Ніхто не знав про смерть Ча Ґаль Те Рена і Мо Ен Со Джин, крім загону Чорной Собаки. Їхні тіла залишилися в лісі, де їх з'їдять монстри і нелюди.
Сім’я Мо Ен не знала, а сім'я Че Ґаль не докладала зусиль, щоб знайти тіло. Все було вирішено між главами Че Галь та муріма.
Сун Мін не знав цього і йшов до виходу з лісу під керівництвом духів. Спочатку ліс привів Сун Міна до залишків і змусив їх битися, але після цього він більше не перешкоджав.
- Не знаю, що ти за людина... — З тремтінням у голосі пробурмотів Аладур, дивлячись як злі духи вказують шлях до виходу з лісу. — Навіть серед найсильніших магів небагато тих, хто може керувати духами. Виправити ними, не будучи чорним магом, неможливо. Ти знав про це?
— Не-а. Я не темний маг, — відповів Сун Мін.
Ці духи були істотами, які народилися в лісі після смерті. Сун Мін міг управляти ними не тому, що він володів магією, а через те що вони були пов’язані з ним і Ходжу. Крім того, вони могли допомагати Сан - Міну тільки в лісі.
"Неважливо".
Зараз вони можуть спокійно вийти з лісу, але потім від духів вже не буде сенсу. Бо Сан Мін не був магом і не знав, як керувати духами. Однак він не шкодував про це.
— Дивлячись на те, як духи слухають тебе, живіт болить від заздрощів. Хороші в Ци, чудовий характер, та ще й привидами управляєш. Чи може така ідеальна людина існувати в цьому світі? Так несправедливо, — Аладур базікав без умолку.
Його слова, Рубі, лише захопили його, а Божевільний Диявол закинув. Сан Мін не робив на цьому акцент, але у віці 25-ти років він стояв на порозі вищості.
- Навіть якщо ти не будеш лестити мені, я тебе не кину. Так що заткнись.
— Листить? Що ти, я як ніколи щирий, - сказав Аладур.
Він від розчарування взяв Аладура з собою, але безперервні базікання вивела його з себе. Однак Рубі та Боже Царство, Диявол якого не було знищено, полагодили з ним стосунки. Тільки Сан Мін не був багатослівний.
— Ви йдете в Ормур? Ти в своєму розумі? — Закрикнув Аладур, як тільки дізнався про напрямок. — Чорт, я хотів втекти з утопного корабля, а потрапив на дірявий човен! Навіщо йти в Ормур?
— Нет. Ми не підемо в Ормур, тільки в його напрямку, — відповів Сун Мін.
Тоді він заспокоївся.
Рубі відірвалася від споглядання м'яса на стовпі і запитала Аладура:
- А що в Ормурі? Я знаю, що там живуть люди, але чи це місце настільки небезпечне?
Руби была права. Навіть якщо Ормур був заселений нелюдами, це не зробило його небезпечним. Ормур був розвиненим і відомим південним містом, тож чимало заможних родин приїжджали туди на туризм.
Незліченні люди були хижаками. Але не всі монстри втратили розум і полювали на людей. Так би вони не відрізнялися від вампірів.
Не жити може керувати відчуттям голоду.
Як і люди.
Люди їдять свинину, але це не означає, що вони вбиватимуть кожну свиню перед їхніми очима.
- Фамильяр, ти знаєш тільки старий добрий Ормур. Тепер усе змінилося, аладур схрестив руки. — Звичайно, з погляду туристів Ормур чудове місто. Щоденний нічний ринок, виставки нелюдей. Але, юна леді, подумайте ще. Там живе так багато нелюдей. Що вони їдять?
— Їм не обов’язково їсти людей.
— Так, не обов’язково. Але їм потрібно їсти людей, щоб залишатися нечистими. Наприклад, куміхо.
Аладура перекрутила.
Куміхо. Почувши ці слова, Сун Мін подивився Аладуру в очі.
— Власник Ормура помінявся минулого року. Зараз їм керує куміхо на ім'я Яна.
— Куміхо може живитися тільки людяною?
— Це залежить від роду... але Яна з тих, хто повинен є людей. Якщо говорити точніше, то їй потрібна печінка.
- Печивка? - Пробурмотів Сан Мін.
Ще там, де Сун Мін жив до Ерії, були про куміхо. Корея, Японія та Китай у багатьох країнах ходили легенди про Куміхо. Особливо в Кореї, де жив Сун Мін, була відома історія про те, як куміхо пожирають печиво.
— И не тільки кумихо. Багато сильних нелюдей живуть у Ормурі... І спеціально для них в Ормур постачають великі об'єми людського м'яса. Демон, який колись правив там, не виявляв особливої ворожості до людей. Але Яна не така. З того часу як вона почала правити, збільшилась кількість жертв — і це призвело до тремтіння. — Якщо можливо, я хочу розійтися по дорозі до Ормура.
- Ти так боїшся? Так, жертви ставали дедалі численнішими, але не все ж людство зникло в Ормурі. Яна не кинула відкритий виклик людству.
- Багато хто потрапив в переляку через такі думки. Ех, швидше б вийти з лісу ...
***Коли Сун Мін тільки зібрався вийти з лісу, Ві Джі Хюн під наглядом голови Самарієн прибула в величезний ліс.
- Де ми? — запитала Вік Джі Хюн, приймаючи квіти і віяло.
Вона запитала про це місце десятки разів за сьогодні, але так і не почула відповіді. Ві Джі Хюн безсильно заморгала і подивилася на ліс.
« Боже мій...» — здивувалась вона, коли доглянути.
Ліс був наповнений охоронцями природи. Взагалі всі ліси мають своїх, але цей ліс просто кишив ними. Це можна було відчути при кожному подиху.
- Гість, гість!
— Кто?
— Жінка!
- Гарна... Вона людина, так? Не ельф же?
- Дурка, які маленькі вуха не бачиш?
- Ти дурень!
Шумні голоси наближалися.
Ві Джі Хюн подивилася в їх сторону. Перед нею стояли хлопчик і дівчинка, зовсім крихітні з долонею. Ві Джі Хюн побачила крила в них за спинами і здивовано розплющила очі.
— Вперше бачиш фей?
Вона вже чула цей голос.
Як і завжди голова Самарієн з'явився в білій масці, яка покривала половину його обличчя. Ві Джі Хюн подивилася на рот, неприкритий маскою.
— Хоча рідко хто бачить фей. Якщо не тут, то їх можна побачити тільки в лісі ельфів... але і я сам ніколи там не був.
- Ліс ельфів? Я про нього не знаю.
Як тільки голова Самарієн з'явився, феї відразу оточили його.
- Він завжди говорить речі, про які ми не знаємо. Все, що ми знаємо, обмежується цим лісом.
— Глава, глава! Чому на тобі така страшна маска? Поміняй її на більш милу!
Найсміливіші сіли йому на макушку, деякі залізли на плечі і торкалися його вуха.
- Досить вже! Я хотів виглядати велично, а ви ні краплі не допомагаєте!
- Що таке "величне"?
це значить бути крутим!
— Велочне - це круто? Це не підходить главі.
Феї замахували. Голова Самарян тряхнув головою і поміняв маску на прохання фей. Ві Джі Хюн подивилась на розділ у яскравому масці тварини і втратила дар мови.
Розуміючи, що глава Самарієн перейшов кордон вищості і підкорявся феям, вона відчувала себе ніяково.
— Я зруйнував перше враження, — сказав голова Самарієн. — У тебе не було незручностей по дорозі сюди? Я попросив їх зробити так, щоб ти почувалася комфортно в дорозі.
— Незручність не была...
Чудово. Йди сюди. Доведеться пройтися, але я не хочу, щоб карета входила до лісу. Це просто моя примха. Цей ліс недоступний людині, і я не хочу, щоб карета, створена людиною, тут була.
Голова Самарієн засміявся. І насправді карета зупинилася прям перед входом до лісу.
— Чи тобі важко йти? Я можу тобі підсобити, якщо твоя гордість це дозволить.
- Не потрібно.
Ви Джі Хюн відповіла холодно. На її слова глава ще більше засміявся.
- То ти лежала на плечах того хлопчика, а від мене допомога приймати не хочеш?
- Як ти казав, це просто моя примха.
- Розумію. Але мене дратує твій повільний темп кроку. Тому зробимо так...
Голова Самарян змахував руками. Тоді Ві Джі Хюн піднялася в повітря. Вона не чинила опору. Вона не мала достатньо сил, щоб рухатися.
— Ти ослабла, — сказав голова Самарієн. - І ти не дуже засмучена.
— Но и не рада.
— У цьому все ти, — відповів голова Самарієн і почав йти.
Феї пішли за ним.
Вони намагалися заговорити з Ві Джи Хюн, але та не відповідала.
— Тут добре живеться, — сказав голова Самарієн. — Феї докучать, але все одно вони кращі за людей. Вони не завжди говорять правду, але їхня брехня зазвичай це просто безглуздий жарт. Мені подобаються феї більше, ніж люди.
- Ти про що взагалі?
— Я пояснюю, чому живу в цьому лісі.
— Я думала, що ти не можеш рухатися або вмираєш від хвороби чи отримав невиліковну рану.
Ха-ха! Може це так виглядає. Але ти не права, я здоровий. Я прожив багато років, але здоров'я настільки, що я не можу ратися, коли помру. Я живу тут лише тому, що мені подобається.
— Так, цей ліс просто дивовижний. Я відчуваю Нейгун при кожному подихі.
- Ти знаєш, що після подолання кордону ти більше не стримаєш Нейгун? Тут багато природної енергії, тому що це сама природа як вона є. Тут живе королева фей.
— Королева фей?
— Ага. Може ти зустрінешся з нею.
Голова Самарьоно зупинився. Перед ними був маленький дерев’яний будиночок.
- Ти ж сказав, що не хочеш щоб тут було щось зроблено людиною.
- Що? А, да. Чому я збудував будинок? Ну, я не звик спати на підлозі, — відповів голова Самарян і посміхнувся. — Я привів тебе до дому, але ти сама вирішуй, чи будеш ви жити в ньому або ні. Звичайно, разом зі мною.
— Нет. Не хочу.
- Тоді спи на вулиці. Я охороняю тебе, але я тобі нічого не винен. Я взявся за тебе тільки через Примарного Коп'єносця. Ти йому подобаєшся, а він мені до душі. Мені все одно заберуть тебе в Чон Ве Чон чи ні, - сказав голова Самаріен і подивився на Ві Джі Хюн зверху вниз.
Вона теж витріщилася на нього.
- Ти нічого не зробиш для мене?
- Що? Ти очікувала чогось? Ти теж хотіла стати моїм учнем?
— Нет.
- Тоді що? Думала я приму тебе як дочка? Не-а. Ти не в моєму смакі.
- Досить нести нісенітницю.
— Я искальнонет. Гаразд, я дам тобі їжу щоб ти не померла з голоду. Но... Далі живи сама. Я не знаю коли повернеться Примарний Коп'єносець, але це буде мінімум півроку. Мінімум півроку тобі доведеться тут жити. Вважай, що ти в санаторії. Тут гарне повітря, - голова Самарьоне затрясся від сміху. — Говорю тебе. Як мені плювати на тебе, так і ти не звертай на мене уваги. Я милосердний, але якщо ти мене розізлиш... Ну, я не контролюю себе в гніві.
Голова Самарьоен пішов разом з феями.
Ві Джі Хюн подивилась йому слідом і навколо його фей.
Вона присіла.
"Полгода..." — Ви Джі Хюн прикусила губу.
З нею вперше так обходилися, але це не важливо. Вона почала ненавидіти своє слабке тіло. Ви Джі Хюнсхнула і заплющила очі.
Вона почала потихеньку викликати Ці. Це було боляче, але Ві Джі Хюн не зупинялася. Цей ліс сповнений енергії.
Ві Джі Хюн не могла рухатися, але вирішила використовувати сили природи поки що знаходиться тут.