Епілог (1)
Цього року молодий пан, який відзначав свій четвертий день народження, мав одну велику проблему.
Ірит Лінеріо.
Не було б перебільшенням сказати, що його майбутнє як наступника герцога Лінеріо вже визначене. Він міг отримати все, що хотів, і водночас з цим - те, чого він бажав би, здійснилось.
Однак Ірит не був зарозумілим. Все завдяки милому, але сильному герцогу і привітній, проте добре вихованій герцогині.
Дехто казав, що він був обдарованим дитиною і мав блискучий розум матері. Однак Ірит постійно скаржився, що не міг справитися з деякими проблемами вже давно.
- Ірит.
У відповідь на цей ніжний клич дитина міцно зажмурилась. Його пухкі щоки вже заривалися в груди матері.
- Я чула, що вчитель сьогодні вже похвалив тебе.
Це погладжування викликало в нього гордість. Компліменти завжди були милі, скільки б він їх не чув. Вузьки рота дитини розсунулися, наче вона вже це чула.
- Кожного разу ти продовжуєш отримувати компліменти за те, що ти такий чудовий.
- У мене і на цей раз чудова оцінка.
Обличчя Моллі розслабилося від сором’язливості дитини.
- Молодець. Я дуже пишаюся тобою.
Дитина, яка сиділа на її колінах, була дуже стриманою. Він добре пам’ятав той факт, що міг зашкодити своїй матері.
Іріт був малим, але він вже знав, що його мати тендітна.
Всі старші палацові і слуги, здавалося, були уважні з його матір'ю. Неначе це була тонка задача, вся сім'я правда обережно поводилась з герцогинею.
Оскільки його люди завжди були дуже обережними, тоді і Іріт, звичайно, почав наслідувати їх. Він був з матір’ю обачний і завжди грав мудро.
Поки його мати, Моллі, не почала дивитися на це з сумом.
- Моє прекрасне дитя.
Її погладжування за волоссям, яке нагадувало тонку шовкову нитку, було досить приємним.
Моллі хотіла, щоб Ірит був більш творчим. Вона похвалила його за те, що він краще їв, більше, ніж за математичні навички. Вона обожнювала його легку посмішку більше, ніж тоді, коли він набирав сто балів з іспитної роботи.
Хоча дитина, яка вже має успіх у вихованні дітей, отримає нагороду за навчання, було б добре показати їй те, чого вона насправді хотіла. Крім того, кожного разу, як він ставав у обіймах солодко плюнучої матері, йому хотілося бути схожим на розщеплену дитину.
Він обхопив її м'яку груди і задушив туди. Пухлий палець дитини м’яко торкався грудей.
Лагідна усмішка розширила губи Моллі, ніби вона зовсім не заперечувала дитячості Іріта.
- Молли.
Спокійність Ірита негайно порушив цей знайомий голос. Моллі пересталагладити і почала піднімати привітне обличчя.
- Ти вже тут?
- Так, я сьогодні досить рано закінчив працювати. Більше того...
Погляд Рувима повільно звернувся до Іріта, який все ще сидів у неї на колінах. Дитина прикидається, що нічого не розуміє і ще сильніше заривалася в обійми матері, але це зовсім не спрацювало.
- Твоя мати, мабуть, втомилася. Іди сюди, Ірит.
Як він бачив Іріта, то якось намагався розпрощатися з ними. Ірит, який зазвичай сидів на руках Моллі, зараз зістрибнув.
Його обличчя було повно образи.
- Все в порядке. Минуло небагато часу з тих пір, як я обіймала його.
- І все ж ти не можеш. З того часу, як твоє зап’ястя поліпшилось, його не можна знову перев'язувати.
Дитина, очевидно, здригнулася від слів батька.
Ірите, ти вже трохи виріс, тому час перестати лізти до неї на руки.
Рувим був суворим, хоча й вважав, що це можна сказати чотирирічній дитині. І він знав про це. Моли занадто часто тягала його з собою. Вона потягла зв’язки в зап'ястку, коли з важкою працею несла його.
Навіть дитина могла б зрозуміти, що через нього матері погано.
- Мамо, ти знову хвора.
- Зовсім ні.
Моли тільки помахала плачучому синові. Цього разу він не вчепився до неї, але продовжував сидіти на її колінах. Тому її зап’ястя вже не розтягувалося.
- Тоді я можу посидіти в твоїх обіймах?
- Звичайно.
- Ні.
Ці слова Рувим і Моллі були промовлені одночасно. Їхні погляди перехрестилися в повітрі.
- Я потримаю його замість тебе.
Раніше він говорив, що добре має батька на руках, але тепер усе було по - іншому. Дитина вперто шукала обійми матері. Руки, які міцно стискали підлогу одягу, були тверді.
- Ірит Лінеріо.
Голос, який назвав його по повному імені, викликав ослаблення в руках.
Дитина знала, що батько просто хотів дати йому останній шанс. І якщо він не дозволить цьому, то Рувим буде глибоко зневажати свою власну дитину.
Нарешті дитина обернулась, хоча й угюмо. Усміхнувшись на губах Рувима, він зі своїми розбитими плечима потягнувся до батька.
Потім, звичайно ж, тримаючи дитину на одній руці, вона м’яко потягнулася до Моллі.
- Ти поела?
- Ні, я чекала можливості поїсти з тобою, як тільки ти повернешся додому.
Коли вона без вагання встала, взявши Рувима за руку, вона м'яко посміхнулася.
Дитина, даючи зрозуміти, що просто не хоче йти до нього, вже сидів в його обіймах - все було краще, ніж він очікував насправді.
https://literna.net/uk/books/152-dyuku-bud-laska-zupinitsya-meni-bolyache