Хоч би як там було, згідно з щоденником, чи Сол визнається, що вбивця — Біл, його все одно не залишать живими.
Соул почекав ще трохи. Хоч він і не бачив, але був впевнений, що та голова з довгою шиями висить прямо перед ним. Простягни руку — і доторкнешся до холодної шкіри.
Але він не міг вічно тут сидіти.
Він пролежав тут уже дві години. Він не знав, скільки ще терпіння залишився у суперника. Як тільки той зрозуміє, що через Сола не знайти його товаришів, він може втратити терпіння і схопити його для допиту.
А Соул, коли противник напоготові, очевидно не зможе вирватися.
Треба було щось придумати.
Треба було відірватися від нього, а потім спробувати втекти.
У Сола було мало часу.
Він не бачив ту голову, але та напевно могла бачити в темряві і стежила за ним.
Соул перебрав кілька варіантів, але більшість з них відкинуло щоденник.
« У мене є сувій духовної броні. Якщо я використовую його і відразу побіжу, чи зможу я піти? "
На цей раз щоденник нарешті не передрік смерть.
« Дихова броня зможе тимчасово його затримати», — Сол, зовнішньо залишаючись в тій же позі, притиснув до себе рюкзак. Його мозок був гарячково працюючим.
Він стиснув зуби, але не почав діяти.
« Я майже нічого не знаю про цього ворога...» — він закрив очі, змушуючи себе думати по-іншому. — А якщо я приведу до нього духовних червів?
Щоденник підказав, що на відміну від майже миттєвого сувою, коли він почне читати закляття, ворог його помітить і відразу прикінчить.
« Кличе, заклиначі не підходять. А що сказати про "Удару за неживими речами", які я можу застосовувати миттєво?"
На цей раз щоденник підказав, що « Удар за неживими » майже не завдасть шкоди ворогу. Хоч у нього і довга шия, але він не був привидом з довгою шеєю.
« Хоч він і схожий на привида, але у нього немає його слабкостей».
Соул відкинувся назад, його голова легонько вдарилась об земляну стіну. Неначе розслаблення після довгої напруги.
У нього в голові мілинала ще одна ідея.
Щоденник мовчав.
Очі Сола блиснули.
...
- Пан Германн, цей хлопець досі не рухається.
Поки Сол обмірковував, як позбутися довгого спостерігача, на поверхні сходило десятеро людей.
Один з них говорив про спостереження учня третього рангу на ім’я Герман.
Герман був у срібній мантії, яка виблискувала на сонці. Хоча всі навколо нього були учнями третього рангу, все ж усі поважали його. Або боялися.
- Ти впевнений, що він послав сигнал про допомогу?
Він опустив голову і возився з кількома приладами, які дістав із печери.
— Да. Спосіб передачі - парні черви. Тільки поки що невідомо, що саме він передав.
- Скільки часу пройшло?
Інший учень дістав кишенькові годинники.
— Майже дві години.
- Схоже, його товариші не дуже про нього турбуються.
У цей момент підійшов ще один учень, який обшукував околиці. Його обличчя було похмурим.
— Пане Германн, ці люди з Вежі магів.
При цьому всі навколо застигли і, поглянувши на Германа, чекали його рішення.
Побачивши їхню реакцію, Герман розлютився.
— Подивіться на себе! І що з того, що із Вежі? Якщо ви так боїтеся, то йдіть звідси і стаєте звичайними людьми!
Від його крику всі замовкли.
Раптом той, хто говорив про Солу, з подивом сказав:
- Пане Германн, ми втратили зв'язок з тим хлопцем.
— Хм? — Герман підняв голову і схопив його за комір, запитав: « Ти хочеш сказати, що учень другого й того самого рангу вбив твого восьмиголового раба?
Той, тремтячи, лише кивнув.
Раптом Герман відпустив його. На його обличчі з'явилася зацікавлена усмішка.
— Интересно. Я сам с ним поговорю.
З цими словами срібна мантія Німеччини раптом обтягнула його, перетворившись з вільної одежі в одяг. Навіть капюшон сам надівся йому на голову. Тепер він був покритий сріблом з ніг до голови, і під облеглою тканиною проступалися потужні м’язи.
— Пан Германн, а ми?
Герман вже стояв біля входу в печеру, де ховався Сол. Він звернув увагу на своїх підлеглих.
- Вбити всіх, хто тут з'явиться. Незважаючи на те, чи вони з - під влади!
Сказавши це, він стрибнув у печеру.
...
А за кілька хвилин до цього Сол, притулившись до стіни печери, однією рукою, прихованою за тілом, стискав у рюкзаку якийсь предмет.
Лише той худорлявий хлопчик, стискаючись в клубок, міцно обнімає свій рюкзак.
Раптом з глибини печери почулись кроки, а потім — крик:
— Сол? Ти тут?
Голова відразу ж повернулася. Вона не відчула, як хтось наблизився!
— Здається, ти в біді Сол, — почувся поряд з головою смішок.
Хоч би як голова витягували шию, вона не могла знайти ворога.
Її очі промайнули від страху.
Але коли вона вже збиралася відступити, з стін раптом вилетіли кілька гострих шипів і прокололи її шию.
Голова викинула від болю. Вона знову витягнулася, намагаючись вкусити джерело звуку. Вона була впевнена, що навіть якщо ворог невидимий, вона його зачепить.
Але вона вкусила тільки повітря. Там нікого не було.