— Сол!
Але Ада, виглянувши з вікна, насмілився його гулити.
- Це ти врятував Панні?
— Не варто подяки, це було по дорозі. У майбутньому, коли будете з Панні, тримайтеся подалі від магів. Серед магів немає добрих людей, — Сол зупинився і, обернувшись, сказав.
Ада замер. Соул і сам чарівник. Чому він каже, що серед чарівників немає хороших людей? Він хоче сказати, що і він сам не хороший?
...
Стіна Мофаня нарешті впала. Крики й крики стали ще голоснішими.
Соул більше не вагався і побіг у сторону варварів.
Сзади Ада знову крикнув.
— Прости! Соул, я тоді тебе одного кинув.
Цього разу Сол не зупинився, лише махав рукою. Не його кинули.
Коли вони тільки зустрілися, Ада про це не згадував. А як тільки дізнався, що Сол - маг, відразу ж вибачився... Вся справа у роз'єднанні стану.
Сол не приймав близько до серця те, що сталося з колишнім власником тіла.
...
Сол наближався, жерець варварів знову його помітив.
Насправді, коли Солу так легко розправився з двома завуальованими варварами, той зрозумів, що він не учень першого рангу.
Сам жерець ледве дотягував до рівня другого рангу. Коли Сол наближався, він відчував тиск.
Він почав думати про відставку.
Хоч пан Білл з Вежі магів і наказав йому зачистити Мофань, але зараз ситуація, очевидно, вийшла з-під його контролю.
У цей момент з Мофана знову донеслися крики.
Жрець варварів глянув і побачив, що інший маг з Мофаню, Юні, з солдатами, повертається.
На їхніх обличчях були гнів і біль.
"Надо, сьогодні, повернутися."
Жрець варварів занадто добре знав це почуття. Він зрозумів, що коли його зажмут з двох сторін, то йому не втекти.
Час іти. Він помахнув палицею.
Варвари почали відступати.
Вони прийшли швидко, а втекли ще швидше.
Соул намагався їх затримати, але вони обходили його, і в результаті він зміг убити тільки сімох-восьмих.
Один із варварів, з великим мішеком за спиною, був особливо зазначений Солом і впав поруч з ним.
Тканина мішечка була не такою, яку могли б мати варвари, а вузол був зав'язаний дуже акуратно.
Решта варварів вже майже всі втекли.
Соул ще не вмів літати і міг лише дивитися, як жерець, приводячи своїм людям затримувати його, сам верхи на комусь ускакав в інший бік.
Соул кинув переслідування і, присівши, розв’язав мішок.
З нього викаталося кілька десятків плодів « полірального каменю ». Судячи з останніх стеблів, вони були зірвані вже давно.
Це варвари вкрали? Або, як говорив старий божевільний це була угода?
Чому ці варвари раптом з'явилися і спеціально знищили плантацію?
В одностороннім порядку розірвали договір.
...
Через деякий час з Мофаня вибіг незнайомий учень мага і, затамувавши подих, подивився на нього.
— Вы?. « Він дивився на справу з підозрою. - ... Хто ви?
— Вежі магів, — коротко відповів Сол.
Його погляд знову попрямував до варварів, потім на триповерхову вежу і зрештою — до нищівної плантації.
— Я докладу про все.
На обличчі Юні промайнув страх.
- А поки не прибудуть інші, щоб розібратися, можеш подумати, як пояснити справу з магом Шеллі.
« У мене ще багато справ, — сказав він. — Сол більше не хотів з ним розмовляти.
Він не залишився, щоб розібратися з вчинками Мофаня. Він був упевнений, що маг Юні та його люди зі всім впораються.
Що до Панні та інших, то вони, ймовірно, більше не зможуть залишатися в Мофані. Соул залишив їй мішечок з грошима, і на цьому все.
Панні віддала йому свої очі, а Сол змінив її долю.
Це була не допомога, а рівноцінний обмін.
...
Небо вже давно сяяло, але сонячні промені не могли зігріти цей холодний весняний день.
Один з них пролягав через кордон між пустелею та містом. За його спиною — Мофан.
Хоч він і прожив тут три дні, але не відчував смутку від його бід. Все було якимось розмитим, наче за матовим склом.
Це був уже не його світ.
Сол опустив голову. З-під шкіри на його руках то і справа вилазили прозорі духовні черви, робили в повітрі коло і знову зникали.
Тепер він маг.
...
Коли всі почали розбирати завали і допомагати пораненим, одна жінка вилізла з-під обрушеної стіни і таємно побігла в бік плантації.
Через те що ззовні могли залишатися варвари, маг Юні заборонив комусь покидати місто.
Але жінка не послухалась наказу.
Дженні, їй було вже за сорок. Вона вперше в житті так бігла.
Вона боялася, що її зупинять.
На щастя, її ніхто не звертав уваги.
Підбігши до стіни, де горіли смолоскипи, вона в паніці озирнувся і витягла з-за кута зламаний дерев'яний ліхтар.
Вона обережно запалила його, збуджено дихала.
Коли смолоскип нарешті запалився, вона швидко перелізла через паркан, не звертаючи уваги на подряпини.
Вона підійшла до сплутаних через опор лианам, і, розтунувши рот, тремтячою рукою підпалила їх.
полум'я спалахнуло.
Обличчя Дженні осяяло червоним. Вона кинула смолоскип і, з радістю широко розкривши очі, нарешті не витримала і вибухнула сміхом.