Бледне обличчя з переляканими очима, холодний піт.
Я ніколи не бачила Деріка в такому стані, тому відчула себе трохи дивно.
Як би я не ненавиділа його, ніхто б не був радий бачити, як його розлучають з сім'єю.
У той же час я трохи зрозуміла, чому він виглядав настільки розпачливим, коли дивився, як мене захоплює юрба на фестивалі.
- Брат!
Потім з'явився Рейнольд.
Як Дерік і сказав, він зміг сховатися десь у безпечному місці. Але в його руках було намисто для своєї молодшої сестри.
- Іво-витонна...?
Помітивши, що Дерік залишився сам, він спочатку задовбався, але швидко все зрозумів і розлютився на старшого брата:
- Ідіот! Що ти стоїш? Ми повинні якомога швидше знайти її!
Рейнольд швидко просувався вперед, потягнувши Деріка за руку.
Тільки тоді Дерік прийшов у себе і почав шукати Івонна.
- Івонна! Івонна, де ти!
Вони провели всю ніч, шукаючи Івону в найближчих переулках.
Незважаючи на те, що натовп поступово зник, а зведені до ряди продукти закрилися, вони все ще не могли знайти слідів Івони.
- Що нам тепер робити?
Рейнольд побачив ранкове небо, і він зареєструвався.
- Це все через мене. Я не повинен був пропонувати улизнути без дозволу батька-а...
Я дивно подивилася на ричучого Рейнольда.
- Не плач, Рейнольд. Еккарти не повинні давати слабину за жодних обставин.
Незважаючи на втому, Дерік намагався потішити свого молодшого брата, як дорослий.
- Давай просто повернемося. Якщо ми приведемо лицарів, то швидко знайдемо її...
- Батько заб'є нас до смерті-і ...
Рейнольд, хникнувши, пішов за братом.
'Мені потрібно слідувати за ними?'
Дзин-нь-н...
Коли я дивилася їм услід, дзеркало в моїй руці раптом завибрувало і з нього поширилося біле світло. Луч, що кинувся прямо в повітря, здавалося, кудись вказував.
'Ха.. Ось куди мені потрібно.'
Я дуже зітхнула.
Було шкода, але я не могла нічого зробити, тому що це було минуле. Я прийшла перевірити, жив Вінтер чи ні.
Але щоб вибратися звідси, мені нічого не залишалося, крім як шукати Івонна, яка привела мене сюди. Я пішла в тому напрямку, куди вказував світло.
Цікаво, як довго я йшла?
Я йшла туди, куди віло мене дзеркало, і добралася до темного перевулку, де ще не настав світанок. Там я знайшла рожеволосу дівчинку, яку шукали брати Еккарт.
Хрусть-, Чавк-.
Сидячи на корточках в кутку, дитина їв щось тверде.
'Івонна...'
Підійшовши до неї, я раптово зупинилася. Перед Івоною була не їжа, а людина.
- Так смачно, так смачно! Те, що треба! - Івон, наче божевільна, тримаючи за шию незнайомця.
Хрусть-. Чим голоснішим був звук жування, тим сильніший великий чоловік перед нею з’ївся.
Тіло Івони ж, з іншого боку, почало наповнюватися енергією.
'Безумі.'
У мене по шкірі побігли мурашки. Я не розуміла, що це означає.
Поки братися шукали її, Івонна вже заволоділа Лейла.
'Перестань!'
Я простягнула руку, щоб зупинити Лейла, яка шалено поїдала людину, але моя рука пройшла крізь неї. Я нічого не могла зробити.
Закінчивши вечерю, вона встала з мертвого, висохлого, як мумія, тіла.
- А-а-А!
І закричала, наче це не вона з'їла його.
- Це, що це! Брат! Брат Дерік!
Івонна опам’яталася. Вона розплакалась і почала шукати братів.
- Дерік! Рейнольд! Тут хтось є?
Я була здивована. Ніколи б не подумала, що Івонна, захоплена Лейла, може прийти в себе.
- Заткнись! Ні! Ні!
Івонна раптом впала на землю і закрила вуха. Я не чула цього, але здається Лейла їй щось говорила.
- Боляче! Ненавиджу! Брати! Отче, мені боляче...!
Згорнувшись, дитина заплакала від болю. Я просто тупо дивилася на неї.
Мені було боляче спостерігати за нею, хоча я знала, що це вже сталося.
Перед очима почало все розпливатися, і я моргнула кілька разів. Потім сцена змінилася.
З часом Івонна стала трохи старшою. Вона була схожа на жебрака.
Івонна безстрашно ходила по темному перевулку в зношеному одязі, із волоссям, яке втратило свій первісний колір.
Іноді сердоногі люди необережно слідували за дитиною, але монстри, які ховаються всередині неї, кожного разу виривалися і пожирали їх.
Потім ситий монстр засинав.
І справжня Івонна поверталася в свідомість.
Побачивши, що вона наробила в безумії, Івонна плакала і кричала:
- Тату! Брат! Рейнольд!
Я стиснула зуби, спостерігаючи, як дитина відчайдушно шукає свою сім’ю.
Не знаю, чому "зеркало істини" показує мені це, але було жорстоко змушувати мене безпорадно спостерігати за минулим Івони.
З бігом часу сила Лейла зростала.
Івонна рідко приходила в себе, навіть коли їла людей.
Я моргала знову і знову, статуту дивитися на це. Ушах-. Сцена змінилася.
Переді мною з'явилася брудна Пенелопа, що сиділа на землі.
- Дорогая, Пенелопа. Ходімо зі мною в палац.
До неї потягнувся герцог.
А жінка, яка стояла в переулці неподалік Івонна спостерігала за тим, що відбувалося.
Маленька Пенелопа, вагаючись подивившись на тіло матері позаду, схопила простягну долоню. Герцог взяв Пенелопу на руки.
- Це мій батько, - тихо пробурмотала Івонна з розгубленим виглядом дивлячись на них. - Це мій батько...
Потім вона раптово впала і схопилася за голову, наче Лейла знову щось їй говорила.
- Ні! Ні!
Я сіла поруч з Івонна.
І тоді.
"Ти програла."
Шурх-. До моїх вух донісся крик вітру, який лікує душу.
- Ні, неправда! Це мій тато! Батьку! Брат Дерік! Брат Рейнольд! - Дико заволила Івонна.
Я послухалась.
Можна було чути тихий шепіт.
"Тебя кинули. Тебе кинули. Тебе кинули. Тебе кинули. Тебе кинули. Тебе кинули. Тебе кинули..."
'А.'
Це був хрипкий голос.
Я нарешті почула шепіт, який постійно слухала Івонна.
"Тебя кинули. Твій батько залишив тебе, як і твої брати."
Івонна замочила головою, відстоюючи Лейлу.
- Ні, ні. Цього не може бути. Батько казав, що любить мене більше за всіх.
"Тупиця, ти все ще в це віриш? Тоді чому ти до цих пір не зустрілася з жодним із них? Ти була в столиці. Очевидно, вони навіть не шукали тебе".
- Ні. Нет...
"Нічого сказати? Він кинув тебе і знайшов собі нову дочку, тому що ти була вся синцях і слабка. Більш красива, розумну нову дочку! Пенелопу!"
- Хнык, схлип...
Івонна задихнулася в риданнях від потоку жорстоких слів. Однак Лейла не зупинилася. Щоб повністю зламати дитячу душу і дух.
"Тепер єдина леді Еккарт - Пенелопа, а не ти! Пенелопа Еккарт! Її ім'я таке гарне, ха-ха-хо! Ха-ха-хо! Ха-ха-Ха!"
- Ні, хн...
Я відчувала переривчасте дихання Івони, і її життя здавалося, висіла на волосинці.
Я більше не могла цього виносити. Навіть знаючи, що це все одно не спрацює, я простягла руки до Івонна.
- Не слухай.
Моя рука, яка безліч разів проходила крізь людей, несподівано доторкнулася до дитини. Я міцно затиснула вуха Івони обома руками, не здивуючись.
- Це все брехня. Твій батько і брати ніколи тебе не забували.
У цей момент тіло Івони завмерло, її судоми припинилися і дихання стало гладким. У той же час. Трик-!
Світ навколо нас почав тріскатися, як скло.
Я відреагувала на це спокійніше, ніж думала, бо одного разу вже проходила через це. Сломанна ілюзія розбилася.
Врешті-решт, в чорному просторі залишилися тільки ми з Івоною.
- Ти все забрала.
Коли Івонна зненавиділила мене.
- А я замкнена тут.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert