— Маг Ройе, ви вивчаєте... Джерело Червоного моря? — запитав Сол.
— Да! - Рой закивав, зовсім не як маг третього рівня. — Уявляєш, як мені пощастило? Я спеціалізуюся на вогні, а тепер повинен вивчати, як саджати дерева в морі. Життя непередбачувано.
Сказавши це, Рой навіть хотів схопити Сола за руку. — Ви напевно вже закінчили. Ходімо, я покажу тобі дерева Червоного моря на узбережжі! На світанку вони найкрасивіші! Якщо хочеш, я можу і двох чарівних чаклунок взяти з собою. У тебе є якісь особливі вподобання? Чи ті, що подібні до людей, будуть наслідувати їх чи ні?
Кутики губ Альфонсо, щойно випростані, знову опустилися. - А є руска, що відповідає людським стандартам краси? — Погравши, запитав Сол, потираючи підборіддя.
На континенті Нефрайт було багато русалок. Але, будучи сміттєвосами і пилосими, вони очевидно не мали вищого соціального статусу й перед чарівниками були нижче пороху.
Соул думав, що коли він скаже це, то може попросити у Ройа або Альфонсо одну русалку.
Привезти її назад і порівняти з Кейтом.
Але, на його здивування, Рой раптом перестав посміхатися і на обличчі з'явився вираз огиди. — Ні-ні! Соул, мій друже, тобі не сподобаються руслки. Це найнижчий вид. Для мене це наче спати з щуром із каналізації.
« Але я тебе не звинувачую, — відповів він. — Рой знову посміхнувся і потиснув плечима. - Ти ж не з Нефрайта, тому не дивно, що не знаєш. Я підберу тобі красиву дівчину. Можеш відривати їй крила, це дуже збуджує!
« Мабуть, не варто було б, — сказав Сол, схрестивши пальці, і поклав їх на стіл. — Я щойно отримав від мага Альфонсо десятки книжок з магії. У найближчий час у мене не буде часу відривати комусь крила.
Рой, очевидно, хотів продовжити розмову, але Альфонсо не міг цього слухати.
- Ройе! — Раптом він встав, підвищивши голос.
— А? — Рой все ще з усмішкою дивився на свого друга.
Коли Альфонсо кинув пальці, Рой відразу зник.
Потім він сказав Солу: - Я викинув його з лабораторії. Що стосується вашого експериментального проекту, то без дозволу глави ви не можете його самовільно змінювати.
— Я знаю, — кивнув Сол. - Не хвилюйтеся, зараз мене все ще цікавлять руслки.
Три секунди Альфонсо мовчав. — Е-е... пан Сол, не раджу вступати з русалками у плотський зв'язок.
- Кхм-кхме! — кашлянув Сол. — Пане Альфонсо, я тільки що пожартував з магом Ройе.
— Ось і добре, — підтиснув Альфонсо свої бліді губи й кивнув. — Я не дуже добре відрізняю справжні наміри від жартів.
- Розумію. Я змушусь не жартувати, склав руки Сол.
Альфонсо задоволений кивнув і встав. - Тоді підемо в наступне місце.
Він щойно сказав, що на сьогодні все. - Куди ми? — Здивувався і Сол.
— Подивитися на ручки, які вас так цікавлять, — попросив Альфонсо натиснути пальцями. — Розслабтеся, не опирайтеся.
Соул моргнув.Щелк!
Вони обидва одночасно покинули закриту, галасливу лабораторію і опинилися на маленькому дерев’яному човні.
Зараз вони знаходяться в темному підземному каналі.
Але завдяки своїй здатності розрізняти й ментальній силі Сол все ж таки міг роздивитися моху на скелях по обидва боки і постійно крапаючи воду.
Цей вузький канал довгий час був прямим, наче викопаний штучно, а не створений природою.
Ланцюг загримела, і один її кінець з глухим стуком впав у воду. - Я можу телепортуватися тільки в межах палацу. Це здатність, яку мені подарував пан глави.
Я не знаю, навіщо Альфонсо відкрив свої можливості. — Ха, тепер я вірю, що ви з магом Рой - хороші друзі, — Соул спокійно сидів у човні, поклавши руку на борт.
— М-м?
- Кожного разу, коли ви мене телепортуєте, ви попереджуєте. А Рой ні. Очевидно, ви часто його так викидаєте, а він і не опирається.
Альфонсо замовк.
Хоч і було незрозуміло, як ці двоє стали друзями, але Сола це не дуже й цікавило.
Він сидів у човні і дивився, як Альфонсо занурює в воду якийсь круглий прилад. Човен відразу завибрував, як двигун, і, наче стріла з луку, рвонула вперед.
Альфонсо торкнувся пальцем човна, і її корпус окутало чорним туманом.
Кожного разу, коли човен на великій швидкості врізався у скелі, цей чорний туман як захисна плівка пом’якшував удар і вирівняв курс.
Після різкого спуску канал раптом розширився.
Здавалося, що з штучного каналу вони потрапили в справжню підземну річку.
Вода тут була ще швидше, з сильними підводними течіями, і тому човен підкидав її.
Видирання кам’яних стовпів, що стискувалися з води, стало ще складнішим.
На щастя, обидва в човні були настільки сильні, що не звертали на це уваги, і під шум води, яка лугла по печері, навіть з цікавістю розмовляли.