Він ступив до мене.
"Ти збирався... Убити мене?
Я інстинктивно відступила від нього.
Наскільки я пам'ятаю, він ніколи не був таким у минулому.
Якщо судити за цим, я можу бути впевнена, що він втратив пам'ять і став іншою людиною.
- Чому? Ти навіть не пам'ятаєш мене.
- Бо я не пам'ятаю. Мені не подобається неприємне відчуття, яке з'являється, коли я бачу вас.
- ... неприємне відчуття?
- Воно дратує. Не можу повірити, що прибіг сюди...
Він підняв руку, проковтнувши останні слова.
- Тут я відчуваю тягар.
І постукав по грудях рукояючи кинджала, переданий мною.
Я не могла зрозуміти, чому моє серце так билося в грудях, коли він дивився на мене.
'Це фізіологічна відразу або підсвідомі реакції?'
Одне можна було сказати напевно: в палаючих очах не було жодних емоцій.
- ...Чому ти раптово говориш це?
- Я весь час думав про це. Чому я так себе відчуваю, коли бачу вас?
Він зробив ще один крок.
Я спробувала знову відступити, але мені було нікуди йти - я уперлася спиною в кам'яну стіну.
Приблизившись до мене, Ікліс сказав:
- Я не міг повернути пам'ять. Тому стежив за вами. Мені здавалося, що я щось вигадаю якщо побачу вас...
- ...
- Не можу повірити, що все через те що я був твоїм ворогом. Знаєте, це набагато нудніше того, що я віщував.
Він задумливо глянув на мене і насупився.
'Ти хочеш, щоб я сказала, що ми не вороги?'
Що я використала тебе, і ти знав це, але так як я не могла дати тобі свою любов, ти збожеволів? Що коли дивишся на мене, моє серце кидається в п'ятки через наше минуле?
Чи ж його слова й відношення не суперечать йому?
Ікліс, якого я в гніві хотіла вбити, втратив пам'ять.
Але саме він розправлявся з усіма монстрами, щоб я була в безпеці.
Він три роки був поруч і допомагав мені...
У мене кучерилася голова.
Я притиснула квіти до себе.
- ... Протягом трьох років у тебе було багато шансів убити мене.
- Їх було достатньо, - охоче погодився він, нічого не заперечуючи. - Але бачити, як ви відчайдушно прикидаєтесь, що не знаєте мене, виявилося набагато цікавіше.
Невже він дійсно вирішив зробити це через інтерес і бажання розвіяти свою нудьгу?
Хоча його відповіді були незрозумілі, але мало-помалу я зрозуміла справжній сенс його слів.
Його сяючі цікавість і веселощі були такими ж безжиттєвими.
Мені здавалося, що він повільно приходить в себе, але зараз
Він був буквально як маріонетка з обрізаними нитками.
У його житті немає мети, він не хоче жити, просто женеться за скороминущими веселощами.
Джерело якого, на жаль, знову стала я.
Він хотів би вбити мене, яка його непокоїть. Але тоді він назавжди втратить те, що приносить йому радість.
В певному розумінні суть його слів була наївна дитяча залежність.
Я не могла сказати, пощастило мені чи ні, що він повністю втратив пам'ять і більше не любив мене.
Можливо, це було справжнє обличчя Ікліса, не показане в грі.
- Не дивись на мене так.
Я боюся, що він збирається викинути мене таким поглядом.
Він раптом з дуже ввічливою посмішкою відступив.
- У будь-якому випадку, тепер, коли я знаю причину, мені більше нічого не потрібно. Безглуздо мстити зараз за минуле, яке я навіть не пам'ятаю.
- ...
- Я просто залишуся вашим ангелом-охоронцем.
Мені було незвично бачити його посмішку.
- Як ви і хочете, я перестану переслідувати вас і полювати на монстрів. Ви сказали, що теж кинете роботу.
... Коли я закінчу цю експедицію, я піду, Марієн.
Цього ранку я говорила це Маріенн біля входу в село, де були складені туші монстрів.
'...Ти чув мене.'
- Але поки ви не підете, можу я трохи підглядати? За вашою роботою, я маю на увазі.
Його бажання стежити за мною змусило мене опам’ятатися.
- Ні.
Я поспішно похитала головою. Якщо він піде за мною до палацу, це призведе до великих проблем.
Недовго поміркувавши, я сказала:
- Якщо тобі так нудно, їдь на північному сході.
- Північно-схід..?
- Якщо ти поїдеш туди... Там може знайтися для тебе відповідне місце.
Через п’ять років правління Каллісто докорінно змінилося.
Сусідні країни одна за одною підкорялися нижнім регіонам імперії, і кількість рабів поступово зменшилась.
Однак Дельманці, які брали участь у повстанні, не стали вільними людьми.
Але все було не так вже погано.
Основні учасники повстання були страчені, а інші вважаються небезпечними людьми й вислані на свою неродючу землю.
- Що там, на північному сході? - Розгублений запитав Ікліс, який не очікував такої пропозиції.
Через миття мозку він вчинив непростимий гріх у відношенні своїх земляків.
Але минуло п’ять років.
Всі, хто знав про нього були мертві, і ніхто не пам'ятав останнього бунтівного принца Дельмана.
- Ти дізнаєшся, коли будеш там.
Тому що не можна жити вічно з цим напускним веселощом в очах.
- Я теж не знаю подробиць. Це все, що я можу сказати.
Я не знала, чи він послухає мене і поїде туди.
Якщо він житиме з людьми зі своєї країни, думаю, у нього буде шанс прожити своє життя належним чином.
- Пам'ятай те, що я сказала тобі. Сподіваюся, я більше не побачу тебе.
- ...
- Бережи себе, де б ти не був.
Прощай, Икліс.
Зрештою я змогла попрощатися з ним живим, а не мертвим чи безвісти.
Це мене розчарувало.
Поспостерігавши за ним деякий час, я відвернулася.
- Зачекайте.
У цей момент він рішуче зупинив мене.
Я нахмурилась.
- Я думала, тобі більше нічого сказати.
- Я повністю розумію, що ви мали на увазі. У вас залишилися ще сувої?
- Свитки?
У мене було ще кілька захисних сувоїв.
'Але навіщо йому сувої? Він ... збирається обікрасти мене після того, як врятував?
Магічні сувої були досить дорогими. Я підозріло запитала:
- ...Небагато залишилося. А що?
- Боюся, ви не зможете так легко піти звідси.
Іс втупився у далекий каньйон.
Це було тоді. Кр-р-н...
Під ногами відчувався легкий тремтіння. У мене було зловісне передчуття.
- Що...
Я повернула голову в тому напрямку, куди дивився Ікліс.
Над далеким каньйоном здіймалася дивна чорна хмара пилу.
Я прищурилася, бо погано бачила в темряві, і роздивлялась валун, що котився крізь пил.
'Похоже на зсув.'
Але цього не могло бути.
Хоч би яким божевільним був цей світ, я ніколи не чула про зсуви, що скочуються вгору.
Бах, Бух-!
- Ух, ах...!
Проміжок часу між нудьгами ставав все коротшим і меншим.
Ікліс швидко підтримав моє падаюче тіло, а я нарешті зрозуміла, що це за зсув, який повзає навпаки.
- Це божевілля...
Це був клубок кам'яних змій.
- Ч-що... Що це?
- Запах крові змії, мабуть, розбудив її сородічів, - спокійно відповів Ікліс, коли я приголомшено розкрила рот.
До мене дійшло, чому він питав мене про сувої.
Побоюючись своїх сумнівів щодо нього, я поспішно витягла позосталі сувої і перевірила їх.
'П'ять з атакуючої магії, три з захисною ..."
Я грубо розчистила скручені листки і перерахувала їх.
Я вже використовувала їх, але жоден з них на практиці не був корисним.
- Жодних телепортів? Ви принесли тільки сміття, - флегматично прокоментував Ікліс, що стояв поруч зі мною.
- Звідки мені було знати, що атакуючий магія не спрацює!
- Який сором, - з безжалісною посмішкою продовжив він і відвернувся. - Ну що ж, удачі.
- ... Що?
Я з подивом дивилася на Ікліса, який зібрався піти.
Звичайно, у нього не було причин допомагати мені... Але я не могла з цим змиритися.
- Гей, ти ось так підеш?
- Хіба ви не казали, що я повинен припинити полювати на монстрів?
- Ха, но...
- Піду знайду чим себе зайняти на північному сході, - потиснув він плечима.
- Ха.
Звичайно, я сказала йому піти, але не знала, що ситуація зміниться так скоро.
- На все добре. Сподіваюся, ви не помрете відразу після трьох років мого захисту.
Попрощавшись, він стрибнув на сусідню скелю, не дав мені і шанса догнати його.
- Эй! Почекай.
Він навіть не озирнувся.
- Эй!
Він залишив мене одну посеред каньйону, до якого наближається зграя кам’яних змій.
Я бачила його силует, що забирався на скелі і дивився на мене в світлі місяця.
Але лише мить.
'Блять.'
Потім його тінь зникла.
- Сш-, Шш...
- Ша-а-А!
- Сш-ша!
Кам’яні створіння наближалися.
- Давай, думай.
Я облила себе кривавими слізьми всередині і спробувала взяти себе в руки.
Накласти всі щити на живіт і атакувати першого монстра, потім наступити на голову іншому, який кинув проковтнути мене, та підстрибнути.
Повторювати, поки не заберуся на скелі.
- Якщо я потраплю в ліс, то зможу десь сховатися або виграти час.
Але план, який можна було здійснити тільки чудом, провалився з самого початку через змії, що вистрибнула з-за іншого кута.
Б-бах-!
- Ша-а-А!
- А-а...!
Я втратила самовладання і закричала в пащу змії, що була поряд зі мною.
Це було тоді.
- Пригнись, леді!
Між темними тілами монстрів кам'яною фарбою раптово спалахнуло золото.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert