Розділ 1269
Перший старійшина трохи сумнівався. Покосився на предка Мо, той все ще стояв стовпом на одному місці в глибокій прострілці - але вирішив допомогти. Зосередився на внутрішній ци, напружувався кожним м’язом свого тіла, з зусиллями вкинув вгору праву долоню: від землі простягнувся промінь світла і повільно перетворився у золоту потріскуючу кулю. Коли сфера досягла потрібних розмірів і назбирала достатньо духовної сили, чоловік ривком всадив її прямо у рану на грудях Мо Юньцин. Сияння м'якою хвилею прокотилося по кожній клітині її організму. Першому старійшині з вісткою вискала крапелька піта. Тепер був найскладніший і вирішальний момент — не приведи небо проминутися або відволіктися! Віддачу шваркне так, що на милю навколо не залишиться нічого живого.
Мо Цзисю з завмиранням серця стежив за роботою старшого родича, і це викликало в мене захоплення перемішуванням із похмурим святом: хоч би хто посміяв його вбити донечку, він відімстить сто раз!
- Ааапчхи! - між черговою телепортацією Су Ло остервенело лісала ніс: не важко було здогадатися, хто там її помиває не злим словом, хе-хе.
Перший старійшина в той час був повністю зайнятий процесом підсвічування всередині тіла Мо Юньцин. І працювало! Її крижані руки і ноги мало-помалу відогрівалися, вії затремтіли і навіть, здається, шевельнувся її вказівний палець!
- Діє, діє! - Захопив Мо Цзисюй, відразу запримітивши зміни в доньці. Але після масового вбивство старійшини (не заважай, полоумний!) прийшов і знову притих. Врешті-решт, його поважний дядько використав техніку « Возразливість душі» і вона вимагала буквально нелюдських витрат енергії та й відволіктися йому було суворо протипоганено.
- Тату... Поки Володар Центрального Дворця з розумним видом роздумів про вічність (а саме ідиому, що стосується загальної праці кохання), Мо Юньцин нарешті ледве розплющила очі.
- Золотко моє! - У чоловіків на очах забиті сльози, він схопив дочку за руку з такою силою, ніби не збирався її більше ніколи-ніколи відпускати. - Ти прокинулася!
- Тату, я не... Умерла? - Всі думки в голові дівчинки наче заволокло туманом, мили якісь невиразні образи і обривки емоцій, але вона ні за що не могла вхопитися.
- Не кажи так! - Як би там не було, Господар Центрального Дворця зовсім не був готовий прийняти смерть його маляти.
Хоча перший старійшина, безсумнівно, був зворушений довгожданою зустріччю батька і дочки, він волів би не забувати про це чудо. І не базікав попустину, тримати дівчину було ой-як не просто! А він тут задушливі розмови розвів! На жаль, затиснуті щелепи не дозволяли йому скликати розтрощеного Мо Цзисюя. Але він зовсім не звертав на нього уваги, поглинутий спілкуванням з дочкою, бо був упевнений, що втратив її назавжди...
Гнівне поколювання старійшини, в якого від цього таращені вже болілися очі, привело Володаря Дворца до тями, і тільки тоді він з радістю згадав, для чого вони власне створили весь цей бойовий сир-бор після воскресіння із мертвих:
- Цин'єр, швидше поведи своєму таткові, що тут таке сталося? Хто проколов твоє серце мечем?
Через таку різку зміну теми Мо Юньцин несподівано здригнулася і занурилася у глибоку задумливість: її хтось проколов мечем? Так, щось таке мілино в її думках... Щось важливе...
Глава 1270
- Хто це був... - Натужна робота шестерня в її черепушка була майже фізично чутна.
- Хто це був? Кого ти бачила в ту останню хвилину? - намагався хоч якось скерувати думки дочки в потрібне русло Мо Цзисюй, але очевидно не досяг успіху:
- Це... Це... Тато відправив мене на ув'язнення... Під замок... - як не дивно, образа на батька за подібну несправедливість на якийсь момент перенесла навіть ненависть до Су Ло. Але навіть той « незначний » спогад дав чоловікові надію, отже мозок його дочки ще до кінця помер від гіпоксії!
- Так, так-так, тато дуже винен, папа відправив Цін'єр до в'язниці, негідник який, — згідно з закивал Господаря Дворця. Їй-богу, був би попіл під рукою, він б їм і голову посипав - все, тільки б докопатися до істини! - До речі кажучи, як відчинилися двері твоєї кімнати?
- Двері моєї кімнати...
Терпіння мало-помалу залишалося чоловіком. Він намагався відштовхнутися від цього проблиску її розуму і хоч якось підштовхнути пам'ять дівчинки в потрібне русло, але, здавалося, все було даремно. Його розум був ніби задерев'янілий, будь-які процеси мислення йшли з таким скрипом, що склело зуби у всіх присутніх. На жаль, тільки вона могла назвати ім'я вбивці.
- Цин'єр? Цин’єр? - Мо Цзисюй злякався, що зв'язок з дочкою втрачено, і легонька струхнув її неспротивляючі теляті. І цим нескладним рухом він, здавалося, струшив не тільки свіжі рани її організму, але й застійні мізки, бо в голові Мо Юньцин раптом пронеслася озареєстрація:
- Тату... Су... Су... Су... - від хвилювання їй ніяк не вдавалося вимовити повністю ім'я негідника, що забрала її життя, і його просто заклинило на цьому одному-єдиному звукі.
- Що? Сухофрукти? Сумерки? Судно? - Господар Дворца з усіх сил намагався допомогти доньці, але та лише хитала головою і нескінченно повторювала це « Су ». - Не поспішай, скажи повільно!
- Су... Су... Су... Ло!
- Су Ло! Це Су Ло вбила тебе! - Тепер, коли він нарешті дізнався ім'я винниці, він з неї три шкури спустить! І одну обов'язково повісить на стіні своєї кімнати!
- Не все... Су... Су... Ло... це... - від перенапруження тіло Мо Юньцин здригнулося і дівчина майже втратила свідомість, але піти в довгоочікувану темряву не дозволив напів-істеричним кільком батька:
- Що Су Ло? Кажи ж!
- Вона... Про... Про... Бідолашна заїкалася, блідла і покрилася пізніше — але не могла вимовити слова повністю!
Якщо у цій ситуації і було гірше за Мо Юньцин, то це Перший Старейшин: він з останніх сил стримував душу дівчини в її власному тілі.
- Дядюшка, потерпи ще трохи, зовсім мало! - Мо Цзисюй інтуїтивно відчував, що донька намагається сказати йому щось дійсно важливе і необхідно в будь-який спосіб стати "добувати" з неї правду. Отже, першокласному Старійшині довелося прикусити свій язик — біль трохи відрізав і повернула його до реальності — а на останньому подиху тримати дівчину.
- Ті... Ті... Ті... - на Мо Юньцин було шкода дивитися: все тіло тремтіло, наче від холоду, очі настільки закочувалися, що були видно одні білки, і ті налите кров'ю з поглинаних судин.
- Що таке? Тінь? Тіло? Тераса! - Зневірений Володар Дворца не міг придумати нічого кращого, ніж грати в угадалуку, але здається це не мало жодного сенсу.
- Ті... Ті... Ті... Кха-кга-хаха... - З усіх отворів на обличчі дівчини потекла кров, залила трахею, через що бідолаха ніяк не могла відкашлюватися. Це дуже веселе видовище.
І саме ця безнадійність раптово змусила прокинутися Предка Мо. Тепер його крижаний погляд був прикутий до закривавленого тіла Мо Юньцин, і в кілька кроків він виявився підле онуки, вимогливо рявши:
- Кажи!