Ранкова Івонна похитнулась.
Її очі, спрямовані на Деріка, були широко відкриті в невірстві.
- Бр... Брат, чому...
Івонна прикусила губу. Її голос був тихим, як осідючий пил.
У момент удару її проколола різка біль. Дерик тремтів очима дивився на меч, яким проткнув її.
Він особисто поранив свою молодшу сестру. Це дуже потішило його.
- Ты... Ти не моя сестра.
Він стиснув зуби і викинув цей факт з голови.
- Хто ти, чорт візьми?
- Я Івонна, брат. Твоя сестра, яку ти втратив в день фестивальу.
Івонна знову спробувала пробудити в Деріці почуття провини дивним виразом обличчя, по якому було не зрозуміти, сміється вона або плаче.
- Якщо я не Івонна, то хто Івонна?
- Заткнись!
Але цього разу Дерік не повівся.
- Івонна... Івонна не може бути такою жорстокою, як ти! Івонна, ця дитина ...!
- ...
- Вона зачинилася в кімнаті і плакала цілий день, якщо просто побачила в саду засохлий квітка.
Він загублений окинув оком спустошений сад.
Сад особняка Еккарт, знаменитий тим, що їм займалася сама герцогиня, був скарбом Івони.
Вона знайшла лише одну засохлу квітку, ридала навігацію, ніби її світ розвалився.
Вона не могла бути його сестрою без будь - якого сумління. Його заплутаний розум зрештою звільнився від пут.
- Так хто ти, чорт забирай?
Дерік дивився на дівчину, яку вдарив мечем, як на незнайомця. Судячи з погляду Івони, він був правий...
- Ха-ха, ти нарешті помітив.
Особа, що зняла маску демона здавалося зовсім незнайомою.
- Верно. Я забрала твою сестру вже давно.
- Що?
- Бідна Івонна, Івонна, Ивона Еккарт.
Дівчина хминула, як ніби їй було цілком зручно з мечем в тілі.
Вона була захоплена злим духом через втрату її брата, а тепер загине від його меча.
- Чт-що...
- Думаєш, я вру?
Вона повільно підходила до Дерику крок за кроком, наче знущаючись.
У міру скорочення дистанції між ними меч поступово зникав у тілі Івони.
Зрештою, насадившись прямо до рукоятячі меча Деріка, вона раптом наблизилася до його обличчя, ніби хотіла розбити дитину.
- Ти все ще не віриш мені?
Якби вона була людиною, цього б не могло бути. Ніхто не зміг би так спокійно наколоти себе на меч ...
Очі Дерика налилися кров'ю.
- Кийся к черту, Івонна...!
Він викрикнув ім'я своєї сестри, витягнувши меч з її тіла. Шик-!
Потім направив клинок на її шию, і. Хрючись-, Хруп-.
Роздався хрумку ламаних кісток і тріск розірваної плоті. Цей звук був схожий на той, що пролунав раніше.
Однак.
- ХХА, гха...
Дерік повільно опустив очі. У його грудях лежала чиясь рука.
Знову піднявши голову, він побачив дуже веселе обличчя. У цей час рука, яка пробила його грудну клітку, несамовито увійшла глибше.
Як і очікувалося, людям було важко контролювати дзеркала.
- Кхы-!
З уст Деріка потекла червона кров.
Шух-! Його замаскована рука безпорадно впала, викинувши меч.
Він подивився на сестру ясними очима.
- Ты... Дурна...
- Як відреагує Пенелопа, якщо я вирву твоє серце? - Езко прошепотіла Івонна.
Від її слова блакитні очі Дерика затряслися, як під час землетрусу.
Кожного разу, коли вона бачила почуття такого непроникного чоловіка, якого так встромило просто це ім'я, вона обурилась.
Хоча за тими ідіотами, які були обманені своїми потаємними думками, було дуже приємно спостерігати, але цього разу вона не мала нічого спільного з тим, що їй приносило радість.
- Зробить вигляд, що рятує тебе? Чи, може, поспішить через твою смерть? Или...
Івонна глянула на нерозумного чоловіка, який прикидався непохитним, і отруйно продовжувала:
- Відчуваєш огиду?
- Досить.
Дерік інстинктивно намагався закрити Івоне рот.
Але з пробитою груддю він нічого не міг зробити.
- Дерік Еккарт, який привів свою молодшу сестру на церемонію цілковитої літургії своєї сестри і зрештою змусив її покінчити життя самогубством.
- Досить, зупинись!
- Наскільки жахливо буде дізнатися, що ти любиш її, але зруйнував все через промивання мозку?
Огида, яку Івонна приховувала, вилилася на волю жорстокими словами. Раптом загиблі очі Деріка несподівано завмерли.
- Ти, ти, це ...
Його обличчя побіліло. Він задихався.
- Мій бідний братик.
- Кхы, перестань!
- Кожного разу, коли ти чув щось про Пенелопе, ти злився, як ревнивець, і не розумів, що це любов.
Івонна погладила його бліде обличчя своєю тонкою рукою.
- А тепер ти спочинеш зі світом, шепнула вона як колиску і опустила голову.
Втративши розум, Дерік навіть не думав ухилятися від неї. Коли її м'які губи майже торкалися його.
- Ветряною Фісон Прашон!
Вушах-!
Раптом вона відчула подих вітру.
- Угх!
Івонна передрекла напад, і їй вдалося уникнути її відштовхнувши Деріка.
У той же час вона зачинилася монстром, який був поруч з нею.
- Хік-!
Але, незважаючи на те, що раніше магія не діяла на монстр, зараз два монстра-парази швидко зникли з лиця землі.
Бух-, Бах...
Коли ураганна буря знісся геть, обрубки монстрів, начинені настільки дрібно, що можливість регенерації виключалася, дощем опадали на землю.
Хтось вийшов до неї.
"Магия була поліпшена".
- Ти помреш, чортова Пенелопа Еккарт, - кинула Івонна.
***
На те, щоб атакувати Івону або спробувати вбити її довелося дуже багато часу.
'Якби я могла атакувати тільки один об'єкт, я б змогла з цим розібратися.'
Я спостерігала за нескінченно розмахуючими мечами герцога і кронпринцем, яких тезнили монстри.
Несподівано білі слова над дзеркальною паличкою змінилися на більш марні заклинання.
'З розуму зійти, комбіновані заклинання ж зроблять мене сильніше!'
Просунуте заклинання змусило мене на секунду розгубитися.
- Ветряною Фісон Прашон!
Нова магія була дієвішою.
Кілька вихрей у мить око пронеслося по саду, розбиваючи всіх монстрів. Це було несподівано. Потім на очі потрапила Івонна.
Дерік безпорадно лежав поруч з нею, але це було не моя справа.
'Тепер ти помреш.'
Зараз мені потрібно було лише покінчити з фінальним босом.
- Ветряною...!
Я підійшла до неї, вимовила перше слово заклинання.
- Кри-і-и!
У цей момент небо проколов знайомий крик крилатого монстра.
І в той же час. Тудх-, Тулк...
Земля сильно затряслася. Я не відразу зрозуміла, що сталося. Коли всі навколо закричали.
Бах, Глоть-! Щось з'явилося із-під землі і тут же проковтнуло герцога.
- О-отец! - Заорал Рейнольд.
Це був великий хробак.
Я хотіла поспішно викрикнути закляття.
Але дощовий хробак, який проковтнув герцога, знову зник у землі і не дав мені можливості атакувати.
- Івонна!
Я швидко повернулася до Івонна.
Вона дивилася на мене зверху вниз, сидячи верхи на крилатому монстрі, який ширяв у небі.
- З цим у мене нічого не вийшло, тому я візьму в заручники більш значущого для тебе людину Пенелопа, - підло розсміялася Івонна, показуючи пальцем на стояльню Деріка. - Якщо хочеш врятувати свого любого батька, знайди мене з осколком.
На мить моє серце пропустило удар.
Але я спокійно відповіла, постукавшись приховати свої емоції:
- Просто вбий його, я все одно дістануся до тебе.
- Пенелопа, ти...!
Рейнольд озирнувся на мене з шокованим обличчям. Я відвернулася від нього, дивлячись виключно на Івонну.
- Правда?
Івонна нахилила голову.
- У герцогстві є хоч один чоловік, який тобі не байдужий?
- Що...
- Наприклад, покоївка, яка передала вкрадений осок Вінтеру Верданді, боячись, що ти помреш. Яка повинна була бути в притулку з дітьми.
'Емілі!'
У цей момент у мене перед очима промайнуло обличчя Емілі, про яку я забула. Настала коротка пауза.
- Чим раніше ти приймеш рішення, тим краще. У день повного місяця я посиплю їх усіх на їжу!
- Кри-і-и!
Івонна швидко відійшла від нас на літаючому монстру.
'Ні'
Я відкрила рот, щоб закінчити закляття.
- ...!
Але голос не слухав мене.
Малюнки з герцогом, Емілі та давні реліквіями проносилися в моїй свідомості одна за одною.
Поки Івонна не зникла далеко, я не могла видати ні звуку.
- Ідіотка.
Я пропустила шанс своїми руками закінчити цю божевільну гру. Мене охопило почуття безпорадності і сорому.
"Раніше мене хвилювали головні герої, а тепер заручники!"
Раптом у мене спалахнули емоції, подібні до гніву. Потім хтось поклав мені руку на плече.
- Не вешай нос, засранка. Ти хіба не знаєш, що Еккарти ніколи не схиляють коліна?
Коли я підняла очі, то побачила рожеве волосся. Це був Рейнольд.
- Це не твоя провина.
Ця фраза привела мене до тями.
- Ох...
Тепер я зрозуміла, що відчуваю.
Це було почуття провини, а не гнів через те, що мені не вдалося вбити Івону. Це була вина.
Раніше шокований моїми холодними словами Рейнольд говорив так, ніби знав, що я відчуваю.
- Ще ніхто не помер. Ти можеш їх врятувати. Так що не треба готуватися до похорону, окей?
Він поводився як брат, тому я не могла нічого сказати і просто закусила губу. Шторм пройшов, залишивши дивне відчуття спустошення.
У цьому безладді Рейнольд спритно замінив герцога і його спадкоємця.
Під керівництвом наслідного принца і Рейнольда поранених винесли, а напівзруйнований особняок почали поступово приводити в порядок.
Я побачила, як узрівають кров’ю Деріка.
'Похоже, він ще не помер.' - подумала я, але, подивившись на його бліде обличчя, зазнала змішані почуття.
Дерік поранив Івоннну, а потім був поранений сам.
'Про що він думав, коли намагався вбити свою сестру?'
Хвати-.
У цей момент.
Коли люди з ношами проходили повз мене, чоловік, який, як мені здавалося, був без свідомості, раптово схопив мене за зап'ястя.
- Що...
Я здивовано витріщилася на нього. Приклавши всі позосталі сили, він простягнув мені те, що тримав в іншій руці, і сказав:
- Возьми.
Це була знайома мені річ. Вона була точно такою ж, як і те, через що Пенелопу звинуватили в крадіжці.
Це було коло.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert