Глава 191 — У пустелі (Часть 1).
Пустеля Маас, розташована на південному заході від Королівства Остін, була дуже відомою. Час від часу « Велична Засуха» приносила жахливі піщані вітри, які голодували по всіх центральних регіонах. Крім усіх інших країн, які могли зазнати цього лиха, найбільше постраждало Королівство Остін.
Колись давно пустеля Маас мала розміри не більше трьох-чотирьох маленьких поселень. Однак через сотні років вона стала справжнім мурашником і зайняла половину території Остіна. Відтоді ці піщані землі стали відомі як пустеля Маас.
Згідно з міфологією Королівства Остін, Маассом був той, хто вбив засновників пустельної держави і становили собою одне й те саме лихо. Люди безлюдного королівства почали вірити, що саме невдоволення міфічної істоти перетворило землю на суху твердь. Вони не могли погодитися з тим, що ця безпідставна катастрофа була просто випадковістю.
В їхньому випадку не було сказати, що « перемог відбувається тоді, коли вдача змінює напрям".
Прислухавшись священних слів свого султана, люди Остіна почали боротися проти посухи як проти своєї « ями ». Якщо посуха зупинялася на деякий час, вони казали, що перемогли і коли засуха відновлювалась, то мешканці сіяли й знову відчули їхню волю.
- Це битва терпіння! Ми повинні битися в ім'я султана!
Згідно з доктриною Остіна, після смерті воїни йшли до неба і там отримували вродливих жінок та особняків. Тому прості люди, які відчували сильну ревність до воїнів, з радістю загладили цю наживку.
Це не означало, що людина отримає право після смерті піти на небо і воюватиме з мечем. Деякі фанатики самі доводили себе до голодної смерті, незважаючи на кількість води та їжі.
Таким був Остін, королівство, яке мало дихало під тягарем надлишкової боговідданості.
Крім того, пустиня Маас була сховком для тих, хто вважав султана фальшивим богом і хотів уникнути петля.
Вхід у пустелю Маас, землю злих духів, був заборонений. Тому на її околицях не було ніяких ознак життя. Однак ситуація сьогодні змінилася.
Вушах!
Простір, де можна було побачити тільки гарячий пісок, палюче сонце та сухі вітри, раптово засяяла світло. Зрозуміло, що в повітрі з’явилася група дослідників Мелтора.
Майстер Червоного Вероніка, чотири члени Кватро і Муджак з’явилися на висоті 30 метрів без будь - яких труднощів. Було б просто смішно, якби такі сильні люди були травмовані від падіння з такої висоти.
Теодор і Муджак вирішили зміцнити свої тіла, тоді як інші використовували магію. Вероніка опустилася на землю останньою.
Бдум!
Хоча поверхня була суцільним піском, з-за об'єкта, який вона несла, приземлення вийшло досить гучно. Це була візка, плід співпраці між Білою Башнею та жовтим Бішенем. Замість коней, чотири колеса цієї «карети» проводились магічною силою.
- М-ми дійсно прибули сюди миттєво... Націоналізм Мелтора важко зрозуміти, коли він відкрив рот тремтячим голосом проговорив Муджак.
У його випадку природно було відчувати страх. Думка про те, що комусь під силу миттєво переміститися в пустелю Маас на центральному континенті, та ще й абсолютно приховане для Остіна, викликала справжнє благоговіння. Звичайно, таке досягнення було б неможливим без майстра Білої Вежі. Але Муджак цього не знав і відчував, що це була свідома демонстрація того, щоб Мелтор міг в будь-який час знищити Остін.
- Отже, будь обережним, так? Крики можуть померти, навіть не знаючи причини — вони розсміялися і виголосили Вероніка.
– ... Буду, — кивнув Муджак, якому подібне не здавалося жартом. Зрештою, Вероніка одного дня його вже мало не вбила.
У зв'язку з усім цим атмосфера в групі була дуже холодною. Дії Муджака були обмежені Свитком Обета, але їхні стосунки не є найкращими, так що майстереві мечу все одно не можна було довіряти.
Теодор поспішно знайшов тему, яка могла змінити цю атмосферу.
- Як далеко знаходиться пункт призначення?
– Хм... Зачекайте хвилинку.
Муджак відкрив карту, поводив пальцем і нарешті дав відповідь.
- Ми повинні йти прямо на південь по діагоналі. Спираючись на мій темп, це займе чотири-п'ять днів.
- П'ять днів...
Це було одночасно і швидко, і довго. Парагранум сказав, що руїни так просто не розкритий, але ніколи не знаєш що може статися. Це означало, що найліпше було прибути якомога швидше.
- Зачекайте хвилинку, п'ять днів? - Раптом перепитала Вероніка.
- Верно, пані Вероніка. На відміну від інших пустель, пустиня Маас не втрачає своєї спеки і ночі. Навіть враховуючи наші здібності, ми не зможемо йти вдень і вночі. Тому шлях займе п'ять днів.
— Але саме тому я і привезла туди цю важку штуку, — посміхнулася Вероніка й плескала по колесі возки.
- Ви думаєте, що ця карета зможе пересуватися по пустелі? А де коні чи верблюди, які будуть її тягнути? - Смішно запитав Муджак.
- Вона працює на магічній силі, так чому б їй не рухатися?
- Добре, а як тоді колеса будуть провертатися по піску?
Слова Муджака справді не були помилковими. Подумавши про це, Теодор вирішив, що в цьому є логіка. Прямо зараз вони стояли по кісточку в піску, але у деяких місцях можна було провалитися і по голині. Незалежно від того, наскільки видатними були карета, за таких умов її колеса просто не могли б провертатися.
Однак Вероніка відкинула цю логіку.
- Ха, якщо дороги немає, тоді ми повинні її прокласти, вірно? Чому майстер повинен бути одержимий здоровим глуздом?
- Е-е? Що це знає...
Однак Вероніка проігнорувала Муджаку і, повернувшись у напрямку руху, почала вдихати. Це був дійсно глибокий вдих, який всмоктав весь повітря з округи. Коли вітер змінив свій напрямок, і навіть піщинки почали трястися, перекатаючись до Майстра Вежі, Теодор зблід, зрозумівши її наміри.
« Це ж не може бути дихання...! »
Його віскі залякували від болю, а тіло почало покалілювати. Його досвід боротьби з негараздами інстинктивно привів у рух всі сім кіл.
Вжу-вгух-ущух!
Після цього з’явилося кілька щитів льоду. Один, два... Сім крижаних щитів відділяли від Вероніки решту групи. Тоді як компаніони були спантеличені суттю цієї раптової магії, крім Теодора тільки Сильвія зрозуміла, що їх чекає.
- Льодовикова стіна, зупинись у всьому, що виникне переді мною!
Їх оточили сім шарів магії 6-го Колоу, Ледвічній Стіни. Це був захист, який міг протистояти навіть вибуховим речовинам всередині самої стіни. Вільям не розумів, що відбувається і спробував було запитати... Однак, в цей момент почалося "це".
- ------!
У протилежному напрямку від гори Ледників виникла неймовірна теплова хвиля. Жир рухався швидше, ніж повітря встигало горіти. Все, через що він проходив, перетворилося на порожнечу, ніби торкаючись самого сонця.
На землі зміє світитило світло, і Дихання Дракона розділило пустелю Маас на дві частини. Ні, так здалося всього лише на мить. А потім пісок в тому місці, де прокотилося Дихання Дракона повністю розтанув.
– ...
– ...
Ніхто не міг і рота відкрити. Те саме стосувалося Теодора, хоча він вже колись був свідком дихання Вероніки. У той час це була просто недовга атака, націлена в небо. Тепер Вероніка показала щось зовсім незрівнянне з минулим.
Дихання виходило за горизонт, і кілька кілометрів землі змінилися, нагадуючи собою лаву. У свою чергу пара шарів льодовикової Стіни повністю розплавилися, в той час як інші треснули.
Що, якби Теодор зіткнувся з цим ударом безпосередньо? Його захист був би спопелений, і він негайно загинув б від цього сяючого тепла. Навіть якщо він спробував би його уникнути, його швидкість була близько швидкості світла. Подібно до Теодора, обличчя Муджака зблідло, коли він представив собі подібний сценарій.
– К-капітан. Я ж не зробив нічого поганого, так? - Заїкаючись, тихо прошепотів Вільям.
– ... Мабуть, ні... Напевно.
- Напевно!
Поки Вільям тремтів від страху, Вероніка подивилася на свою роботу і сказала:
- Хіба зараз не краще? Це буде тривати щонайменше 30 хвилин, тому давайте сідати. Мені не подобається відчувати пісок у взуття.
Група продовжувала шоковано п'ястися на Вероніку, оскільки до них тільки зараз дійшло, навіщо вона використовувала дихання. Тим не менш, вона просто проігнорувала їх погляди. А ще через мить палаючий жар від Дихання Дракона з запізненням навалився на групу, і вони почали пітніти.
- Ну що ви там замерли? Давайте швидше, — сівши в екіпаж, помахала їм рукою Вероніка.
Так почалася подорож дослідницької групи з Мелтора.
***
Повітря в пустелі було дуже спекотним. Світлу в небі сонце не було сухим, але лицарі чорних доспехів не наважувалися дати собі і хвилину відпочинку. А серед них стояв вражаючий вид лицаря з тонкою лінію підборіддя.
Це був меч Імперії, Ллойд Поллан. Важко було уявити, що один з мечників Імперії прийде на далекі руїни. Присутність такої особи була справжньою катастрофою для її підлеглих. Навіть Рицарі Теней тремтіли перед ним, як миші перед кішкою.
- Хм-м, це насправді руїни з Епохи міфів, — сказав Ллойд, обвівши поглядом майданчика, де проводилися розкопки.
Він уважно оглянув форму купола, положив матеріал, який з легкістю відобразив мечі лицарів імперії, і зупинився перед дивною серебристою рідиною, що витікала із-під землі.
Це був один з слідів стародавньої доби, які в наш час майже неможливо було знайти.
Фь-у.
Потім він обнажив свій меч, який висів на поясі.
— Відійдіть назад, — порадив Ллойд людям, що стояли і підняли свій клинок.
Аура, яка обкутала його була іншою, ніж у звичайних користувачів аури. Час зібрати максимальну силу, і ось лезо його меча окутала темно-булюдна аура. Його здатність не була пов'язана з руйнівною силою, а тому цей напад можна було назвати простим ударом.
Тьфу-ух!
Меч Ллойда вистрілив вперед, наче блискавка.
Бу-ду-м-му!
Але напад, який міг пройти через десятки шарів заліза і кілька складових міфріла, залишив на цьому матеріалі лише подряпину. Це було вражаюче в порівнянні з спробами Рьом Теней, які не могли досягти навіть такого результату, але водночас це обрало його гордість як майстра меча.
– ... Це дійсно неможливо зробити за допомогою сили.
Переп’яття, яке могло зупинити атаку майстра меча, було не тим, що зруйнувало голою силою.
- Вибачте, що ви витратили свій час, сер Поллан. Ми якось... - почав говорити лідер Рицарів Теней, що стояв за спиною Ллойда.
- Ні, не вибачайся. Я був посланий принцом, бо він очікував чогось подібного - пробурмотів Ллойд, дивлячись на свій меч, — мені це не подобається, але... Я повинен виправдати очікування цього зіпсованого принца.
Це було по-справжньому блюзнірне зауваження, але Річард Теней проігнорував слова Ллойда і зосередився на його діях.
На відміну від інших Семи мечників, головною сферою яких було поле бою, Ллойд був схожий на Рицарів Теней. Він не мав надзвичайної руйнівної сили і не володів чудовими бойовими навичками, але завжди був успішним у своїх завданнях.
Ллойд мав здатність аури, яка дозволяла йому проходити через складні ситуації, як привиду крізь стіни. Тіні, які не зводили очей з його яскравої аури, мимовільно сковтнули.
Пройшло деякий час, і ...
Ллойд, який закрив очі і зосередився, раптово ударив мечем у визначене місце на землі.
Фу-шух!
Як і в інших місцях, з’явилася срібляста рідина. Вона була жахливо смердючою і дуже отруйною, але Ллойд вже був поза межами її досяжності.
- Розмістіть вибухівку в тому місці, де я залишив діру. І не одну, а більше. Це єдиний спосіб, як прорватися через ці руїни — вказуючи на ту сторону і сказав майстер меча.
- Хвилинку! Всім за роботу!
Це не сталося. Рицарі Теней добре знали Ллойда Поллана, тому відразу ж кинулися виконувати його наказ. Вони не могли ослухатися свого начальника. Вірність Ріцарів Теней до імперії була такою ж великою, як і у фанатиків Остіна зі своїм султаном.
- Варіант не найкращий, але з цим вже нічого не поробиш. Помирати з рук принца ще гірше, бо дивлячись на тих, хто впокорюється, пробурмотів майстер меча.
Ллойд справді міг знайти розв’язання будь - якої складної ситуації. Однак він знав, що не завжди його рішення добрі.