- Ці сучі діти! Вони зрадили наставника!
- Вони вбили наставника Горсу!
Гейвуд був розлючений. Його обтяжені шкірою кістки стисувалися в кулаки, і він замахав ними у повітрі.
Ніби хотів ще раз гарненько відробити тих бунтівників.
« Я зрозумів, що ці очі з Мегслоя вигадують свою історію за сто років», — посміхнувся він подумав Сол.
Те, що в їхній версії Горса був жертвою зради, було цілком можливо.
Врешті-решт, ці очі за життя, ймовірно, теж загинули через Господаря Вежі.
А після смерті були назавжди замкнені в Межло, де цілими днями клевали носом.
Але Соул зобразив на обличчі шок.
- Ви хочете сказати, що хтось убив Господаря Вежі і зруйнував Башню?
Він також зобразив частку сумніву.
- Як могла купка чарівників першого рівня вбити Господаря Вежі?
— Я не знаю подробиць, — з жалем зробив Хейвуд. - Тоді був останній етап експерименту по воскресінню пані Юли. А я, через підготовчих робіт був абсолютно без сил і відпочивав у першому сховищі.
— І ось, у півдорозі, я раптом відчув сильні коливання магічної та ментальній сили з верхніх поверхів. Я тільки - но зібрався встати, як почувся оглушливий вибух. Мене оглушили майже без опору.
— Коли я прокинувся, то хотів піти подивитися, що сталося. І побачив, як декілька наставників оточили вчителя Горсу. З ним було щось не так, зовсім...
Старий Гейвуд задрижав всім тілом. Коли вітер знову підвів його, він забрав із собою більшість сивих волосся і обнажив під ними шкіру, схожу на запечену.
І тоді Сол побачив, що на затилці Гейвуда, де раніше була Хайді, зяяла впадина, ніби половина його мозку просто вичопали!
— Я хотів врятувати наставника, - старий Гейвуд не помічаючи своїх змін, все так само відреставровано дивився в небо. — Але коли я підійшовши, з тіла наставника раптом посипалися сніжинки.
Сол насупився. « Сніжинки? Не кровь? Але так помирав напівельф. Невже ця ілюзія використовує мої недавні спогади? "
Башта магів була дитячим могутнім клана чарівників як мінімум третього рівня. Соул не міг бути впевнений, що істоти з Межлоу були менш обдарованими, ніж Кошмарна метелика.
Але його захищав щоденник, та й в історії його власної душі були таємниці, які неможливо було підглянути. Тому в звичайних умовах читати його спогади було б важко.
Або, можливо, ця ілюзія була як сон. Хоч і викликаний кимось іншим, але зміст його був створений ним самим.
Звичайно, були й інші варіанти. Наприклад, що зміст ілюзії було взято з думок когось іншого...
Сол хотів з'ясувати природу ілюзії і вирішив поставити навідне питання:
— Звідки у наставника на тілі взялися сніжинки?
Гейвуд відрешено похитав головою.
— Я не знаю. Ніхто не знає. Я бачив тільки, як ці сніжинки... як вони заражали всіх, всі душі, усі рослини в радіусі тисячі метрів ...
- Тоді я дуже злякався, дуже-дуже, ні про що не думаючи, я забився в покинуту підземну лабораторію, у самий палю Пожираючої душі болота. Але навіть так, я був заражений. І тільки Хайді, вдосконаивши себе все скверну, відділилася від мого тіла і вибухнула, рятуючи мені життя.
— Я кілька десятиліть забував, і лише потім повільно повернувся до тями. Запитав у одного мисливця зовні і дізнався, скільки пройшло часу. Я дізнався, що майже всі в Башні загинули. Тільки я та кілька учнів, яких не було в Башні, врятувалися.
Старий Гейвуд опустив голову і витягнув з рукавів руки.
Вони були схожі на вузлисті гілки в ночі, і рухалися важко.
- Але через це я втратив більшість своєї сили. Я не можу дотягнутися до рівня учня першого рангу.
Сказавши це, він знову підняв голову і втупився в обличчя Солу.
- Де ти був? Дехто думав, що ти помер. Дехто втік, знаючи про скверну речовину на Господаря Вежі. Але сьогодні, дивлячись на тебе, я бачу, що ти зовсім не змінився з моменту свого зникнення.
Погляд Гейвуда ковзнув з обличчя Сола на його одяг.
— Навіть одяг такий самий, без жодного сліду. Ніби час для тебе зупинилося.
Соул крокнув вперед. Трава зашуршувала під його ногами.
— Я? Я не знаю як звалився в якусь яму. Вибрався, а світ вже ось такий. А тут ще ти виходиш і кажеш, що пройшло сто років.
Соул продовжував наближатися до Гейвуда.
Спочатку той не реагував, але поступово почав лякатися.
Він відступив на крок, спіткнувся об камінь і похитнувся.
Побачивши, що той утікає, Сол відразу відштовхнувся і кинувся вдогону.
Гейвуд розвернувся, щоб втекти, але куди його виснаженому тілу було тягатися з молодим і сильним Солом?
Незабаром він схопив його за шию і притиснув до обломки стіни.
- Що ти робиш? — Налякався Хейвуд, без тіні колишньої величності учня третього рангу.
Здавалося, брудна і смерть висмоктували з нього всю життєву силу.
— Заспокойся, вбивати тебе я не збираюся, - легко знешкодити його, сказав Сол. Він зробив це не для того, щоб просто позбавитися від породу ілюзії.