Біля бенкетного залу, де закінчувалася поздоровлена промова імператора, стояла мертва тиша.
Я підозила слугу, який чекав біля залу і взяла собі карету.
Цікаво, як довго я споглядала красиві вулиці столиці, притулившись головою до вікна повози?
Через деякий час екіпаж зупинився.
Але не біля парадних воріт в особняку, а у далеких.
- Благородна леді, я не можу висадити вас ближче, - обережно попередив купр, відкривши бічні вікна.
Видивившись у вікно з іншого боку, я виявила грабіжників, виправлено караулі ворота
Це пов’язано з тим, що сторонні екіпажі не повинні пропускати в особняку без господаря навіть якщо на ньому герб імператорського палацу.
- Хіба ви не хочете попросити грабіжників наздогнати карету герцога?
- Ні, не варто. Дякую.
Я вручила купру кілька золотих монет як чайових і відчинила дверцеві карети.
- Л-леді?
Ті, що були насторожі і не попереджали сторонніх людей, здивувалися, побачивши, як я вилазю з воза.
- Чому ви прийшли одна.... - Ворожник був збентежений через моє несподіване прибуття, але майстерно знайшов вихід з ситуації, - Я відправлю повідомлення палацу і негайно викликаю екіпаж.
- Не треба метушитися. Просто відкрийте ворота.
- Але...
- Я піду пішки.
Від віддалених воріт до особняка було досить далеко.
Проте воротавники нічого не залишалось, крім як відкрити браму по моїй команді. Скри-и-іп. Великі залізні ворота повільно відчинилися.
- Ми проводимо вас до особняка, - сміливо заговорив молодий сторожник.
Зрештою я зрозуміла, що охоронці ставилися до мене дуже обережно і гостинно.
Це було трохи дивно.
- Ні, не йдіть за мною, - похитала я головою і відразу висунула вперед, як тільки помітила, що ворота відкриті досить широко, щоб я могла пройти.
Коли я відійшла від освітлених воріт, домогосподарка швидко занурилась у темряву.
Хоча я ніби поїхала на заході сонця і затрималася в бенкетному залі ненадовго, ніч вже була у самому розпалі.
Нічне повітря було прохолодним.
Прогулюючись, я відчула бажання знову перевірити свої записи, щоб прояснити свої думки і заново спланувати, що мені робити далі, але...
Я не могла ні про що думати, крокуючи вперед.
Я йшла дорогою, наче уві сні. Це було так дивно.
Через невизначений час я неквапливо щастила досить близько, щоб почати розрізняти знайомі обриси особняка.
'Мені потрібно швидко повернутися в свою кімнату і лягти.'
Все, про що я могла думати, це про те, як я хочу прийняти душ і поспати.
Мої кроки прискорилися. Коли я підійшла до широкої садової двері.
- Війоу-!
До моїх вух донеслося приємне чирикання.
- Птичка?
Я замерла і оглянулася.
- Війу-у, Виї!
Птах і далі щебетав, ніби оголошуючи, що вона тут. Я ніби в трансі пішла на звук.
Прямо за лівим кутом будівлі.
- Війу-у!
Малінове пір’я було показано у щілинах відкритого вікна.
- Війоу-, Вії!
Птах у клітці замахала крилами, ніби втішилася тим, що я наближаюсь до неї. Це був кабінет Деріка.
- То це ти.
Навіть у темряві дорогоцінна пташка яскраво сяяла. Я повільно приступила до віконної рами.
Побачивши, що моє обличчя наблизилося, птах заковилював до мене. Потім вона клюнула металевий стліт клітини і просунула голову крізь решітку. Схоже, вона натякала, що хоче, щоб її погладили.
Рефлекторно намагаючись піднести руку до неї, я раптом захищалася. А якщо вона клюне мене, якщо я спробую погладити її?
- Війї-!
Однак вона не переставала вертися і висовувати голову з клітини, благаючи ласку.
Яскравий темно-розовий пір'я комір, який топився через прутів, виглядав кумедно.
Зрештою я посміхнулась і ніжно погладила птаха на голові вказівним пальцем.
- Війу-у, Віоу!
Пташка зачитувала веселіше, мабуть, у неї з'явилося настрій. Хлоп-, Голуб! Вона знову змахувала крилами.
- ...Хіба тобі не тісно в клітці?
До цих пір в моїй голові не було ніяких думок, але слова раптово самі вирвалися назовні.
Малинова пташка, схожа на колір мого волосся.
У неї дорогоцінне тіло і незрівнянний вигляд, не має аналогів, а вона замкнена в клітині і фактично нічим не може собі допомогти.
Єдине джерело її радості були рідкісні люди, що проходять повз неї.
- Мені справді душно. Я задихаюся буквально кожну секунду.
Вона не дуже відрізнялася від мене, а також була замкненою в цій довбаній грі.
- Мені здавалося, що це не буде проблемою, адже я скоро втечу звідси...
- Війоу-, наче відповідаючи мені, проспівала птах.
Від цієї картини я злегка посміхнулася. Потім підняла руки і заткнулася в них обличчям.
- Ха-ха-Ха, - гірко розсміялася я.
Раніше, коли кронпринц зник, залишивши мене на терасі одну, я не могла вимолити ні слова.
Нехай і краще знала, що це гра, я чомусь чекала і врешті відчула себе такою нерозумною та жалюгідною, коли мої сподівання не справдилися.
Зклавши руки, я закопала в них обличчям, щоб його ніхто не міг побачити.
Хоч я завжди брехала собі, що мене це не хвилює, тому що все закінчиться як тільки я втечу, насправді мене завжди цікавив.
Я боялася, лякала і кожної хвилини була готова розріватись.
'Я думала, що мені більше не доведеться проходити через той пекло, коли я жила в власному будинку, як чужа.'
Тут я нічого не могла зробити за власним бажанням.
Їжа, одяг, житло і навіть право сама вимовляти свої слова - мені довелося страждати, щоб отримати все це. У цій грі я була злодюжкою з найгіршою репутацією.
Я дуже добре знала це.
- Але чому...
Але чому я зрозуміла це лише тоді, коли до втечі залишилося всього кілька днів?
Чому перший чоловік, до якого я почала відчувати романтичні почуття, був головним героєм, який відвернеться від мене коли з'явиться героїня нормального режиму?
Я теж людина, і я не можу так легко відштовхнутися від своїх почуттів.
З часом маску було важко тримати і читати кожен свій хід, як ніколи раніше.
- Хн...
Коли мій гіркий сміх ставав все більше схожим на схлип, я раптом відчула себе виснаженою.
- Війу-у.
Можливо, невпевнена, чому цей схожий на неї чоловік закрив обличчя руками і замовк, птах кілька разів постукав дзьобом по прутьках клітини.
У цей момент.
- ...Госпожа?
Я раптом почув знайомий голос.
Я повільно підняла опущену голову.
- Ікліс...?
Це була не галюцинація.
Мерехтлива в темряві темно-червона шкала інтересу була видно здалека. Ці сірі очі, які палять мене, звичайно були з любовної цілі.
Несподівана зустріч мене здивувала. Він почав підходити ближче, коли побачив, що я на нього дивлюся.
Топ-, Топа.
Спостерігаючи за тим, як він швидко наближається до мене, я доторкнулася до своєї щоки. На щастя, не було сліз.
Ікліс раптом опинився прямо переді мною.
- ...Ти тільки що повернувся з тренування?
Я зовсім не була в настрої посміхатися, але змусила себе натягнути посмішку. Ікліс невпевнено глянув на мене і повільно кивнув.
- ...Ти пізно, - відзначила я, не знаючи проте, точного часу.
До речі, оскільки я вконець обезсилювала, він міг застати мене у стані, де ніхто не повинен бачити мене.
Ікліс повільно запитав:
- Що ви тут робите?
- Так так, - відповіла я, недбало потиснувши плечима. - Спостерігаю за птахами.
Після моїх слів погляд Ікліса ковзав по клітці поруч зі мною.
Через мить сірі очі, які подивилися на вільну пташку в клітці, знову звернулися до мене.
- Вы... Прийшли з палацу?
Він дивно дивився на мене.
Я задрижала очі і кивнула, зрозумівши, що все ще нафарбована та одягнена в парадне плаття.
- Так.
- ....
- Сьогодні в палаці був банкет.
Я навмисно не уточнила, що це був банкет з нагоди дня народження наслідного принца.
Він не буде в захваті від згадки головного винуватця знищення його країни.
Але, як він пояснив, такі перестороги були зайвими:
- Банкет на честь дня народження Наслідного принца?
- Ти знаєш?
- Мій наставник теж бере участь.
- Правда?
Я була приголомшена.
'Значить, сьогодні у нього занять не було?'
Як тільки я захотіла запитати про це, Ікліс раптом почав:
- Але...
- ....
- Чому ви повернулися одна?
Мені раптом стало погано.
Те, що я повернулася одна, повинно бути очевидно.
Він ніяк не міг не помітити. Якщо б справжні господарі повернулися, у особняку не було б так тихо. Але мені не потрібно було розповідати Іклісу свою тривіальну історію.
Я просто невизначено посміхнулася. І в цей момент.
Очі Ікліса торкнулися.
- Чому...?
- ...Хм?
- Чому ви так посміхаєтеся?
Його обличчя як зазвичай було невиразливим, наче у воскової фігури.
Тому я не відразу зрозуміла його слова.
- Вони знову вас засмутили?
- Що ..?
- Родина герцога та інші палаци.
Його наступні слова позбавили мене можливості говорити. Топ-. Ікліс зробив крок до мене.
Він вийшов з тіні під яскраве місячне світло.
- У вас завжди такий вираз обличчя кожен раз, коли ці виродки щось роблять вам.
Його обличчя знову перетворилося на моторошну гриму.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert