— Не... Неймовірно... — Голос був приглушений.
Ві Джі Хюн дивилася на все з байдужим виразом обличчя.
Не людина, а монстр дивився на неї в відповідь. Обидві його руки були безподібно деформовані, а нижня частина тіла зовсім не була в стані.
Він був сильний.
Хоч Ві Джі Хюн не виражала нічого, то таки визнала це.
До сьогодні, за дев'ять років, що вона жила в Ерії, Ві Джі Хюн не зустрічала людей рівня цього вмираючого монстра.
Він володів силою, подібною до природних лих. Він міг протистояти самій Ві Гюн, Малому Дияволу.
— Всіх людей чекає неминуча загибель... Не думав, що комусь з них колись вдасться стати таким як ти.
— Ти був сильний, — пробурмотіла Ви Джі Хюн.
Вона відчула себе трохи втомилася і витерла піт з лоба.
Хоч він і був могутнім противником, у Ві Джі Хюн не лилася кров'яною потом. Вона не страждала, а лише почувалася дуже втомленою.
Монстр знав це і розсміявся.
— Я вижу.
Він закрив очі. Червоний блиск більше не линув у нього з очей, вони стали бездонними. Він оцінював Ви Джі Хюн.
Ти нелюд. Твоя доля - це доля великої поразки. Я бачу, як ти станеш панувати, щоб позбутися її.
- Що?
- Тебе не можна назвати генієм. Твої вміння з народження, як і твоя доля, абсолютно інші. Ха! Тому я не зміг запанувати з якоюсь людиною. У мене не залишається вибору, крім як прийняти це. Зрештою, я лише заложник цього місця і виконую накази. Закінчи мої страждання. Забери мою силу. Це стане честю для мене.
Ві Джі Хюн слухняно простягнула руки. Вона підняла тіло своєю величезною силою.
Монстр смиренно прийняв смерть.
Безшумна смерть.
Найважче підземелля стало прахом, і він впився у Ві Джі Хюн.
Ві Джі Хюн, трохи змирилася і зрозуміла силу. Це був шматок волівої сили, він природно злився з її силою диявола і вони разом текли по жилах Ві Джі Хюн.
Вона пройшла вперед. За монстром стояла величезна двері.
Ві Джі Хюн простягнула руку і відперла двері своєю зброєю.
За дверима лежали гори коштовностей. Їх вистачило б на те, щоб купити ціле місто.
Ві Джі Хюн відкрила сумку на поясі. Усі ці гори коштовностей вміщалися у неї.
Вона досягла кінця скарбниці. В повітрі ширяла чорна тканина.
Ві Джі Хюн простягнула руку, і тканина потяглася їй назустріч. Після цього вона повністю накрила тіло Ві Джі Хюн і стала одягом. Вона одяглася, але не відчула цього.
Вона зрозуміла, що ця тканина є найціннішим скарбом підземелля.
— Интересно... — сказала Ви Джі Хюн, піднявши руку і поклавши її на свої груди. — Підземелля не було важко, це було цікаво. Останній монстр був досить же сильний. Якби я була такою, як колись, то не здолала б його.
"Чи що?"
— Я не глупа. Я зрозуміла, що це підземелля. Я зустріла когось схожого на тебе, і він використовував Безкінченність Копія Дев'яті Небес. Ти теж був цікавим противником. Я навчала тебе Ці, але побачила, що ти досяг більшого. Дуже сильна у тебе Ци.
Сан Мін не відповідав.
Він стояв, притулившись до зламаного коп'ю, і дивився Ві Джі Хюн в спину. Він мовчав, але Ві Джі Хюн сама зрозуміла хто знаходиться за нею.
- Ти прийшов у підземелля з тієї ж причини? Але ти трохи спізнився. Я вже здолала останнього монстра, — сказала Ві Джі Хюн сміяючись. - Я не збираюся поступатися тобі. Я та, хто пройшов підземелля. І все тут стане моїм. Але якщо ти попросиш, я поділюся з тобою. Ми ж друзі, правда?
— Нет. Мені нічого не потрібно.
- Тепер ти заговорив! — голосно розсміялася Ви Джі Хюн.
Вона повернулася і подивилася на Сан Міна. Ві Джі Хюн не отримала жодних ран, а Сан Мін був покалічений.
Він підняв свою кровлену голову.
— Я не знав, що сказати, і думав над цим.
— Ха! Дев'ять років минуло, дурню. І ось ми зустрілися через всі ці роки. І ти не подумав заздалегідь, що скажеш мені?
— Я думал.
Думав, що слова просто не складалися.
Ви Джі Хюн посміхнулась, оглянувши Сан Міна.
- Кого ти зустрів?
— Тебе.
— Мене. Так, я так і думала. Було страшенно шумно. Але ти вижив. Ти переміг мене?
- Було складно. Я мало не помер кілька разів.
- Але все ж ти тут. Дев'ять років... Я думала, що цей час багато значить для нас. А ты?
Звісно. І труднощі теж були великими.
- Ти став сильнішим.
— Але мене це поки не влаштовує, — відповів Сун Мін.
Він подивився на зламаний спис і згадав, як бився з подвійним Вікі Джи Хюн. Якби не допомога Ходже, він би не переміг.
З його жахливою силою Сун Міну вдалося втілити в реальність те, чого він навчився у світі свідомості.
- Чому?
- Бо ти сильніший за мене.
— Ха! А ти теж досить жадібний. Ваша мета — стати сильнішою за мене?
— На сьогоднішній день - так.
— Отже, твоя мета може змінитись?
- Можливо. Мир великий.
— Ладно. Ти, безперечно, змінився за дев’ять років. Тоді ти не мав мети. Ти просто жив, і коли ти повернувся зі світу мертвих, у тебе все одно не було мети прожити велике життя.
— Я ненавиджу это.
— Тому ти змінився?
— Думай, що я ще міняюся.
— Ще! — Ви Джи Хюн розсміялася.
Вона повністю повернулася до Сун Міну і підійшла.
Сан Мін дивився їй в очі і мовчав.
Він хотів багато сказати. Набагато більше.
Але не зараз. Ще не час. Зараз Сан Мін не стояв з Ві Джі Хюн на одному рівні, і він не міг гордо розповісти їй про свої досягнення.
Сан Мін думав, як же він це ненавидить. Вперше він відчув це. Він хотів показати Пек Сого, наскільки сильніше він став у порівнянні з горою Муші. Наскільки просунувся вперед.
Але він був задоволений, тому що запобіг смерті Пек Сого.
Але Ви Джі Хюн?
— Ще не час.
Чесно кажучи, він боявся реакції Ві Джі Хюн, якщо він розповість їй все зараз.
Він хотів не просто компліменту. Він хотів визнання. Ві Джі Хюн вважала його своїм другом. І Сан Мін теж.
Але не зараз. Ще не час. Тому що вони друзі. Він просто хотів стояти поруч.
Не можна ссоромити Ві Джі Хюн, поки він не стане рівним їй. Потрібно отримати визнання.
- До умовного дня залишився рік.
— Ага.
— Я пам'ятаю місце, пам’ятаю дату. Я постійно про це думаю. Якою я буду, коли зустрінуся з тобою? Про що буду говорити? Яким ти станеш? Що ти скажеш мені?
Ти дуже змінилася.
- Ти теж. А, вірно. Хотіла запитати, як тобі мої груди?
- Що?
Як і дев'ять років тому Ві Джі Хюн могла раптово щось запитати.
Сан Мін не міг зрозуміти, що відбувається. У якийсь момент Ві Джі Хюн підійшла зовсім близько і поклала його руку собі на груди.
- Порівняно з тим, із минулого життя вона не дуже виросла. Ти як думаєш? Вона стала більше?
— Я мушу відповідати?
— Якщо тобі подобається, то і мені теж.
— Мені немає особливої різниці.
— Да? Ну добре. Я думала, чи варто з'їсти вітаміни. А ти не знав? Якщо постійно пити вітаміни, то груди точно виросте. І наслідки немає. Але від великої грудей і незручностей багато.
- Я не думаю, що це необхідно.
Сан Міну було щиро плювати на груди Ві Джі Хюн. Що такого важливого в розмірі?
Ви Джі Хюн, почувши відповідь Сун Міна, розсміялася.
- Ти підеш зі мною? — запитала вона.
Сан Мін злегка нахмурився.
— У мене багато послідовників. Вони такі дратівливі. Вони роблять, що я не наказувала і очікують чогось. Мені не подобається це.
Сон Мін пригадав, як помер Самотній меч. Він так і не дізнався, що це був подвійник, як і Залізний Кулак.
- Я ненавиджу, коли інші очікують від мене чогось. Вдома теж було так. Всі були п’яні своїми сподіваннями, і на несвідомому рівні хотіли від мене певних дій.
- Я не краще.
- Я знаю, що говорю безглуздість. Врешті-решт, люди завжди очікують чогось від інших. Но... Ти можеш покладатися на мене. І я сподіваюся на тебе, - сказала Ві Джі Хюн і подивилася на нього.
Її очі залишилися такими ж, як і дев’ять років тому. Єдина відмінність —зорість.
— Думаю, з тобою буде цікаво. Я багато зробила, але з тобою зможу ще більше. Не знаю, у мене просто таке передчуття. Не обов’язково все буде так.
« Вибач, — сказав Сун Мін після невеликого мовчання. — Я ще не можу.
- Ти не хочеш йти зі мною?
— Нет, все не так. Просто я ще не задоволений собою.
- Який ти жадібний!
Ві Джі Хюн почула відповідь Сун Міна і більше не давила на нього. Вона усміхнулася, поклала йому руку на плече.
— Я ще не задоволений собою. Я можу зробити більше. Можу піти далі. Стати краще.
— Ха-ха-хо! — Ви Джі Хюн голосно розсміялася.
Вона не могла повністю зрозуміти його, і її це цікавило.
Це тішило Ві Джі Хюн. Тому що дев'ять років тому Сун Мін не міг дозволити собі сказати такого.
Так, він змінився.
Ві Джі Хюн ще раз подивилася на нього і усміхнулася.
- Тоді побачимося через рік. У умовленому місці, — сказала Ві Джі Хюн, а потім додала: « Я теж буду розвиватися. Як і в тебе, у мене є куди прагнути. Через рік я стану ще сильнішим. Мої очікування збільшаться. Бо я тебе вже бачила.
Сказавши це, Ві Джі Хюн відпустила Сан Міна. Вона повільно пройшла повз.
Сан Мін обернувся, щоб сказати:
- Побачимося через рік.
— Ага.
Ві Джі Хюн посміхнулась.
Але Санмін цього не побачив. Вона не хотіла показувати йому свою радість. Ві Джі Хюн щаслива, що відчула дивне хвилювання у грудях.
Вона згадала цей непомітний погляд, побачений дев'ять років тому, коли її покликали в Дженабіс.
Це була раптова зустріч, але Ві Джі Хюн сподобалося. Її перший друг. Простою мить, але Ві Джі Хюн відчувала тугу за домом після того, що вона пережила.
« Бідь амбіційним» — подумала Ві Джі Хюн, опустивши руку.
У душі вона хотіла забрати його силою.
Але вона дотрималася.
Він міг її зненавидіти.
Ві Джі Хюн хотіла поважати наміри свого єдиного друга. Вона багато хотіла сказати і багато обговорити.
Але місце було непідходящим. Та й час не прийшов.
За рік поговоримо. Разом будемо їсти, пити. Розкажемо все.
« Я так і не сказала, — подумала Ві Джі Хюн, відкриваючи двері, - що сумувала за ним."
Ці слова залишилися в її серці.
Один рік - це не так багато.