Я здивовано подивилася на нього.
Білий конверт у моїй руці відчувався набагато важчим за сувої.
- Я провів розслідування цього інциденту, - байдуже виплюнув крон-принц, як грім серед ясного неба.
- Розслідування?
- Ага. Мені стало цікаво, через що ти так божеволіла минулого року.
- ....
Це була не моя провина, але під його пристойним поглядом я все одно відчула себе ніяково.
- Допитавши леді Келлін, ми також викликали на допит графиню Дортію, і та відразу розкололася.
- ....Графиня Дортія?
- Так. Вона давала показання в суді після Келлін, - кивнув наслідний принц. - Я чув, що кожного року на змаганнях по полюваннях дворяни чергують чаєпіття. Минулого року організатором була Келлін, а в цьому - Дортія.
Не дивно, що вона запросила мене хоча ми й не були знайомі. Вони обидві причетні до останнього інциденту.
- Навіщо ти приповзла назад на чаєпіння, якщо знала про це? - Невважно запитав крон-принц.
'Приповзла? Я прийшла туди на своїх двох!
Звідки мені було знати, що це через них стався той інцидент? Я стала дедалі більше ображатись.
З точки зору на спадщину принца все і так було досить сумнівно.
- Я вирішила, що цього разу все буде по-іншому, - невизначено відповіла я.
Крон-принц шоковано на мене витріщився:
- Я думав, ти найжорстокіша жінка у світі... А ти виявилася вкрай наївною.
- Я пацифіст. І не направляю свого меча на когось лише через поганий настрій, на відміну від декого.
- Замість цього ти в них стріляєш.
Мені було нічого крити.
"Чорт побери, Пенелопа!"
Чесно кажучи, нехай я й знала про минулі події, то не розуміла деталей. Хоча серйозність її проступку була очевидна, герцог не з того погодився віддати графу Келлін діамантову шахту.
Я не хотіла обговорювати ганьбу колишньої господині мого тіла.
Але крон-принц продовжував:
- Кажуть, Келлін підкупила кількох охоронців перед чаїттям, щоб доставити тобі неприємності. Ти знала?
'Подкупила?'
Я широко розплющила очі в невірстві.
'Ось хто справжнє зло.'
Але чому вона так і не зробила цього року?
Але це питання швидко припинилося.
Мабуть, вона не очікувала, що я насмілюся здатися на чаїпітті після того, як сталося. Поки я роздумувала над цим, наслідний принц сказав:
- Вони насипали тобі купу комарів в чай і насміхалися з тебе всієї групи.
- Ч-що ...?
'Що? Комарі?
Я проковтнула приголомшений крик.
Мені не можна було виглядати здивованою.
'Ні, ну комарі це вже занадто!'
Якщо подумати, я теж проходила через щось подібне раніше. Графиня Дортія пригощала мене до хліба жовтого чаю з неприємним запахом. Я зробила вигляд, що випила, і мало не потрапила на їх вудку.
'Сучки! Я повинна була їх перестрілити!'
Я розлютила зубами, намагаючись не вистрелити жодного з них.
Сімнадцятирічна Пенелопа змогла задовольнити моє бажання, і це напевно вартувало цього.
- Ти мала право битись.
Кран-принц з радістю подивився на мене.
- Але навіть так, засунути арбалет в рот Келлін і сказати, що тебе турбують комарі, які літають навколо її рота - це сильно.
- ...
- Як і очікувалось. Ти ненормальна.
Він зааплодував, захоплюючись божевіллям Пенелопи. Я нахмурилась.
- Ви смієтеся наді мною, чи не так?
- Ні в якому разі. Люди ламаються після такого випробування. Це комплімент.
Це зовсім не здавалося мені компліментом.
Я відчула, що він відносить нас до однієї категорії божевільних, і засмутилася.
- До речі, чому ти не розповіла герцогу про те, що тоді сталося? - Раптом запитав наслідний принц.
- Про що?
- Про чай і комарів.
- .......
- Якби ти розповіла, справа не закінчилася б передачею діамантової шахти. Упевнений, вони обидва б зійшлися на сапфіровому руднику.
Каллісто питав без сарказму. Проте, мені було нічого відповісти.
Я не знала, що Пенелопа зробила пізніше.
'Невже вона дійсно нічого не сказала герцогу?'
Коли я подумала про варіанти відповіді у складній ситуації, то зрозуміла, що Пенелопа не могла нічого розповісти.
Ну гаразд, я перебільшую, швидше за все вона сказала щось на зразок:
"Як вони посміли підсунути комарів мені в чай!"
Але я вирішила вірити, що Пенелопа була "доброю дівчинкою", і не повторювала як заведена, не винна.
До того ж, навіть якщо вона скаже герцогу, нічого б не змінилося. Хіба це не сумно?
- Не думаю, що він би мені повірив, - відповіла я після довгої паузи.
Я несвідомо погладила себе по щоці.
А потім опам’яталася і різко опустила руку. Спадкоємець дивно на мене подивився.
- Їх було багато, а я одна. До того ж, дитина.
Я знизила плечима, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося. Оскільки була впевнена, що крон-принц з умилкою почне висміювати мої слова.
Як я й очікувала, він скричав кутки рота.
- Твій батько заслуговує знати правду.
Але чомусь не став знущатися.
- Прямо як імператор, - підбадьорюючі посміхнувся Каллісто, хоча його обличчя виглядало похмурим.
Я не хотіла слухати ще одну сльозовижку історії, тому швидко змінила тему:
- Але чому ви даєте це мені? - Я запитала, тримаючи білий конверт. - Його треба повернути моєму батькові.
- Він опинився у мене в руках, так що тільки мені вирішувати, кому його віддавати, - флегматично відповів Каллісто.
Схоже, він навіть не думав повертати його герцогу. Я засумнівалася на мить і простягнула право володіння шахтою назад йому.
- Це занадто для мене. Звитка достатньо.
Я не могла взяти те, що мені не належить.
Чи не вистачило сувоїв, щоб компенсувати сльози, сором і ганьбу Пенелопи минулого року? Я просто не можу це прийняти.
Коли я спробувала повернути конверт, крон-принц підняв брову:
- Що з тобою?
- А? Що...
- Ти сказала, що обожнюєш золото і коштовності.
Спадок принц дивно посміхнувся, дивлячись на мене. Я згадала нашу розмову в печері.
(...) Люди люблять дивитися на гроші.
(...) Мені також подобаються коштовності. І золото, звичайно.
Коли я згадала своє минуле, то була скам’яніла.
- Припини нести цю смішну нісенітницю і з вдячністю прийми його.
- ...
- Це нагорода за збереження життя наслідкового принца.
У цей момент крон-принц раптово наблизився до мене і схопив за руку.
<СИСТЕМА>
Хочете перевірити зацікавлення [Калісто] ?
[2 Мільйона Золота] \ [200 Репутації]
Система зреагувала на несподіваний контакт, а я безглуздо втупилася на нього.
Він притиснув білий конверт, який я простягла йому назад своєю долонею до моєї руки.
- Просто прийми його і мило посміхнися.
- ...
- Не корчи таку гримасу, ніби ти вдивляєшся у собачі фекалії кожного разу, коли ми зустрічаємося.
'Собачі фекалії, кажеш?'
Я почала відчувати відразу до його порівняння.
Не те що б я збиралася перевіряти його інтерес. Але, раз випала така можливість...
І раптом. Шурх-! Я відчула, що ми з насліденим принцем в саду не одні, і інстинктивно повернула голову на звук.
Однак у саду було багато рослин, які могли б побачитися з ними.
Між деревами лише мілина спина чоловіка, який втікав.
Дивно знайома спина.
- Ікліс...? - Несовно вирвалося у мене.
Я погано роздивлялася цього чоловіка, але у нього напевно було сіре волосся.
"Що Ікліс тут робить?"
Він повинен був тренуватися в цей час і ніяк не міг прийти до мене. Я розгубилась і нахилила голову.
- Це ваш працівник?
- А? Э-э-е....
Голос наслідного принца привів мене в відчуття.
Каллісто пильно дивився в ліс червоними очима.
- Я думаю, що так, - непереконливо відповіла я.
Він змінив погляд на мене.
- Але, леді, - тихо заговорив він, все ще тримаючи мене за руку, — Акдерська гра - це основи того, що повинні вміти двіряни, чи не так?
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert