Юя чудово розумів, що для розвитку економіки важливі технології, але люди - важливіші. Особливо зараз, коли для закладки фундаменту промисловості потрібно було починати видобуток ресурсів.
Що не кажи, а основа будь-якої індустрії одна - дороги.
Чому багатство не має великого значення, якщо його неможливо вивезти?
А що сказати про людей, які хочуть будувати дороги? Ще як потрібні.
А для інших заводів?
І для них теж...
Інколи Юя в розпачі думав, чи не занадто широко він ступив. Намагатися закласти промислову базу, відкрити заводи і прокладати дороги без у розпорядженні мільйонів людей...
Людей не вистачало. Катастрофічно не вистачало! Заводи вже були готові вчепитися один одному у гортань, щоб боротися за робочі руки.
І це тільки заводи! А Юя планував побудувати магістраль, що пронизить всю країну вогню!
Скільки людських і матеріальних ресурсів це вимагатиме?
Але й не будувати неможливо! Без цієї дороги вантажний автомобіль з Івагакурі займає більше півмісяця! А з нею цей термін скоротиться вдвічі!
Вдвоє!
У майбутньому, коли в Кумомагакурі закінчиться внутрішня гризня, Юя безперечно налагодить співпрацю і з ними. Умови ще мають обговорити, але ці хлопці з країни Молній також сидять на скарбах: їх пасовища, їхні луки, їхня худоба... Юя вже давно на них обблизився. І дорогу туди теж доведеться тягнути.
А Сунагакуре?
Що ж, почекайте своєї черги. Сидіть струнко і не поспішайте.
Хоч би як там було, Юя не мала людей навіть на будівництві доріг.
Якби він знав раніше, то не розпустив би будівельних бригад після закінчення роботи в Конохі! Не можна було їх розпускати! Це було зроблено, як заводи відразу ж, наче стерв’ятники, розтягли всіх фахівців.
Доходило до смішного. Один фабрикант, використовуючи старий як світ трюк: пообіцяв руку своїй доньці відразу тройним, але простодушними технологіями, лише заманити їх до себе. А коли ті підписали контракти, обман, звичайно, схвалився... Що тут скажеш?
Юя роздирав гнів.
Але зробити він нічого не міг.
Людей просто немає! І де їх взяти?
Внутрішні резерви немає, залишається дивитися по сторонах.
Кожен біженець, який дожив до Конохи, повинен вижити! Ті, хто зміг подолати тисячі труднощів на шляху сюди, очевидно, міцні тілом. Дати їм трохи відпочити, підгодувати — і вони стануть цінним ресурсом!
Отже, Юя видав указ.
Патрульними загоними шінобі призначалися для того, щоб привезти біженців до села.
Це мало бути винагородою, яка залежить від віку приведених. Десять тисяч за дитину до десяти років. Двадцять тисяч — від одинадцяти до дев’ятнадцяти. П’ятдесят тисяч — за дорослого в розквіті сил, від двадцяти до тридцяти. Тридцять тисяч — за тих, кому від 30 до 40. Двадцять тисяч — від 40 до 50. І десять тисяч - за тих, хто старший 50 одного.
І тоді нехай лише спробую сказати, що не будуть намагатися з усіх сил.
Як і очікувалось, Юя назвав цей указ тимчасовим та розрахованим на місяць. Він показав, що світло серед ніндзя почалось справжнім ажіоажем.
Це ж живі гроші!
Так і народилася сцена, що розгортається прямо зараз.
Троє шінобі привели групу Уміно Мусаші, яка складається з понад ста осіб, до спеціального реєстраційного пункту біля зовнішніх стін Конохії.
- Нічого собі! — Вытарыл очі чергуный ніндзя. — Коджиро, та скільки їх тут? Кілька десятків, не менше! Ну ти і везунчик, хлопче! Озолотився, поди?
Коджиро сам хмикнув і поквапив його на реєстрацію.
Реєстратор також покладався на свій відсоток. Звичайно, не такий великий, як у Коджіро, але за день через нього проходило кілька груп, так що він був більш ніж задоволений. Він сперечався у списках імен біженців, їхній вік, наявність або відсутністьвічника і готувався прийняти наступний загін.
- До речі, ви не голодні? — В гарному настрої запитав Коджіро у Уміно Мусаші.
Ще б йому не бути в настрої. Ця сотня з понад 100 чоловік принесла його загону прибутку в більш ніж три мільйони рів. Навіть після чесного розділу на трьох його частка становитиме більше мільйона. Це більше, ніж він зазвичай заробляв за місяць.
Коджіро не обробляв своїх товаришів. Він був з простих сімей, не із клану, і чудово знав: коли Кабінет Хокаґе підкине такий щедрий указ, залишишся без команди. Він чув про два схрещувачі, які завжди гребли все під себе - цього разу ніхто не захотів з ними працювати, і вони упустили вірний шанс заробити.
Попереду ще 20 днів. Якщо щодня йому буде так возити, то за місяць він працюватиме як за два-три роки!
Поки Коджиро вітав у хмарах, Уміно Мусаші був приголомшений. Невже ніндзя Конохі ще й годують? Ось це прийом!
Він змалечку потир руки:
— Право, не варто турбуватися... Нас тут понад сто, більше голодних ротів.
Коджіро прокинувся від своїх мрій і зрозумів, що Мусаші його не так зрозумів.
— Ні, це не я вас пригощаю, - поспішив він пояснити. — У Конохі є спеціальні столові для біженців, де роздають похлібку. Ходімо, я проведу.
Шутка чи понад сто ротів. Покори він їх за свій рахунок, і третини, а то й половини нинішньої зарплатні як не бувало.
Коджиро привів групу Умінно Мусаші до однієї з таких столах просто неба.
— Ах ти ж везчий сучий син, Коджиро! « Побачивши без кінця потік людей, з заздрістю вигукнув господар їдальнею. - Інші приводять по кілька людей, іноді десяток, від сили два-три десятків, а ти відразу сотню притягнув! Скільки ж ти на цьому підняв, чорт візьми?
Коджиро не образився, адже він справді зірвав їжу. Крім того, він знав цього чоловіка.
— Ха-ха-га, дядечко Нее, просто пощастило, повезло! Ха-ха-хо!
Старик, що розлився похлобу, просто похитав головою і зітхнув:
— Эх, чом я не ніндзя? Такі щоденниці... Чому удача завжди мене стомлює?
Коджиро лише посміхнувся. Привівши людей до їдальні, він свою місію виконав. Тепер можна було знову взяти своїх товаришів і відправитися в патруль.
Так, на те, щоб довести цю сотню до Конохи, пішло кілька годин, і день вже хилився до вечора. Але хто буде відпочивати, коли підернулося така дельта? Впору прямо за стінами села і ночувати.
Це було так, наче сам Кабінет Хокаґе раптом вирішив влаштувати небачений атракціон щедрості, який триватиме всього місяць. Хто спатиме, коли таймер чистить? Потрібно витиснути з цього все до останньої краплі. Шинобі з простих сімей, без підтримки клана, повинні були самі купувати собі спорядження і сувої... Ніяких дотацій. То як же не вхопитися за такий шанс і не вколюватися до сьомого поту?
Умино Мусаші сидів під навісом, тримаючи в руках миску з гарячою похлібкою, і глибоко зітхав.
Насправді, можна було навіть не говорити про все інше.
Одного погляду на дорогу, коли вони тільки увійшли в зовнішнє місто, вистачило, щоб він зрозумів прірву між Конохою і його рідним Реком. Дорогу, вимощену плитами з невідомого йому матеріалу.
Навіть у самому селі Югакури були брудні, розкидані дощами.
А тут - зовнішнє місто! Якщо навіть тут вулиці так вимощені... То що ж тоді в центрі?.
Мусаші раптом пожалкував. Якби тільки двадцять років тому він прийшов до Коноху разом зі своїм старшим братом...
Але думати про це тепер було марно. Мусаші залпом допив похлебку і твердо вирішив, що не затримається в таборі біженців ні на один зайвий день.
Спершу знайти провідника...
І дізнатися, чи не зможе той допомогти йому знайти брата Уміно Кенджіро.
***
*(P.S. Так, це ті самі Уміно. Як Ірука.)*
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt