Спадкоємець поспішно закричав, плескнувши мене по тильній стороні руки, яка надихнула його волосся.
- Леді! О-відпусти, давай поговоримо!
- Відпусти що? Єдиний спосіб позбутися ваших непотрібних сумнівів - це вирвати ваше волосся!
- Це напад на останнього представника імператорської сім'ї! Думаєш, ти зможеш піти після цього?
Якби ми були зараз в імператорському палаці, і хтось помітив би нас, мене б намагалися відтягнути від кронпринца. Але, на щастя, ми були біля спаленої печі особняка герцога.
Іншими словами, це була моя територія. Я засміялася з холодного боку:
- Ха. Тоді поріжемо вам шию!
- Уй! Пенелопа Еккарт!
Каллісто кричав, намагаючись вирватися з моїх рук. Але він не докладав зусиль, щоб вибратися.
Так що я просто тримала його за голову і виривала його волосся.
'Що ти будеш робити, якщо я не відпущу?'
Я усвідомила, що це односторонній вид насилля. Я тягнула так сильно, що, здається, збиралася дійсно вирвати все його волосся.
- А-а...!
Почувши його відчайдушний крик на задньому плані, я раптом зрозуміла, що ніколи раніше не говорила йому, як він мені подобається, і що я люблю його.
Навіть коли він мало не помер під час битви з драконом, я повинна була вибрати залишитися тут або повернутися.
В якийсь момент, можна сказати, що він був єдиним, хто пропонував всю свою любов в цих відносинах, і якби він не тримався за мене, як божевільний, я б негайно пішла.
Я не могла зрозуміти, чому він так себе поводиться.
'Я ж сказала тобі, що сама зробила вибір, чому ти так турбуєшся про це?'
Але якщо заглибитися в цю тему, думаю я розуміла його стан досить поверхово.
(...) Я боюся, що змусив тебе відмовитися від дому, який ти завжди шукала.
(...) Що мені робити, якщо ти пізніше будеш плакати від жалю і захочеш повернутися?
Що я тоді йому сказала?
(...) Я не опускала рук, а просто зробила найкращий вибір.
(...) Найліпший вибір?
(...) Так. Вибір, який дав би мені більше привілеїв. Тому я тут.
Тепер, порівняно з минулим життям, моє матеріальне становище тепер було набагато кориснішим. Але Каллісто все ще турбувала мій вибір.
Я боялася, що коли повернуся, втрачу любов, теплоту і все те, чого Каллісто показав і змусив мене відчути...
(...) Чи ви можете сказати, що повністю залишили все заради нього?
Коли Седрик сказав мені це, він був трохи роздратований. Це було несправедливо.
'Тоді кого мені звинувачувати в тому, що я залишила своє тіло, яке страждає від раку шлунка?'
Його слова були певною мірою правдивими, якщо глянути назад.
Незважаючи на мою несправедливість, я випадково виключила Каллісто зі своїх планів.
Я нервувала. Я не знала, як складеться моє життя тут, що буде далі, куди мені рухатися.
'Я не знаю, що з нами буде. Що, якщо ми потім розлучимося і ..."
Я думала, що коли буду сама жити без Еккартів чи Каллісто, то зможу знайти роботу.
'Але якщо він успадкує трон, гроші не будуть проблемою, а досягнення моєї мети буде плетим справою".
Навпаки, кронпринц завжди представляв своє майбутнє зі мною в якості центральної фігури. І я хотіла б, щоб його любов до мене тривала вічно.
Так що, звичайно, я боюся, що ця ніжність одного разу пропаде. Але він ніколи не дбав про це. Зрештою, через відсутність цієї примітивної віри ми турбувалися про одне і те ж.
І винили один одного.
- ...Це ще не все?
У якийсь момент я зовсім перестала тягнути його волосся.
Тепло його руки торкнулося моїх слабших пальців.
- Ти можеш продовжити.
- ...
- Дергай, скільки тобі буде завгодно. З того моменту, як я вибіг з конференц-зала, я був готовий до цього.
Спадкоємець, якому я виривала волосся своїми руками, злегка встромив у злохмачену головою.
'Незбагненна на те, що над тобою знущаються ...'
Мені стало соромно бачити його розтріпане волосся після цих слів.
Він пильно дивився на мене. Під його очима були чітко видно темні кола з тієї безсонної ночі.
Коли я відчувала, як сльози розмивають мій зір, то сильно прикусила губу перед тим, коли відчиняла рот.
- Ваше Високість.
- Так.
- Ви пам'ятаєте, я одного разу сказала... Що я не Пенелопа?
Чесно кажучи, я не хотіла говорити про своє жахливе минуле.
'Але це вже не важливо.'
Спадкоємець, який раптово задумався чому я раптом сказала це, швидко кивнув головою.
- Я пам'ятаю.
- Ви думаєте, що це брехня?
- ...Ні, - негайно відповів цей брехун. - Я все ще можу допомогти тобі взяти на себе керівництво руйнуванням цієї імперії, якби ти зізналася, що одна з Лейла.
- Перестань проекувати свої бажання на мене.
- Це так очевидно?
Крапринц посміхнувся з невиразливим обличчям.
- Насправді, з огляду на ту гору роботи, яку я недавно переробив, я не розумію, навіщо ми вбили Лейла. Я навіть трохи шкодую.
- Слідкуйте за мовою! Не кажіть це так серйозно, поки ми в особняку герцога.
Але він стиснув мої руки, знову стягнувши його волосся і жалібно застовпував, наче його звинуватили несправедливо.
- Хіба я роблю гірше, ніж деякі, що видирають волосся наслідному принцу в герцогстві?
- Все гаразд. Тут вас ненавидять.
- Зрозуміло, чому ти так ставишся до члена імператорської сім'ї. Ти ж навчалася манер у Еккартах, - вугромом пробурчав він, не здатний спростувати мої слова.
Я проігнорувала це і запитала його обличчя, повернувшись до мене:
- Ви пам'ятаєте, чому я хотіла, щоб у вас були клики Золотого Дракона?
- Щоб я міг офіційно прийняти владу імператора.
- Так, і через це я врятувала Ваше Умираюче Високість і залишилася тут.
- Якби ти пішла, я б у будь-якому випадку покінчив життя самогубством... Оуч!
Каллісто знову задирав, коли я безжалісно смикала його волосся, після чого швидко стиснув зуби і виправився:
- Я дуже вдячний і глибоко ціную тебе, що врятував мене. Я не зможу сплатити борг тобі навіть за все своє життя.
' Принаймні, ти знаєш це.'
Досить кивнувши, я спокійно повторила:
- Верно. Я єдина і неповторна рятівниця, яка повернула вам життя.
- Так, мем.
Спадок принц згідно кивнув.
- То що ви думаєте про моє перше тіло, в якому я жила раніше?
Каллісто відповів досить пізно, ніби я не розумів усього.
- ...Е?
- Я не справжня Пенелопа, тому у мене теж повинно бути власне тіло.
- Що...
- Навіщо мені були клики Золотого Дракона, якщо б я повернулася у свій початковий світ?
Хоча я намагалась говорити як можна рівну, під кінець мій голос злегка задрижав.
Я нічого не могла з собою вдіяти. Кого заботить моя смерть? І, чесно кажучи, я досі в це не вірю.
Моє старе тіло, яке так сильно страждало, мало б таке безглуздя померти. Лише одна думка про це вганяла мене у тугу.
"Цікаво, чи розумієш ти, що закохався в людину, якої навіть не знаєш в обличчя?"
Я невагома глянула на спадкоємця.
- Що... Про що ти говориш?
Каллісто, який переглянув мої слова, раптом опустив руку і доторкнувся до моєї щоки.
Його червоні очі затремтіли. Якийсь час він мовчав, злегка прикусивши губу, а потім запитав:
- Невже...
- ...
- Ти померла?
Я не очікувала, що він буде так приголомшений.
Реакція Каллісто була трохи дивною.
Мені було важко змиритися з цим, але те тіло невдовзі буде неможливою.
Це невизначене відчуття втихомирилося швидше, ніж я думала.
- Я врятувала вам життя і залишилася тут, так що до теперішнього часу, напевно, це й є.
Мій голос був відчуженим, наче я говорила про інших.
- ...Господи, Пенелопа Еккарт, - зітхнувши покликав мене Каллісто, коли я підтвердила його припущення.
Він не зміг продовжити говорити і коротко виручився.
- Ха... Чорт забирай... Чому ти не сказала мені раніше?
- Я думала, це не так вже й важливо.
- Як це не важливо, це питання твого життя і смерті!
- Бо я не шкодувала, що врятувала вас.
Він розгубився і збентежено подивився на мене.
Його очі промайнули у нього почуття провини і жалю.
- Я не знаю, що з тобою робити, - з болем пробурмотів він і простягнув другу руку до мої щоки.
- Я в порядке.
Так і було. Тому я заспокоїла його лагідним голосом.
Я сказала, щоб він не турбувався про мій вибір, бо я сама ніколи не пожалкую за нього. Але рука Каллісто не рухалася.
Я натрапила на його погляд, наповнений незнайомою сумю, і спробувала повністю переконати його:
- Я вже казала вам. Тепер, навіть якщо я захочу повернутися, я не зможу.
- Як це може бути одним і тим же ...! Ха...
Він раптом замовк і глибоко зітхнув. У печі для спалювання запалювалася коротка тиша.
Я все ще тягла волосся кронпринца, а він тримав мене за щоки. Ця жахлива сцена може налякати будь-кого.
І ми довго дивилися один на одного, як дурні.
- Ви ж знаєте. Я не здалася і нічого не залишала.
Коли хвилювання і тривога Каллісто вщухла, я тихо заговорила.
- Так що припините сумніватися в мені. Коли ви це робите, я так засмучуюся, що у мене з'являється бажання вирвати все ваше волосся .
- Я не знав, що перед тобою стояв такий вибір.
Від моїх слів його обличчя спотворилося.
- Якби я знав... Я б ніколи не просив тебе йти.
- Ситуація була шаленою, і тоді я збиралася розібратися з цим сама, - пробурмотіла я собі під ніс, а коли згадала, слова вже були сказані. Але я не почала забирати їх назад.
Коли я опустила голову, дивлячись на нього, він ненадовго посміхнувся.
Тоді він нахмурився і сказав:
- Я завжди боюся.
- ...
- Боюся, що ти обвинувачиш мене в тому, щоб я змусив тебе залишитися тут.
Я зітхнула і зрештою відпустила його волосся.
- Це мій вибір залишитися тут, Ваше Високість. Ви не винні, - твердо провела я межу і теж доторкнулася до його щоки.
Я сказала це, але відступила.
- Я хотіла б винуватити в цьому вашу вчорашню поведінку.
-Леди.
- Я розумію. Ви були стурбовані. Зокрема тому, що я не попередила вас про це належним чином... Те, що ми разом - незвично.
Я потиснула плечима, намагаючись струшити його волосся між пальцями.
Я й досі не розуміла, що зустрічатися - це так складно. Але я змусила себе проковтнути скарги і продовжити.
- Але я повторю, якщо ви продовжите так себе вести, я дійсно почну шкодувати, що залишилася тут.
Якщо ми не дозволимо тривогам один одного, наші стосунки стануть наче пороховий бочка. І в майбутньому вони обов'язково розваляться.
Пора і наслідному принцу зрозуміти це.
Можливо, я кину вас або знайду спосіб повернутися у свій початковий світ.
- Ні!
Каллісто негайно закричав.
- Я був неправий у всьому.
- ...
- Не кажи так. Я більше цього не робитиму. Будь ласка, пробач мені.
Вже через секунду він почав просити вибачення, зменшуючи відстань між нами.
Він швидко втратив самовладання, і по його обличчю почав стікати холодний піт, ніби він помирав.
Я любила його таким.
Хоча він зарозумілий і зухвалий дурень, він готовий подарувати мені весь світ.
'Але ти сумуєш за коханням і просто не можеш її відпустити.'
Я думала, що ми не будемо сваритися на ранній стадії стосунків.
- І це все? - Питала я у вибачливого кронпринца. - Я злюся більше, ніж думала, ха.
- Тоді... Що мені зробити, щоб ти більше не злилася?
- Ну, хто знає...
- Пенелопа Еккарт.
Почувши нетерплячий голос Каллісто, я вдавала з розуму і усміхнулася.
- Ви бачили спадкоємця герцога нещодавно, чи не так?
Його очі розширилися, коли він озирнувся на дорогу до особняка.
- Ти кажеш мені... Встати на коліна?
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert