Голос Вітряної феї став невагом.
Кілька поривів вітру торкнулися вух Джастіна. Він зрозумів, що вона починає втрачати терпіння. Він насупився і хотів ще щось пояснити, як раптом почув її слова: - Якщо вже ти не хочеш говорити сам, мені доведеться попросити пана Фліїма перевірити тебе особисто.
Почувши ім’я Фліїма, Джастін несподівано змінився і відразу побіг.
Але, ледь розвернувшись, він врізався у згусток світла.
У очах Джастіна відобразився справжній жах. - Як ви могли... - Прошепотів він.
Але не встиг він договорити, як його думки перервалися.
Раптом згусток світла увійшов в його тіло.
Тіло Джастіна відразу задихнулося. Мови полум’я вирвалися з його відкритого рота і широко розкритих очей.
І з палаючого тіла Джастіна пролунав інший голос.
Низький, владний і водночас дивний спокій - цікавий метод.
Від того часу як Джастін загорів, Ветряна фея дивилася в кут і намагався не дивитися на нього. Здавалося, що я не могла побачити згусток світла.
Почувши новий голос, вона здригнулася і непомітно підтиснула пальці на ногах. — Він будує резервуар магії. Не вистачає лише носія.
Слова "резервуар магії" змусили Віку Вітряної феї здригнутися. « Чи Душ будує резервуари магії? І він вже майже готовий?» - з недовірою подумала вона.
Вона намагалася стримати свої емоції, згусток світла їх відразу вловив. - Ха, хочеш резервуар магії? Що ж, якщо не вирішити твою основну проблему, то навіть тимчасове очищення від бруду не допоможе. Вона буде постійно відроджуватися.
Зрозумівши, що пан Фліім розгадав її думки, Ветряна фея перестала ховатися.
Вона, закривши очі, повернулася до згустка світла, опустилася на коліна і притиснулася лобом до підлоги, приймаючи позу повного підкорення. - Пане, резервуар магії - заборонене знання. Він не повинен бути в руках мага першого рівня. Я хочу вбити Сола, забрати це знання і спробувати прорватися. Прошу дозволу.
— Чи це заборонене знання, яке ти маєш право володіти ним?
Різкі слова згустка світла змусили Вітряну фею заміряти. Але він відразу додав: - Але якщо вже резервуар уже побудований, можеш ним скористатися. А того мага, Соло, приведи до мене живим. Я хочу...
Слова згустка світла раптово відірвалися. Наступні три хвилини він мовчав.
Тішить те, що Фліїм дозволив забрати резервуари і відразу згасла. Вона боялася, що він передумав.
Ця невизначеність мучила її.
На щастя, через три хвилини згусток світла знову заговорив. - Прийшли люди зі Ради Зоряних Ворота. Ха... Швидше проривайся. І ще, якнайшвидше знайди « очі бурі».
Не чекаючи відповіді, ментальні коливання згустка світла зникли. Джастін став обугленим, але все ще стоїть труп.
Але Ветряна фея знала, що найбільше в його тілі постраждав мозок.
Сгусток світла, тобто, глава Трібунала Фліїм, використовував найшвидший і жорстокий спосіб, щоб зламати ментальне тіло Джастіна та прочитати його спогади.
Після цього душа Джастіна назавжди зникла з світу.
Після відходу згустка світла Вітряна фея ще довго не підняла голови.
До зустрічі не пролунав чоловічий голос: — Вітряна фея, пан Фліїм пішов?
Тільки тоді вона встала і, ліниво відкинувшись на подушки, уся занурилася дрібною іспанкою, яку відразу ж забрав вітер. — Ушел.
Двері безжалісно спалахнула і, швидко перетворившись в попіл, не зачепила нічого навколо.
Увійшов високий лисий маг.
На відміну від звичайних магів, він був одягнений в обладунки з жовто-зеленої луски, які при ходьбі видавали звук, схожий на тертя каміння.
Це був один з трьох володарів Нічкових земель третього рівня — Володаря Світлячків Герберт.
Він з безстрашним обличчям пройшов вглиб кімнати і подивився зверху вниз на Вітряну фею, яка, здавалося, знову впала в заціпеніння. - Що наказав пан Фліїм?
— Вам треба знати лише одне: якнайшвидше знайти « очі бурі», не дивлячись на нього, байдужа покинула Вітряну фею.
Обличчя Герберта потемніло, а потім на ньому з'явилася насмішка.
І коли він сказав це, то розсипався на міріади світлячків.
Потім ці світлячки, наче іскри, потьмяніли й зникли.
Ветряна фея зшила губи. Її остелені очі промайнули ненависть.
Тим часом на Нефраті.
Трибунал.
Центральна будівля.
Коридор Свитання.
Проходи цього коридору були складніші, ніж лабіринт. Кожні сто метрів у центрі коридору височіли тонкий, вишуканий і водночас похмурий стовп. На вершині кожної колони стояв сферичний світильник розміром з людську голову. Біле полум’я ніжно лизало по краях світильника, ніби воно могло вирватися на волю, але воліло залишатися в ув’язненні.
Мертво-ближче світло робив і без того похмура будівля ще більш моторошним. Архітектурний стиль коридору був однорідним, і він створював відчуття нескінченного повторення минулого. Без провідника заблуканий був приречений вічно блукати тут, і навіть смерть не принесла йому звільнення. Його душа назавжди залишалася тут, перетворюючись на іншу струмінь диму в Коридорі Свитання.