Коли він почув брехню Сола, то скричав ніс і не викривав його.
Його погляд трохи понизився через Солу та Віктора, і на його обличчі поступово з’явилася усмішка.
— О, так ми задаємо одну ціль. Але вам пощастило більше, ви не промокли.
Він, роблячи вигляд, що розслабився, підійшов до вікна і, віддерши штору, виглянув назовні.
- Цей дощ якийсь дивний. Б'єт по тілу, і лускається, та болить, — старий опустив штору. — Але й не дивно. Це місце Ральфа не найкраще, щоб ховатися від дощу.
— Але оскільки ми тут, то доведеться чекати поки він закінчиться, — кивнув Соул. — Тоді відпочивайте тут. А ми підемо всередину.
Він потягнув Віктора за собою, який уважно переглядав їх і зібрався пройти через зал вглиб замку.
Старий, хоч і бачив, що вони йдуть, але не почав їх зупиняти, а просто мовчки дивився.
А хлопчик з тривогою смикнув його за рукав.
— Учителю, невже ми дозволимо їм увійти першими?
— Не торопись, Сван. Спочатку побрідять, — відповів сивий маг.
Пройшовши далі, Сол штовхнув хитку велику двері і, продовжуючи стежити за старим магом, увійшов у наступну кімнату.
— Тут так темно, Сол. Не можна запалити світло? Віктор також прийшов. Дивлячись на ще темну кімнату, він насупився.
Соул в темряві закотив очі. Він хотів, щоб Віктор вийшов під дощ, аби трохи зрозуміти свій розум.
Але, зробивши крок вперед, кімната раптом засяяла світлом.
Сол завмер і різко повернув голову.
Штори в цій кімнаті були акуратно підв’язані, відкриваючи вигляд на прямокутні вікна і прекрасний сад.
За вікном світило яскраве сонце.
— Це... Ілюзор чи втрата контролю? — Нахмурився Сол.
Він обернувся, щоб запитати Віктора, але з подивом виявив, що за його спиною нікого немає.
І великі двері за ним були щільно зачинена.
Соул поспішно підійшов і смикнув за ручку.
Двері легко відчинилися. Не було ніяких зачинених дверей з фільмів жахів.
За дверима була та сама передня, через яку він щойно пройшов.
Але і вона зараз була залита світлом. Сонце світило з обох боків. Який ще дощ і хмари? В повітрі навіть були видно танцюючі пилкові пільги.
Але тут нікого не було. Ні Віктора, ні того старого з хлопчиком, які увійшли пізніше.
— Віктор? — Понизивши голос, покликав Сол.
Ніхто не відповів.
Його рука, тримаючи ручку, повільно стиснулася. Металічна ручка застогнала і почала деформуватися.
« Прозора плутанина... Тимчасова плутанина... як у місці, де жив лише офіційний маг могло статися таке сильне надприродне явища?»
"Той хлопець, мабуть все ще там" - Сол не дуже турбувався про Віктора.
Віктор уже багато років був на другому ранзі, з ним навряд чи щось трапиться.
« Бездумно було блукати в пошуках Віктора. Спочатку треба знайти скарб. Можливо, це допоможе вилізти з цього лабіринту — пробурмотів Сол, закриваючи очі. - Так, спершу треба знайти скарб."
БУМ!
Коли Сол вже збирався повернутися, великі двері з силою відчинилися.
Увірвався високий воїн у доспіхах з кількома своїми людьми.
Він одразу помітив Сола, що стояв біля дверей.
- Тут ще хтось є? - Прищурився. Його довгий меч був наготований.
- Капітане, може це привид? — запитав один з солдатів.
— Неважливо, живий чи привид, — сказав воїн і пішов до Солу.
Соул не ухилявся. Він теж намагався зрозуміти, чи привид перед ним.
— Хто ви?
- Малюк, а ти хто такий, щоб питати? — Усхнувся один з солдатів і, витягнувши флакон, вже збирався кинути його в Солу.
Але широка долоня раптом накрила його руку і фламакон — це був найвищий воїн у Доспеках.
— Мене звати Олаф, я лицар, присвячений візонтом Баком з Мегодії. А ви, сер?
Але Сол не відразу відповів. Він, злегка нахиливши голову, подивився на солдата, який ледь не кинув в нього фламакон.
Це обличчя він тільки що бачив. Він дивився на нього зблизька. Тільки тоді на обличчі не було ні очей, ні носа, але шрам на кутку рота він добре запам'ятав.
Наш капітан з тобою розмовляє!
Оскільки Сол мовчав, солдати почали обурюватися.
Але той стояв на місці, його обличчя ставало все серйозніше.
- Який сьогодні день? — Аж раптом запитав Сол, коли солдати вже кричали.
Це несподіване питання спонукало їх заміряти.
— Сьогодні 14 травня, — серйозно відповів Олаф.
"Значить, півмісяця назад."
Слова Сола збили із пантелику тих, хто був навпаки.
Хтось з солдатів навіть пробурмотів: « Ми наткнулися на божевільного?»
— Ви щойно увійшли в маєток Ральфа? - Сол знову запитав.
Його дивна поведінка змусила навіть лютих солдатів замовкнути. Вони з подивом дивилися на нього.
Олаф злегка опустив руку і зробив два кроки вперед.
- Ми за наказом Вікота щойно увійшли сюди. А ви хто такий? І коли ви сюди увійшли?
Але на його відповідь була лише величезна напівпрозора рука.
Олаф поспішно, перекатнувшись і відвернувся. Рука не схопила його, але схопила солдата, який збирався кинути в Солу фламакон.
— Ма... Маг! — Олаф, інстинктивно ввірившись, не радів своєму успіху. Його погляд на Сола сповнився жахом.