Кап. Кап.
Капельки сліз почали падати на посол її спідньої сукні. Її прекрасні щоки вже були вкриті вологими доріжками, а фіолетові очі були повні сліз.
Вона сама не знала, як перестати плакати.
- Мо... Молли?
Коли Рувим раптом почувався незручно, спочатку він запнувся і Моллі відразу почала витирати обличчя, хоча й не пригадувала своїх рухів.
- А? Чому...
Не тільки Рувима здивувала її сльози.
Моллі - спантеличена власною поведінкою, як і він, відразу витерла сльози тильною стороною руки.
- Дивно... Мої сльози...
Вони знову почали литися, хоча Моллі їх ще раз витирала.
- Мабуть, це було болючіше, ніж мені здалося,
Моллі постаралася посміхнутися Рувиму. Але врешті-решт, ця усмішка витіснилась.
Вона не переставала плакати. По її щоках і рукам були розставлені сльози.
- Молли.
Зрештою Рувим простягнув руку і обійняв її. Моллі, заткнувшись у міцний груди й оповита теплом, відразу затамувала подих.
- Ти можеш плакати.- м'яко прошепотів Рувим їй на вухо. Його рука, імпульсивно обхопила її, коли їй стало так сумно, помеділа і потім почала погладжувати Моллі по спині. - Тобі не треба терпіти, якщо тобі важко. Ти можеш просто бути зі мною. Не терпи болю самотужки.
Моллі, яка в розпачі плакала, почала розслаблюватися від слів Рувима.
Потім знову полилися сльози з її очей. Моллі повільно приохотила рот.
Вона ніколи не хотіла хворіти. Вона ніколи не хотіла бути тягарем для своєї сім’ї і, що найважливіше, просто бажала любові рідних.
Вона не переставала сподіватися, що побачить хоча б тінь дружньої усмішки на губах батька, своїй плоті та крові - принаймні один раз. І вона сподівалася, що зможе чесно поговорити зі своєю молодшою сестрою, не турбуючись про це назавжди.
Кожного разу, як їй доводилося лежати в ліжку, важко дихаючи і страждаючи від високої температури, вона все ще хотіла відправитися до сім'ї, коли тільки наступного дня їй полегшає.
Не було жодного дня, коли Моллі не звинувачувала б у всьому себе. Вона завжди звинувачувала себе, ніби відчувала в боргу перед своєю сім’єю.
Моллі докоряла своєму слабкому тілу, який не міг навіть насолодитися теплим сонячним світлом протягом дня. І вночі вона проклинала своє слабке тіло, яке постійно простялось, варто було дати хоча б слабому прохолодному вітерцю.
Її тендітні плечі постійно здирали.
Сльози продовжували ридати, наче вона намагалася відігратися за всі ті дні в минулому, коли не могла рити.
- Я... Я...
Голос Моллі проколов Рувиму серце. Це було боляче.
Чому вона заливалася слізьми? Так можна було і до зневоднення докотитися.
Спостерігати або просто слухати, було болісно, як і їй - так відчайдушно плакати. Її тихий, хрипловатий, але все ще піднято голос вже став настільки м'яким, наскільки це було можливо. І сльози, які навернулись їй на очі, були стільки, що з цим було ніяк не впоратися.
- Все добре. Можеш поплакати ще.
- Ох, Рувим... - Моллі вчепилася йому у спину.
Можливо, колись вона вже не хворітиме, як думала, і зрештою визнає свою сім’ю. Були такі часи, коли вона насправді так вважала.
Вона навіть не усвідомлювала, скільки зусиль докладала заради свого туманного майбутнього.
Вона покидала свою класну кімнату тільки для того, щоб взяти нові книги, в пошуках способу поліпшити своє скрутне становище. Крім того, Моллі ніколи не випускала з рук книжки навіть тоді, коли була хвора.
Але нічого не змінилося.
Вона не знала, коли їй стане краще, і, у доповненні всього, ціни на ліки ставали все вищими.
Це зачароване коло, якого неможливо було розірвати, стало нестерпним.
Уперше в житті Моллі притиснулася до іншої людини і плакала.
https://literna.net/uk/books/152-dyuku-bud-laska-zupinitsya-meni-bolyache