ельфа, було досить письменною тактикою.
Дз-с-за!
А в наступний момент...
- Стоп.
Як тільки Теодор віддав наказ, всі вісімдесят одиниць приватного складу миттєво замерли на своїх місцях. Вони лежали на околиці замку, де їх могли помітити в будь-який момент. Ельфи були відомі своєю чутливістю, але навіть Едвін був впорядковано спантеличений, не розуміючи чому Теодор зупинився.
« Те саме відчуття...»
У останній раз Теодор не встиг його відчути, бо він перемішався з хаосом поля бою. Але тепер, будучи зосередженим, він відчував це. Його чутливість задзвеніла, а потім знову замовкла. Це засвідчило, що здібності Теодора вступили у конфлікт з передбаченням іншої людини.
У замку Дофрун переховувався майстер лука, з яким воював на Карульських рівнинах.
- Сер Едвін.
- Так?
- Дзвінка, що знаходиться в 500 метрах на південний захід. Вистрельте в її останній поверх.
Цей наказ повністю суперечило їх стратегії прихованості. Проте, перш ніж хтось встиг щось сказати, Едвін негайно опустив стрілу на тетиву і вистрілив. Це була та штормова стріла, яку він колись вже показував під час нападу монстрів на околиці Великого Лісу.
Сила, що містилася в стрілі була менш сильною за тоді, але її було цілком достатньо, щоб знищити всю верхню частину дзвіночки.
А потім роздався один-октавний спів ельфійської цибулі.
У-у-ву-Ух!
Дивно, але чим далі стріла летіла, тим сильнішою вона ставала. Вона закручувала сам простір, роблячи повітряний потік настільки гострим, що він ставав схожим на лезо! І стріла, яка супроводжує цей моторошний звук, врізалась у дзвіницю.
Гру-ду-гу!
Суцільна мармурова вежа розвалилась на частини, наче картковий будиночок.
- Це...?
- Тільки не кажіть мені, що нас вже чекали...
У той момент, коли дзвінець впав вгору, з тіні виникли людські фігури. Підрозділ Теодора не зафіксував їх раніше, тому що він не міг використовувати магію виявлення.
Люди, що з'явилися, використали ауру для того, щоб приховати своє дихання і серцебиття. Це була звичайна тактика Рицарів Тіні, які спеціалізувалися на вбивствах і шпигунстві.
Проте Теодор та інші навіть не здригнулися. Вони не боялися зустрітися з противником, навіть оточені. У них було два майстри, для яких сто Рицарів Тіні були не більше ніж закускою.
Однак справжньою загрозою були не лицарі Андраса, а той, хто з’явився за ними.
- Так, ти можеш відчувати мої здібності, виходячи вперед, сказав чоловік. Я збирався прикінчити тебе на Карульських рівнинах, але я навіть не думав, що існує маг, здатний втекти від моїх стріл.
- Здобуття передбачливості не є унікальною.
- Це правда. Наш ворог, Теодор Міллер... Що ж, твоя смерть буде вишенькою в моїй колекції, — з посмішкою сказав чоловік, більше схожий на мисливця, ніж на лицаря. Він тримав в руках величезний лук, а очі його були хижими, наче дикий звір.
Це був погляд людини, яка вміла вбивати. Теодор зустрічався з багатьма людьми, але він вперше бачив такий пронизливий погляд. Як майстер лука, який народився в Імперії мечників, цей мисливець явно був незвичайним чоловіком.
- Сер Едвін і всі інші, слухайте мене.
Не відводячи очей від майстра лука, Тео швидко активував їх внутрішню лінію зв’язку. Якщо інтуїція не підводить, то ці гравці були далеко не головними на сьогоднішній вечір.
- Сер Едвін, будь ласка, візьміть на себе майстра лука. Решта командирів - розібрати по десять чоловік і зайнятися Рицарями Тені. Ви не повинні дозволити їм піти. Крім того, зважайте на можливість утворення жерців і паладонів.
- Тоді як щодо тебе, Тео... Тобто, капітане? – Вона запитала Сільвію, чи це дійсно так?
- Якби майстер лука збирався битися зі мною, то атакував би нас ще на підході до стін. Але він сховався в місті, чекаючи на нас. Отже, він далеко не єдиний противник, з яким ми стикаємось., — відповів Тео.
- Н-не єдиний... Тільки не кажіть...
- Все можливо. Я знав, що ми знову зустрінемося, але не думав що так скоро.
Тим часом, "вони" наближалися. Напруження і хвилювання наповнили блакитні очі Теодора Міллера, коли він подивився у певному напрямку.
Їх було двоє, серед них був чоловік у розкішній білій ризі з золотом. Очевидно, це був кардинал Антоніо. А потім Теодор переклав погляд з потворного обличчя кардинала на іншого, куди небезпечнішого противника.
- Ох-хо-го! Використовувати таку підступну магію, щоб своїми власними ногами зайти в пащу до дракона! Це дійсно Божий задум, сер Шпійм!
- Заткнись, чортів фанатик.
Грубо відповів своєму компаньйону, 2-ій меч Імперії Андрас на ходу витягнув свій меч. У порівнянні з тим, як вони розставались, Зест був здоровим і енергійним. Кожен його крок змусив повітря роздратовуватися. Шкіра Теодора відразу покрилася муром, тіло налилося напруженням і в вуха пробігала холодна хвиля.
- Давно не бачилися, хлопче.
Це була друга зустріч з майстром меча, Зестом Шпітемом, здатним розрубати простір.
За дві секунди він перетворив автоматон Теодора на купу металобрухту.
Саме ця людина могла стати обличчям до Вероніки, Бланделла і Крауд фон Рассела.
Саме він був найбільшим з усіх противників, яким Теодор мусив протистояти в бою сам на один.
– ... Твої зламані ребра виглядають куди краще.
- Не без допомоги цього проклятого виродка. Якби не цілющі здібності, я б давно його прикінчив, — на повному серйозному ложі відповів Зест, кинувши холодний погляд убік Антоніо.
Очевидно, двай меч не жалкував кардинала. Навпаки, його ставлення до нього і до всього, що пов’язувалося з релігією Лайрона, було ближчим до ненависті, ніж співпраці. Але навіть коли кардинал Антоніо був убитий поглядом 2-го мечника, він лише посміхнувся і махнув рукою. Це був жест, який наказує рухатися вперед.
- Сучий син, — сплюнув Зест, після чого повернувся до Теодора, - Ну що, почнемо? Цього разу поблажк не чекай. Я вб'ю тебе з максимальною ефективністю.
- Уверен? Краще б ти це зробив того разу, тому що сьогодні такого шансу тобі не вдасться зробити, — парував Тео, зробивши крок вперед і негайно спричинивши зі свого інвентаря Гладіо.
Його життя було в небезпеці, а отже не мало жодного сенсу жаліти.
Багато людей були здивовані, коли вони з'явилися на світ лицарем. Але Зест, який колись воював проти Ґладіо, лише посміхнувся.
- Знову ця іграшка? Ти відремонтував її тільки для того, щоб я знову перетворив її на купу заліза?
- От побачиш, вона відрізняється від своєї попередньої версії.
– Хо-хо.
Подальші слова були ні до чого. Двоє противників, Теодор Міллер і Зест Шпійтем, почали збирати свою силу, від чого затремтіла навіть земля.
Можливо, минуло десять секунд, а можливо лише п'ять.
Кліток Зеста мітнувся вперед; Ґладіо, який був під контролем Теодора, кинувся йому напереріз, а промені попустили в політ свої стріли.
Реванш почався.
***
Перший удар отримав 2-ий меч.
Стиль Зеста.
Обезголовлення.
Другий меч з самого початку не став проявляти найменшої недбалості. В останній битві він був змушений визнати силу Теодора Міллера. Щоб у когось вистачило сил і розуму втілити в реальність такий трюк, як виклик демона... Нехай цей юник занадто зарозумілий, але його голова напевно була світлою.
Теодор Міллер був далеко не тим противником, на якого можна було дивитися звисока. І навіть такий досвідчений майстер меча, як Зест Шпійтем, зрозумів це на власному досвіді.
"Спочатку я повинен позбутися цієї консервної банки."
Шматок металобрухту, який здавався підозрілим знайомим... Лялька, яка володіє аурою, еквівалентним рівнем майстра і наділена здатністю, все ще залишається загадкою для Зеста. За винятком самого Зеста Шпітема і 1-го меча, іншим Семи Мечам довелося б туги.
Щось подібне не могло бути відтворене в масових масштабах, але Зест добре розумів, що якщо він не буде знищувати це створення щоразу, коли з ним стикається, то воно стане причиною смерті багатьох його союзників. Ось чому клинок 2-го мечника рівся вперед і в той же мгновенье впав на голову Гладіо.
Дз-звин-нь!
Однак, голова нерозпізнаного об'єкта так і залишилася на місці. Лише два леза спричинили сноп іскри.
– ... Що? - Нахмурившись, пробурмотів Зест, після чого навів другий удар.
Стиль Зеста.
Роз'єднані удари.
Це була не одна атака, а цілий удар, підсилений здатністю аури, яка виходила за межі такого поняття, як "швидкість". Її метою були ключиця, тазостегновий суглоб і шийні хребці, удари в які приходили практично одночасно, а тому просто не могли бути заблоковані.
Принаймні, Зест так думав.
Дз-зинь! Дзинь! Дзи-дзи-н-нь!
Всі шість ударів 2-го меча були успішно відобразені. Меч Зеста так і не зміг доторкнутися до Ґладіо. Крім того, автоматону вдалося не тільки захиститися, але й успішно усувати контратаку.
Бу-ду-н-нь!
Це був новий обмін ударами, після якого Зест і Ґладіо зробили три кроки назад. Наступила короткочасна затишя, і другий меч зрозумів, що сила його противника стала зовсім іншого плану.
- Гей, — гукнув Зест, якого крім сумніву почав вражати ще й гнів, - Що це за фігня?
- Я ж сказав: тепер він інший.
Гладіо був природним ворогом просторових магів, а також шахрайським противником для мечників, які маніпулювали простіром.
Теодору довелося серйозно поламати собі мізки, щоб розробити концепцію для нинішнього Гладіо. Це була дійсно вдосконалена версія, в яку Парагранум додав дві дуже цікаві функції.