Чому він назвав ім'я Ві Джі Хюн? Сон Мін здивувався і попрямував за голосом. Як і в інших домах, тут також жахливо заняло, але не гниючих трупів, їх там не виявлено.
« Мабуть, один скоро з'явиться », — пробурмотів Ходже.
Сон Мін зачинив двері і пройшов всередину. На брудному ліжку лежав Кабія, схований наполовину ковдрою. Під його ліжком і покривало були пропарені блюванням. Рубі, наступна за Сун Міном, поморщилася.
- Ти не маленький диявол... — Пробурмотів Каджия.
Хоча він намагався говорити нормально, але в його сірих очах не було життя. Він просто не бачив те, що знаходиться перед ним. Коли вони зустрічались востаннє, Каджія був воїном, який досягнув границь вищості. Тепер же він був повністю зламаний. Його очі не бачили, а тіло мало рухалося. Всі його сили, які він міг використовувати виявилися замкнені в свідомості. Інакше кажучи, Каджія помирав.
- Пам'ятаєте мене? — Сказав Сан Мін і подивився на Рубі.
Та зрозуміла, що́ означає його погляд, і розкрила руки. Вона створила водяну краплю і підняла її в повітря. Капля поширилася на всю кімнату і першою справою відчистила сліди блювання.
— А?. — На обличчі чоловіка з’явилось здивування.
Він насупився і подивився на Сан Міна, але він не бачив його. Каджія зітхнув і запитав:
— Хто ти?
— Приблизно п’ятнадцять років тому я приходив сюди в пошуках Енвіруса.
— А, точно... Так, я тебе пам'ятаю. Що привело тебе сюди?
- Я хотів дещо перевірити в лісі, але... Що сталося в селі? На неї ж ніхто не нападав, - в цьому Сан Мін упевнений.
Також він упевнений, що це не була бійка між жителями села.
— Ну, це було очікувано, — розсміявся Каджій. — Усе почалося раптово. Звичайно, були припущеннями. Ми всі в цьому селі маємо одну кров. Завжди так було, але через це наші тіла ослабли. Це стало нашим прокляттям, хворобою, яку не виліковували магією чи еліксиром. Ми знали, що це стане кінцем інцеста з покоління в рід, але нічого не могли вдіяти. Для нас було важливо зберегти нашу таємницю. Ми й самі не розуміли, що це за секрет, просто знали, як зберегти його.
Як казав Ходже, мешканці села захищали ліс. Вони не могли залишити його, і продовжували кровозмішення. Так що, як і сказав Каджія, підсумк був передбачуваний, але хвороба нагрянула надто несподівано.
— Коли це почалося?
— Приблизно місяць тому люди почали гинути. Скільки вже померло?
— Все, за винятком Вас.
— Зрозуміло... — Посміхнувся він і підвів тремтяче тіло.
Каджія дуже зітхнув і посміхнувся.
що прибрали. Я вже звик до цього відвертого запаху, але все ж набагато краще.
— Ви знаєте Малого Диявола?. — Сан Мін задав хвилююче питання.
Каджія потягнувся до тумбочки, відкрив її і запустив всередину руку. Сан Мін помітив, що ящик наповнений великою кількістю. Каджія поклав собі трохи в рот.
— Перш ніж все це почалося приблизно місяць тому, вона прийшла в село.
Сан Мін зковтнув. Місяць тому він позбувся друку. Поки він намагався розібратися в ситуації, Ві Джі Хюн прийшла до цього села.
— У неї була до мене прохання. Вона ввічливо сказала, що хоче увійти в сплячий ліс, і я не міг відмовити їй. Але не через ввічливість, а через силу, яка походить від неї. Та й причини відмови у мене не було.
Місяць тому Ви Джі Хюн увійшла в Спий ліс. Що ж сталося далі?
Рубі сказала, що Ві Джи Хюн була у світі духів. Навіщо вона раніше заглядала сюди?
- А вона не розповідала Вам навіщо їй треба увійти до лісу?
- Вона сказала, що там є. Мутна причина, але я не ставив собі запитання. Мені до цього немає діла, — сказав Каджія і відкинувся в ліжку.
Він перевів дихання і випростався, лежачи на ліжку.
— Не знаю скільки мені залишилося, — пробурмотів він. - Наш плем'я існувало для того, щоб підтримувати захист лісу. А тепер всі мертві. Коли я помру, захист лісу остаточно зрушиться.
— Що станеться потім?
— Не знаю. Ми ніколи з таким не стикалися.
У лісі замурований монстр. Сан Мін запитав про це, але Каджія помочив головою.
що не зміг тобі допомогти.
— Нічого, все нормально.
Каджія нічим не відрізнявся від інших. Він та інші селяни кілька століть жили біля лісу, не даючи зняти захисту. І в результаті тепер все, крім нього, мертві.
"Конец". Саме це слово випливло в голові Сун Міна. Осла сказала, що кінець цього світу приречений на долю. Навіть зараз все до цього і йде. Саме тому люди, які захищають ліси, померли і Каджія залишився сам.
« Цей ліс теж пов'язаний з кінцем» — закінчив Ходже.
І Ві Джі Хюн була тут. Що ж сталося? Сун Мін згадав її образ, який зустрів у місячному палаці. Він бачив її, коли простір навколо розвалився. Вона не змогла перемогти королеву духів і з'явилася в Луному палаці, а на обличчі її читали роздратування.
Про причину з'явлення в лісі вона не сказала нічого, крім того, що їй це потрібно. Інформації замало. Вона була тут для того, щоб зупинити кінець?
Сун Мін разом з Каджієм, якого він підтримував руками, дійшли до входу в ліс. Переплетені стебла рослин перекрили вхід.
« Вони ослабли».
Як і зауважив Ходжу, ліс виглядав слабшим ніж п’ятнадцять років тому, а стебла рослин почали гнити.
- Вони сильно згнили? — Питав сліпого Каджия.
— Так, — відповів Сун Мін.
- Але поки що тримаються. Тому що я живий - пробурмотів його супутник і наблизився до входу.
Він порізав свою руку і пустив кров. Каплі впали на землю, потрапили в стебла і ті розсунулися, звільняючи прохід.
Дякую.
— Не за що. Це моя роль, — відповів він, витираючи долоню.
Сан Мін вклонився йому і увійшов всередину. Його відразу окутало дивне відчуття. Це місце, куди не змогла потрапити магічний кінь. Сон Міну зацікавився, і він спробував покликати коня, але не з’явився. Як і сказала Осла, цей ліс зсередини не належав Ерії.
« До чого ж гарні рідні краї! — розсміявся Ходже. - Чорт, три сотні років я був замкнений тут."
"Що ж ти робив стільки часу?"
« Я завжди спав або думав про минуле, нічого цікавого. З тобою набагато цікавіше."
"Давай ти не будеш зі мною загравати, прошу".
« Це правда! Та і хіба я не зробив багато для тебе? Ось десять років тому, наприклад, якби я не втрутився, то Пожирач б поковтнув тебе!"
« Це я й сам знаю. Но... Звичайно, я вдячний тобі."
« Як приємно чути це від такого як ти» — Ходжу розсміявся.
Сан Мін знурив його і озирнувся. Дивне відчуття посилилося, по шкірі пробіг холодок. Він відчував з усіх боків погляди. Сан Мін оглянувся і не побачив нічого, крім густого лісу. Нічого і нікого, але він все ще відчував на собі погляди.
— Эм... — Рубі теж відчула це.
Сун Мін подивився на тремтячу Рубі і вказав собі на груди. Та кивнула, стала світлом і пірнула за пазуху. Сун Мін на всяк випадок дістав спис. Щось спостерігало за ним, але на цьому все закінчилося. Господар погляду нічого не підходив, просто дивився. Може це той найдавніший монстр?
Сон Мін проігнорував жахливе почуття і пішов далі. Незабаром він дійшов до каменя, де вони зустрілися з Ходжемою і вислизнув на нього. Коли вони вперше зустрілися, він чекав на нього у вигляді полум’я.
Ходжу розсміявся і вони пройшли камінь. Світло в густому лісі майже не просочується. Сон Мін тут ніколи не був, і чим далі вони йшли, тим важче ставало дивне відчуття, а спостерігач погляд все більш пристойний.
Сан Мін зупинився. Чи має він щось сказати? Він неважно подивився вперед. У абсолютній темряві щось стояло. Ні, не "щось" а хтось, кого Сан Мін чудово знав. Він повільно продовжував заходити у темряву, а вона вже стояла в ній, дивлячись на хлопця.
У грудях засторонилось. Серце забилося настільки швидко, що Сан Міну здалося, ніби воно ось-ось вибухне. А вона продовжувала мовчазно дивитися на нього. Можна було сказати, що мені хотілося багато чого розповісти.
« Я відчуваю це не тільки в мене, але й у моїй уяві », — закінчив Сун Мін зі своїми тремтячими руками.
Вони добре знали один одного. Ві Джі Хюн була його першою. Сун Мін подивився на дівчину, що стояла в темряві. Вона усміхалася, плакала чи злилася і могла все разом. Її обличчя віддзеркалювало складну суміш емоцій. Відстань між ними ставала все меншою.
Сун Мін підняв руку і простягнув її до Ві Джі Хюн, але долоню пройшла крізь неї. Він знав це, бо хоча він і бачив її, але не відчував присутності. Сон Мін дуже посміхнувся. Ві Джі Хюн побачила це і відповіла такою ж сумною умилкою.
Чи вона чує звуки? Потрібно було перевірити, тому Сун Мін розкрив рот і сказав:
— Я сумував.
Після недовгої паузи прозвучала відповідь:
- Я теж.
Почувши її, серце Сун Міна забилося частіше, хоча здавалося, що швидше вже немає. Він підняв руку і поклав її на свої груди.
- Що... Що ти тут робиш?
- Може це прозвучить смішно, але я похочу на королеву духів, хоча сил мені не дістає.
— Королеву духів?
- Вона зі мною в іншому місці. Але, мабуть, вона все ж сильніша за мене. Вона загубилась у просторі, але знайшла вихід.
Хоча Ві Джі Хюн говорила це у будничому тоні, Сун Мін не міг сприйняти його так само спокійно.
"Загублена в просторі..."
Він не дуже добре в цьому розумівся, але ситуація була явно не з кращих.
- Що мені потрібно зробити, щоб знайти тебе?
— Це неможливо, — відповіла вона і потиснула плечима.
Сон Мін присоромився, щоб побачити те, що знаходиться за його спиною. На фоні була гора трупів.
— Чим ти зараз зайнята?
— Вбивство монстрів, звичайно, — відповіла вона. — У цьому лісі заперто багато монстрів, а королева духів зробила так, що я не можу сюди потрапити. Тому і не можу зустрітися з тобою, — пробурмотіла вона та простягнула долоню.
Як і минулого разу, її рука пройшла через Сан Міна.
— І все ж... Я рада, що змогла побачити тебе і поговорити з нею. - Знай, що я роблю це заради тебе.