Ідея відкрити інтернет-кафе, по правді кажучи, прийшла Юя до душі.
Як-ник, він провів у цьому світі вже більше тридцяти років, і спогади про минуле життя поступово тьмяніли, стираючись з пам'яті. Якби не знайоме обличчя Цунаде, яке він бачив кожен день і яке служило живим нагадуванням про те, що він знаходиться у світі улюбленого анімея, Юю, ймовірно, давно б поховали минуле в найдальшому заколюваннях свідомості.
Але, на жаль, умови ще не дозволяли.
Сьогодні Конохі, мабуть, можна було порівняти до Америки середини двадцятого століття. У багатьох аспектах Деревня Скритого Ліста поступалася навіть їй.
Візьміть хоча б транспорт.
Пастка автомобілів і залізниць покривала лише саму Коноху. За її межами, на іншій території країни Огня, панувала інша реальність, яку найкраще описувала стара мудрість: « Дорога не існує, є лише напрямки, які стають шляхами, коли по ньому пройде достатньо людей». За такими « шляхами» можна було пересуватися тільки в суху погоду, перший же дощ перетворив їх у непролазну бруд.
Юя і так витискав усі соки з бюджету, будував дороги та прокладаючи рейки, але він не міг, як уряд із попереднього життя, дотягнути асфальтовану автостради до кожного села. Це було нереально. Максимум, на що його вистачило, це залізничні гілки в напрямку країни Ветра, Землі, блискавиці та Води. І це тому, що між Великим селом налагодилась жвава торгівля і шляхи були потрібні для перевезення товарів.
Що до решти земель... Юя не збирався витрачати на них сили і ресурси. Врешті-решт, він Хокаґе Деревні Скритого Ліста, а не дайме всієї країни Огня, і не зобов'язаний був відповідати за кожного.
Крім того, ця різниця в житті досконало підкреслювала процвітання Конохи.
Цього року населення Внутрішнього міста перевалило за два мільйони. Звичайно, майже половина з них були приезжаями із Зовнішнього міста та інших поселень країни Огня, але всі вони приїхали до Коноху працювати, жити, витрачати гроші і платити податки. Вони створювали цінність. Юя не видавала їм статус постійних жителів, тому вони могли лише знімати житло, що позбавляло село від надмірного тиску на будівельний сектор. Після двох хвиль реновації більшість старих кварталів перетворилися на райони з 20поверховими висотками, які і зараз були заселені далеко не повністю.
Отже, Юя не бачив сенсу і далі надувати міхур на ринку нерухомості.
Куди краще вкласти ці гроші у дослідницький комплекс? Тим більше що той вже почав приносити плоди, а отже, інвестиції потрібно було тільки нарощувати.
Юя з нетерпінням чекав дня, коли зможе взяти в руки смартфон.
***
Наприкінці 30 - го року Конохі, як і завжди, відзначався кінцевим річним аудітом. Ця процедура вже стала традицією, а традиція - огидна. Юя був упевнений, що навіть коли він піде з поста, цей звичай надовго залишиться.
За ці роки Резденції Хокаґе перебудували і ремонтували кілька разів, але воно все ще залишалося чотириповерховим у вишині нового урядового комплексу в Північному районі. Але ніхто не сумнівався, що саме тут лежить найвищий центр влади Конохі.
— Пане заступник начальника, я залишу документи тут.
В одному з кабінетів на першому поверсі, закопаному в самому далекому кутку, молода співробітниця у суворому діловому костюмі поклала стопку тек на стіл заступника начальника військової поліції.
Учиха Сацуна кивнув. Як тільки дівчина вийшла, його обличчя затьмарилося.
Сецуна був з роду Учіхи Каґамі. Він так і не пробачив Другому Хоказі приниження, яким той піддавав його клан, і завжди був одним з головних "яструбів" всередині клану. Коли Сенджу Тобірама пов’язав у війні, то він навіть думав про державний переворот.
Клан Учиха завжди був складним організмом. Можна сказати, що вони занадто багато думали і надто мало робили. На словах громіли як буря, а на ділі? Окрім нескінченних зборів у своєму кварталі, нічого путного. Вони звинувачували Тобіраму в тому, що той їх гнобив і сам забили у свій куток, обірвавши всі зв’язки з рештою села та усамітнившись у добровільній ізоляції. Другий Хокаге дійсно хотів їх ізолювати, але Учиха так охоче підіграли йому ... Про що тут ще говорити?
Звичайно, якщо говорити про задню кількість людей, то легко зрозуміти, що навіть коли б Учиха тоді повставав проти них, вони не мали жодного шансу. Мало того, що в самому клані панували розкол, так ще й інші клани Конохі ніколи б не дозволили їм захопити владу. "Тобірама дає на вас, Учиха, а нам-то що з того? Не для того, щоб ви прийшли до влади." До того ж, сам Тбірама, який все життя боявся Учиха, ніколи б не залишив столицю без гарнізону, здатного придушити будь-яке повстання в тилу.
Але Сецуна цього не знав. Ці факти були таємницею за сімома печатками. Він був переконаний, що тоді, коли другий Хокаґе покинув село, їм випала унікальна можливість, яку дурні з його клана бездарно пропустили.
А тепер цей сопляк, третій Хокаґе, успадкував волю Тобірами. І нехай він щороку відсипає учику величезні гроші — це лише хабар, приманка! Чому кольновці цього не розуміють?
Військова поліція Конохі залишалася останнім опором влади Клана Учиха, і Сецун розумів: цей байок здати не можна.
Але через процвітання Конохі її населення росло як на дріжджах. А Клана Учиха мала лише п’ять сотень шінобі, більшість з яких — чуніни й генини. Генини поліції, які велися тільки на паперову роботу, не мали жодного сенсу для них виїхати. Вони не могли втихомирити натовп, та й у гарячці який-небудь п'янчуга міг захотіти пірнути такого юнця ножем. Справжня сила поліції були паняни і джоні.
І цих сотень людей катастрофічно не вистачало, щоб контролювати Внутрішнє місто з його мільйонами жителів, та ще й нести охорону біля воріт ...
Наслідки були передречені. Кожного місяця на клан Учиха падали гори скарг: то на виклик ніхто не приїхав, то справа розслідують занадто повільно, тоді патруль є, коли учасники бійки вже самі все вирішили і розійшлися...
Сецуна добре бачив, в якій ямі опинилася поліція. Але що він міг зробити? Навіть рядові члени клану, не-шиноби, воліли пекти і продавати хлібі в місті замість того щоб допомогти своїм співклановцям у поліції. Більше того, вони самі і лаяли поліцію на чому світло коштує, коли через черговий заварники страждали їх торгівля.
Торговці з Десятою Східної вулиці особливо обурювалися.
Ця вулиця, яка приміщалася до Учиха, була забудована лавками, що належали тим простолюдцям з клана, які покинули пологові землі. Хтось міг би подумати, що це глухий кут, і покупців тут вдень з вогнем не знайдеш. Але все було якраз навпаки. Секрет крил полягає в унікальній технології, яку Учиха відтачували ще з часів Епохи Воюючих провінцій.
Протягом століть простолюди використовували шинобі Учиха, займаючись їхнім битом, одягом тощо. Але це було не головне. Їхня справжня монополія була виготовлена тончайською, майже невидимою оцінкою ниток, що проводила чакру. З розвитком технології нитка перетворилась на сталеву ліску. Так, саме те що так ефективно використовують у бою Саске: за допомогою неї можна керувати траєкторією сюретинів та кунаїв, передавати по ній технології Вірші Огня і навіть піднімати в повітря людини. Ця ліска була неймовірно міцною.
Жоден механізм не міг гарантувати, що шовк від шовкової нитки буде відповідати стандартам. Це було ціле мистецтво, аграрна технологія, секрети якої передавалися з покоління в покоління і старанно охоронялися. Ніхто у здоровому розумі не буде ділитися технологією, яка тебе годує.
Тому шінобі, який хотів придбати цей матеріал, був змушений прийти сюди. Колись прості люди Учиха обслуговували тільки своїх, але тепер вони були залежні лише від себе. Кожен ре був на рахунку.
І вони розбагатіли.
Всі знали, що шінобі Конохі, особливо джоніни, - найбільш платежна частина населення. Вони не скупилися на витрати. Одна пачка з 30 вибухів печаток коштувала сто тисяч рей і полетіла за одну вправу. Стальний ліс був незамінним доповненням до арсеналу нінґа, і джоніни без торгування скупували його у величезних кількостях. Торговці з Десятою Східної вулиці процвітали, і їхні заволочені вулицю перетворились на оживий квартал.
На жаль, через близькість до кварталу Учиха і його поганої репутації (багато хто вважав їх зарозумілими та нелюдними), що загалом було правдою", більшість шінобі намагалися без особливої потреби сюди не заглядати, керуючись принципом « від гріха подалі».
Це призводило простолюдів Учиха в люті.
Ви мобієте мені вести справи, тому ви б'єтеся по моїй кишені!
Але Сецуна цього не бачив. Він лише вважав, що ці простолюди зовсім розперезалися. Йому було вже за сорок, і він народився в той час, коли Коноха була заснована, по суті, все ще жила згідно з законами Епохи Воюючих Провінцій. У його картині світу простолюдини клана повинні були служити шинобі. Це їхній обов'язок. Вони повинні були бути вдячні за можливість робити це.
Це було зіткнення епохи. Попросіть сучасну молоду людину зрозуміти філософію старшого покоління - « Один завод, одна робота на все життя» — і він вас не зрозуміє. Яке ще життя? Плати мені достатньо, і я буду працювати на тебе вічно. Не платиш, ще й намагаєшся тиснути на сумління? Мечтай.
У Клані Вчиха були ті, хто це розумів. Але що з того? Влади були в руках старих, і голосу молодих ніхто не слухав.
Тому головний парадокс Клана Учиха був такий: Півдня щороку перелічував їм майже два мільярди маленьких дивідендів від водолаза, але більшість роботи — поліцейське управління - вони провалювали. Дванадцять місяців у році, і кожен місяць — це принаймні 30 скарг. У погані дні їхня кількість сягала до десяти за добу. У середньому поліція скаржилася кожного дня.
Це викликало велике незадоволення в інших кланів шінобі. Особливо у тих, хто був меншим за Сарутобі та Шімура, але більший від таких сімей, як Гекко чи Мітараші.
А найбільше обурювало кан Інузука.
Вони розлучали собак-ніндзя, і Юю якось запропонував створити в військовій поліції кінологічну службу. Ідея була доброю: собаки могли б допомагати в пошуку зниклих людей або речей, виявляти по запаху вибухівку та інші небезпеки. Пси клана Інузука, навчені розпізнавати запах вибухових печаток, вогню та отруйних газів, могли б надати поліції неоціненну допомогу.
Але Учиха категорично відмовилися. Причина була сміхотворною: собаки, мовляв, можуть запакувати приміщення поліції.
Клан Інузука, де майже у кожного члена сім'ї була як мінімум одна собака-нідзя, сприйняв це як пряме образи. Так, цуценя дійсно можуть бути непосидвними і щось забруднити, але заявляти таке в обличчя ... Це був плюнок в душу. Відкрите приниження.
Справедливості заради, представник Учиха висловився ще досить м'яко. Якби він був на місці Мадрара, то не слухав би його, обірвавши Юя на півслові і відмовляючись поразок їдкого сарказму в дусі: « Величні Учителі будуть покладатися на будь-який шавок? Не сміши мене".
Клан Інузука переважно вирощував собак для високопоставлених клієнтів. Наприклад, Хатаке Сакумо купив двох цуценят і уклав з ними контракт на запрошення для свого сина Какаші. Багато хто в Конохі хотів би завести собаку-ніндзя для своїх дітей, але не мали права на купівлю без здібностей до заклику, якими володіли переважно шинобі ранга чунен і вище. Отже, бізнес Інузука був орієнтований на еліту.
Після заяви Учиха клан Інузука вибухнув. Відтоді вони стали запеклими ворогами.
Юя, маючи добрі наміри, сам не хотів використовувати оливу у вогонь. Усвідомлюючи це, він вирішив більше не втручатися. Нехай збираються самі.
І сьогодні Сацуна прийшов в Резіденцію Хокаґе з такою похмурою обличчям саме тому, що зовсім не хотів тут бути. На жаль, начальником військової поліції був той самий старійшина. Йому було вже за шістдесят, і змусити його прийти ніхто б не посмів. Зрештою вони відправили Сецуну.
Невдовзі його викликали на зібрання. Скрипячи зубами, він поплив до конференц-зал.
Ледве він зайшов, як глава клана Інузука зустрів його крижаною усмішкою:
— А у заступника начальника поліції погляну, замашки як у дайме. Річний звіт — справа першорядної ваги, а ви дозволяєте собі спізнюватися? Заохочуйте всіх нас чекати одного себе.
Обличчя Сецуни стало ще похмуріше за хмари.
Через деякий час Акімічі Торіфу і Сарутобі Хірузен прибули, не поспішаючи. Торіфу відразу почав просити вибачення, посилаючись на справи. Глави інших кланів добродушно замахували руками, мовляв, нічого страшного.
Тільки Сецуна сидів з кам'яним обличчям, не знаючи, що сказати.
— Тук-тук, — постукав у двері Юя на чолі столу. Шумні вітання відразу затихли.
Хокаге недбало зняв свій капелюх, поклав її поруч, відпив з чашки чай з ягодами рікжі, щоб промочити горло, а потім, з виду досвідченого керівника, поставив горнятко на стіл, тягнув пальці в замок і тихо почав:
— Звичайно, сьогоднішній збір присвячений річному рапорту. Але перш ніж ми почнемо, я хочу нагадати вам про одну з побитих істин. Розвиток - це головний пріоритет Конохі. І якщо хтось буде заважати цьому розвитку... Думаю, ніхто з присутніх цього не терпітиме, вірно?
Сецуна мовчав. Глави інших кланів відповідно загуділи.
Юя махнув рукою, і той, хто сидів поруч Нара Шіка почав читати річний звіт про прибутки та витрати.
Під кінець Шикая підсумував висновок: у тридцять вісімом році валовий продукт села перевищив 350 мільярдів рів. З них понад 70 мільярдів приніс експорт електроніки, і можна було з упевненістю сказати, що наступного року ця цифра тільки зросте. Науковий комплекс зробив прорив у технології бездротового зв'язку, а це означало, що старі, дроти тепер можна було експортувати в інші села. Ніхто не відмовиться від такого товару.
Слухаючи це, керівники кланів були нечутливими. Вони приходили сюди не за цим.
І Юя, як і очікувалося почав до делегки... кхм, до розповсюдження дивідендів.
Цього року загальна сума виплат становила на 5 мільярдів доларів більше, ніж у минулому. Притік робітників у Внутрішньому місті стимулював ріст усіх секторів: парк розваг, госпіталізатор і, звичайно ж, головного «денного насосу» — шкіл.
Сарутобі Хірузен, хоча й знав, що його частка буде більше минулих років, не міг стримати доситьї усмішки, коли Нара Шикая оголосив, ніби дивіденди клана Сабутобі від лікарні та банку склали понад три мільярди ре.
Інші дивилися на нього з відвертою заздрістю. Акімічі Торіфу зовсім беззастережно повис на Хірузені, малюючи і жаліваючи бідність. Хірузен був лідером лише кілька років і не особливо вловлював у управління. Але оскільки він не приказував ні рі з загальних грошей, пуська все на потреби клана, його авторитет був непорушним. кого б посміяв сказати про нього погане слово, соконовці роздерли б на шматки.
Потім оголосили, що це Клана Акімічі — трохи більше ніж чотирисот мільйонів доларів від зерносховища. Торіфу скорив убогу міну. Але він відразу заспокоївся. Колись вони витрачали гроші на їжу, а тепер охороняли зерносховища і могли їсти з них вовну. Головне — зібрати врожай на осені, щоб усі його запаси були повні. Усім було байдуже. А на ці чотириста мільйонів весь їх клан, який рахував лише п'ять-шість сотень людей, включаючи простолюдинів, міг цілий місяць без обмежень об’їдатися в якініку.
Коли було покінчено з усіма іншими кланами, настав третій момент.
Нара Шика подивився на Сецуну і ревим голосом зачитав:
— Дивіденди клана Учиха - два мільярди чотириста вісімдесят мільйонів р.
Зал вибухнув.
- За що? Чому вчителі отримують так багато?
Юя знову постукав по столу. Колигул вірш, він повернувся до Шикая. Той кивнув і пояснив:
— Клан Учиха виділив третину своїх родин під будівництво гідроелектростанцій і водопостачання. Річний прибуток води становив шістьдесят вісім мільярдів, і за домовленістю з Хокаґе клан отримує 20 відсотків — тринадцять цілих та 6 десятих мільярда. Річний прибуток гідроелектростанції — сто дванадцять мільярдів, частка клана — десять відсотків, тобто одинадцять цілих і два десятих мільярди. Отже, двадцять чотири мільярди вісімсот мільйонів рів. Дані точні.
Обличчя Сецуни виражало глибоке здивування. Він знав, що станція і водолаз приносять прибуток, але навіть уявити не міг, наскільки величезний. Раніше він ніколи не був присутнім на цих зборах, а старійшина надіслав його сюди вперше.
Шок повністю витіснив усі інші почуття.
Він не розумів...
Третій Хокаґе... Невже він справді платить їм такі гроші?
Навіщо ж старійшина послав його сюди?
Акімічі Торіфу в розпачі бив себе кулаками у груди, зачепившись до Хірузена:
— Брате, як я шкодую! Якби я знав, що ця вода така золота, то також попросив би виділити нам землі у Східному районі!
Хірузен кинув на нього втомлений погляд і спокійно відповів:
- Коли це вирішувалося, ти не народився.
Торіфу поперхнувся і зі зітханням відступив. Адже це правда.
Обговоривши це ще трохи, глави кланів нарешті заспокоїлися.
Юя перейшов до наступного етапу.
До так званої "публічної порції".
І хоча в цій операції було багато осіб, головним об’єктом нападу був клан Учиха.
На цьому етапі вирішувалися великі суперечки, які впливали на інтереси кланів. Наприклад, у парку розваг (США) клава Х’юґ завдовжки майже кілометр заходив на територію сусіднього клана Шімура. Шимура вимагала компенсації. Хьюга, звичайно, не хотіли платити. Такі дрібниці не варто було виносити на суд Хокаґе, та він би і не став цим займатися... Для нього це були дрібниці, а для кланів - питання прибули в десятки, або сотні мільйонів рі, за які варто було боротися.
Потім клани Акімічі і Нара об'єдналися в атакі на Хьюга. Вони вважали, що школа Х’юґа замучила плату за навчання у поганому стані. Але Х’юґа відповів: « Ви порівняєте якість нашого навчання і вчителів, які навчають у нових дитячих садках та школах! Як же це можна дорівнювати нам? Ні, так не роблять! Якщо наступного року не доплатите, діти ваших кланів можуть до нас не приходити".
Так вони сперечалися, і через кожні пару фраз так чи інакше згадували клан Учиха. Адже спочатку більшість цих конфліктів вони реєстрували у військовій поліції. А ефективність її роботи... Що ж, не можна вимагати від п'ятисот поліцейських контролювати місто з мільйонним постійним населенням і ще мільйоном приїжджаючих. Вони б і намертвити вигоріли, але не справилися.
Звичайно, Юя знав, як це вирішується у нормальному світі: в кожному районі на кожні кілька вулиць повинен бути поліцейська дільниця. Людей би все одно не вистачало, але це хоча б показало б, що вони намагаються працювати. Учиха і не те, щоб не хотіли працювати - просто, як вже було сказано, без достатньої кількості людей все це було безглуздо.
Коли Сецуна залишав конференц-зал, в голові у нього стояв гул. Його більше години поливали брудом з усіх боків, а він не міг навіть відповісти. А як? Вбудувати базуру? Тоді можна було б попрощатися з заступником начальника.
Він навіть не пам’ятав, як дістався до роду. Але тепер він нарешті зрозумів, чому старійшина послав його.
Це була не парна місія, а покарання.
Звичайно, Юя добре усвідомлював розпачливе становище військової поліції. Навіть Учиха Каґамі це розумів. Одне рішення — наймати нових людей. Але набір нових працівників означав розмивання влади, а Учиха померла людина трималася за поліцію і не хотіли ні з ким ділитися. Хоча якби вони кинули свою службу і повністю пішли в бізнес, їхнє життя не стало б гіршим.
Хоча... знаючи характер Учиха, в бізнесі вони б проголили дотла.
Що ж... Потрібно почекати. Або вони самі пом'якшуються, або допустять такий грандіозний провал, який вже не можна буде ігнорувати. Ось тоді і прийде час допомогти.
Того ж вечора, коли Сецуна повернувся додому в нічній тиші його кімнати пролунав тихий шепот:
— І ти дозволиш їм так принижувати тебе? Так принижувати Учиха?
Сеціна різко схопився, приймаючи бойову стоянку.
- Хто тут? Годі ховатися! Виходь!
З темряви повільно випливла безформна чорна тінь і відчула на собі знайомі обриси.
— Сецуна... Це я.
Сецуна в шоці дивився на темний силует. Хоча він був зовсім чорним... контури були безпомиренними...
— Мадара... Пане... Мадара?
Чорний Зецу, який одягався в Мадари, захмилнувся.
— Верно... Це я.
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt