З Тайної кімнати я вибирався в злегка неадекватному і пом’ятим стані. Мене відверте мутіло, вестибулярний апарат божеволів, а магія буквально збивається в моєму тілі. Я відчував, як ця життєдайна енергія намагалася вирватися з мене. Так, найближче це було як банальний надлишок сили, але ні. Перенасиченість сили, яка в основному існує у дітей, коли магічне джерело ще тільки формується, зазвичай призводить до магічного викиду.
У моєму ж випадку, цей самий викид так і не відбувся. А причиною цього був не різкий стрибок сили, а постійний, але досить потужний, напір магічної енергії. Мене буквально розпирала всередині енергія, що виділяв той осколок душі сильного темного мага, який я щойно пожер. Процес перетравлення ще не закінчився, хоча більшість інформації з нього я вже і отримав.
Власне, величезна навантаження на мозок була однією з основних причин, по якій я відчував себе настільки хріново. Мій розум... немає, не пошкоджений, але перевантажений. Я просто не здатний поки що обробити всю ту інформацію, що тільки що отримав. Так, мій розум в пасивному режимі обробляє і структурує отриману інформацію, але цей процес все одно обіцяв затягнутися не на один день. І це погано.
Саме обробка інформації, отриманої з хрестражу, і віднімала у мене левичу частину ментальних сил, не дозволяючи навіть нормально зосередитися на чомусь конкретному. Якби це було інакше, і я б зараз не помилявся навколо себе сирою силою. Якби мій розум був нормальний, я б скинув усі вилиці куди більш елегантним способом, стихійну магію в безшвидкому варіанті випробував би, наприклад. Сил, зараз, мені б вистачило і не на такі фокуси ...
Інша річ, що з моїм теперішнім навантаженням на розум, навіть найпростіші заклинання в палочковому варіанті могли викликати у мене труднощі. Занадто серйозна концентрація необхідна для створення нормального магії. Ні, ця ж Левіоса не вимагала від чарівника якихось серйозних ментальних зусиль. Але ось вже що складніше - так... А в моєму випадку, навіть Левіоса вимагала великої концентрації.
Буйство магічної енергії перешкоджало мені навіть найпростіші закляття. Особисто перевірив, намагаючись позбавити від власної блювання... Це сталося двічі з тридцятого, а швидше випадково, ніж завдяки моїм зусиллям. Ситуація дуже неприємна, але я потерплю. Три-п'ять днів без магії - не надто висока ціна за різкий стрибок у магічному потенціалі, а також ціла бібліотека надзвичайно цінних знань.
А в тому, що я отримав дійсно багато знань, не доводилося сумніватися. Занадто багато інформації мені дістався з хреста. Для сімнадцяти років Тома подібних об’ємів було просто неможливо. Тут більше пов'язана пам"ять про десятиліття магічної практики. Навряд чи Том, який створив цей хрестарж був молодший за тридцять років... Та й знайти діадему когтевран раніше цього терміну було б трохи важко.
До слова, сама діадема залишилася ціла. Так, деякі зачарування, створені, ймовірно самим Томом, злетіли з артефакти, але ось основні свої функції та не розгубила. Дуже глибоко в структурі матеріалу були запряжені ручки зачарувань. Навіть ритуал вилучення хреста не міг внести свою частку у цей шедевр артифактики. Ні, навіть не так — Шедеврі! Мені навіть уявити було складно такий стабільний і могутній артефакт одночасно.
Ось вже точно спадщина засновників, по-іншому і не скажеш. Крім того, артефакт був саме тим, хто працював не з магією, а із самим розумом чарівника. Таких артефактів вже дуже давно не роблять, технологія зникла, а розумні уже встигли звернутися до пороху. Навіть для моєї сім'ї подібний артефакт був чимось із серії геть виходьим.
Я впевнений, що я мушу лише показати цю діадему Нарцисе, як та відразу ж зарахує ту до реліквії сім'ї і не віддасть її за жодні гроші. І батько зробив би так само, зумій він визначити, що саме я йому приніс ... Хоча, звичайно, нікому показати свою красу я не збирався. Діадема засновникка була дуже корисною підсилювачем ментальної сили мага. Навіть зараз я міг утримати себе в вертикальному положенні лише завдяки впливу цього артефакту.
І це зараз, коли власну ментальну силу у мене майже що і немає. На пікі своєї сили, я б зміг витиснути з артефакту таке посилення, що зі мною і Дамбльдор не ризикнув би зійтися в ментаційному поєдинку. А вже як та допоможе мені з практикою в метаморфізмі і безпорадної магії... Від самих лише цих думок мені навіть якось йти легше стає. Не дарма я, все ж, проводив цей чортів ритуал. Одна лише діадема, засновникка, вже знайшла більшу частину моїх праць.
До слова, носити діадему я збираюся на постійною основою. Нехай та й була чисто жинкою в плані зовнішнього вигляду, але я плювати хотів на подібні умови. Все одно я не збирався показувати цю річ комусь. Сховаю ту в волосах за допомогою метаморфізму, а також завдачу на безтілесність, на випадок якщо хто-небудь зважиться доторкнутися до моєї голови. Мене навіть не лякає обсяг роботи над діадемою. Занадто серйозна перевага та може дати мені при правильному використанні.
Але всім цим я буду займатися в майбутньому. Сьогодні мені було трохи не до цього. Галовін ще не підійшов до кінця, попереду мене чекав святкова вечеря, а також сімейні ритуали з батьками. Правда, від останніх я подумую якось відмазати. Проводити будь-які ритуали в моєму нинішньому стані було небезпечно. Випадкові сплеск магії міг вийти пліч-о-пліч всім чарівникам, що проводять ритуал. А я зараз кожні 30 секунд випускав з себе черговий сплеск...
Благополучна мантія непогано приховувала мій стан. Вся випущена мною магія майже відразу ж поглиналася шовком акромантула, з якої і були зроблені всі мої мантії. Звичайно, без особливих зачарувань йшов акромантула б не поглинав і сото доли того, що я вже встиг випустити в атмосферу, але моя мантія на порядок переважало ту, яку я подарував Грейнджер. Навіть досить складні прокляття і ока можуть бути поглинуті нею. Що вже там говорити про сиру магію, що я випилював зі свого тіла ...
Але навіть моя мантія не допомогла мені повністю позбутися запитань. Я тільки-но повернувся до вітальні Слізеріна, як дівчатка тут влаштували мені експрес-допит, де був, що робив, чому такий пом'ятий ... Я мав відправитися на раптову хвилю натхнення, що змусила мене приступити до чергової тренування чар негайно. Добре, зі мною таке дійсно траплялося, так що дівчатка трохи заспокоїлися.
Та від кількох розтрипаного виду ті допомогли мені позбутися. Пенсі просто ловила кайф від допомоги мені, Дафні ж я скормив байку про те, що кілька перепрацювався. І мені навіть повірили, нехай і дивилися дещо підозріло. Але ця підозра швидше стосувалася того, що я міг справді перенапружитися, але вирішив не повідомляти про це нікому. І мене таке пояснення, що дівчатка придумали для себе, повністю влаштовувала.
А вже після вечері стало відомо про те, що знаменитий Сиріус Блек зачарував у замок. Мало того, що сам Сиріус, своєю поведінкою, мало не кричав про те, щоб до його спадщини той так і не добрався, адже замок ще й в облоговий режим привели. Тепер тільки вчителі та директор могли залишати його, і я був задоволений. Не треба було вигадувати причину, щоб відмовитись від святкування дня померлих у родині...
https://literna.net/uk/books/256-drako-malfoi-i-spadok-temnoho-lorda