Сім’я, яка могла б спокійно слухатися його. Зрештою, як і її родичі, він також думав тільки про прибуття та збитки.
Так що тепер, оскільки він став причиною її хвороби, то був не кращий за сім'ю.
- Молли.
Він погладив її за щокою. М'які щоки були досить впаленими, так як вона не могла багато їсти. Її надто маленькі округлості не дратували його. Насправді, було дуже приємно бачити, як його обличчя віддзеркалювалося в її очах, коли вони розмовляли один проти одного. У нього була окрема спальня, але він завжди, кожен день, приходив до неї.
Вони мало часу проводили разом, але вже справили на нього вплив.
Рувим не хотів нікому показувати, як вона в несвідомому стані кресить нісенітницю. Він старався робити все сам, нехай і не міг доглядати так само добре.
Йому було байдуже, скільки справ він назбирався. Минуло багато часу з того моменту, як він забув свого помічника Терренса, який, можливо, плакав від усього серця, поки повертався до лицарів.
Рувима був прикутий до неї. Незрозумілість того, якими крихкими можуть бути людські істоти, змусило його запечатувати кожну мить, щосекунди з нею.
- Тільки не вмирай, - Тихо пробурмотів він.
Кожного разу, коли він піднімав її тіло і дивився в її фіолетові очі, йому здавалося, що він може винести все, незалежно від того що це було б.
Він приклав її тонку руку до своєї щоки. Його щоки почервонів від жари в кімнаті, але це було ніщо у порівнянні з спекотним кліматом, від якого страждала вона.
- Залишся живим.
Да. У даний момент для неї було важливішим - відкрити очі, а не гнатися за цим відчуттям. Він продовжував доглядати за нею до темряви, поки та не поглинула ці дивні почуття.
*
Яку важку хворобу вона, мабуть, перенесла...
У якийсь момент Моллі почала приходити в себе. Вона відчайдушно намагалася заволодіти своїм тілом, яке здавалося занадто важким. Оскільки вона досить довго не рухалася, навіть піднімання пальця змушували її обливатися пізніше.
Коли їй вдалося поворухнути руками, Моллі повільно намагалась відкрити очі.
- Ні, дуже важко...
Її ковдри були занадто важкими. Навіть на перший погляд здавалося, що ковдру там не одне. Невдовзі після того, як вона прокинулася, вона відразу ж повернула голову. Їй здавалося, що вона може померти від цієї ваги. Їй відчайдушно хотілося, щоб хтось врятував її від нестерпної спеки.
- Хто-небудь, дайте мені...
Вона швидко обвела поглядом кімнату, але нікого не побачила. Якби не жар, вона могла б подумати, що все ще спить.
У цей самий момент Моллі почула скрип відчиненими двері, перш ніж хтось обережно ступив всередину. Оскільки Моллі не могла, як слід бачити через цих важких ковдр, вона негайно закричала.
- Є там хто-небудь?
Оскільки вона так довго не розмовляла, її голос звучав досить хрипло. Моллі відразу схилила голову, щоб приховати своє збентеження.
- Ма... мадам?
- О, це ти, Лілі?
Коли за звуком голосу Моллі зрозуміла, що це Лілі, обличчя її швидко просвітило.
- Лілі, прости, але ковдри...
- Мадам, мадам!
Лілі відразу розридалась, як тільки підійшла до Молли і викинула все, що було в неї в руках.
- Мадам, з вами все гаразд? З вами все гаразд? Сонце не осліпить вам очі?
- Це, Лілі...
- Ах, зараз не час. Я зараз покличу лікаря! Мадам прокинулася!
Вона закричала, вибігаючи зі спальні. Молли з байдужим обличчям тупо дивилась в сторону, куди втекла Лілі.
- Зніми з мене ковдри...
Її повністю звільнили від ковдри лише після того, як зняли десять шарів.
Лікар, що прибув до нього, виявився зовсім не таким як той, якого пам’ятала Моллі. Вона запитувала себе, чи не обманює її пам’ять. Цей новий лікар був жінкою.
Ну, це було не так вже й важливо, легковажно вирішила Моллі. Потім жінка-вбивач перевірила її і посміхнулася з великим полегшенням.
https://literna.net/uk/books/152-dyuku-bud-laska-zupinitsya-meni-bolyache