РОЗДІЛ 232
{Ну як?}
Іан відтворив попередню гру Уджіна майже дослівно.
Ті ж інтонації. Ті ж паузи. Той самий кут нахилу голови.
І хоч він був загримований під Альберта, це зовсім не виглядало дивно.
Здавалося, ніби перед ними справжній Ллойд.
Тому Уджін, тепер у ролі Альберта, спокійно підхопив текст.
{Хоч я й не бачу, але від твоїх картин завжди теплі відчуття. Мені стає добре.}
Він сидів на стільці, дивлячись у бік полотна.
Погляд довго зависав в одній точці.
Потім раптово перескакував кудись убік.
Очі ніби не фокусувалися.
Порожні.
Мертві.
Наче зіниця дивиться крізь світ.
Коли Іан говорив, Уджін трохи нахиляв голову, підставляв вухо.
Наче намацував звук.
{Навіть якщо не носиш їх під час малювання, носи хоча б потім. До речі… ти поранився? Чому пахнеш кров’ю?}
Тон був не турботливим.
Він тиснув.
Витягував відповідь.
Його рука обережно шукала обличчя Іана.
{Так. Я поранився. Вчора сильно кровив… мабуть, ще й досі.}
Іан відтворив той самий моторошний погляд, що налякав його раніше.
І цього разу він не відступив.
Імітувати чужу гру для нього не було приниженням.
Навпаки.
Якщо не можеш — ти не актор.
Гнів на самого себе за страх допомагав.
І це справді било.
Не так сильно, як Уджін.
Але достатньо, щоб мороз ішов шкірою.
Та Уджін не здригнувся.
Зовсім.
Навпаки.
У ньому загорілося інше відчуття.
{Ти ж руку не пошкодив, правда?}
Він обхопив обличчя Іана.
Справжня турбота.
Переживання саме за руки.
Ллойд ненавидів це.
Що батько хвилюється не «де ти поранився», а «чи зможеш ти малювати».
Він відкинув руки Альберта.
Різко підвівся.
Повернувся спиною.
Альберт розгублено простягнув руки.
Завмер.
Пальці здригалися.
Порожній погляд уперед.
На обличчі — хаос емоцій.
Безпорадність.
Провина.
Любов.
І страх, що він нікчемний батько.
Потім — рішучість.
Надія, що син стане сильнішим за нього.
Уджін не вимовив жодного слова.
Лише рухи.
Лише обличчя.
І перед ними вже не був божевільний убивця.
А просто старий, жалюгідний чоловік, який через свою невмілу любов будує стіну між собою й сином.
{Дякуємо. Наступний — Едвін Ракер.}
Фаррелл оголосив кінець.
Уджін відчув легке розчарування.
Він прийшов грати Ллойда.
А вийшло, що весь час був Альбертом.
{А можна дограти частину Ллойда?}
{Достатньо.}
Фаррелл усміхнувся.
Інші кивнули.
Сперечатися сенсу не було.
Уджін сів на стілець Едвіна.
З неприємним осадом.
Почав Едвін.
Уджін уважно дивився.
Хотів побачити іншу версію.
Але…
Обличчя поступово скривилося.
Занадто знайомо.
Занадто схоже.
Це був майже той самий Ллойд.
Якого вже зіграв він.
Не копія Іана.
Але стиль підозріло близький.
{Стоп! Дайте ще раз.}
Едвін сам відчув це.
Почав знову.
Цього разу з’явилася його власна холодна харизма.
Його фірмовий крижаний шарм.
Але…
Лише на мить.
Потім знову — Уджін.
Жести.
Пауза.
Інтонація.
І він це усвідомлював.
З кожною реплікою дратувався сильніше.
{Чорт…}
Він не зміг продовжити.
Схопився.
Розтріпав волосся.
Макіяж потік.
Обличчя в поту.
Майже плакав.
{Пробачте. Я не можу.}
І пішов.
Ніхто не злився.
Усім було ясно:
найгірше зараз саме йому.
Для актора це пекло.
Наслідувати когось.
Не себе.
Він вийшов, не озираючись.
{…Це так дивно…}
Уджіну було важко.
Не через радість.
Через порожнечу.
Він хотів чесної боротьби.
А не так.
Та це не означало, що він переміг.
Кастинги ніколи не бувають абсолютно справедливими.
Судді — люди.
Упередження існують.
А в інтерв’ю двоє прямо казали про критерії.
І це його не рятувало.
Він просто хотів сьогодні відпочити.
{Зняти грим чи одразу поїдете?}
Два виходи.
У гримерку — змити.
Або через чорний хід — прямо на парковку.
Він обрав друге.
Хотів просто душ.
Йому дали кепку.
Він вийшов.
І почув тихі звуки.
Схлипування.
З-за аварійних дверей.
Він не пішов туди.
І так знав.
Едвін.
Сльози там, де ніхто не бачить.
Не через поразку.
А через гірше.
Через те, що зрадив сам себе як актор.
Уджін лише подумав:
«Добре, що не я там».
І зрозумів.
У цій індустрії все може перевернутися за мить.
Сьогодні ти попереду.
Завтра — тінь.
Це тільки початок.
Судді зібралися знову.
Деніел і Ліна вже не могли наполягати.
Коли вони побачили їх удвох у гримі…
Погляди самі тягнулися до Уджіна.
Едвін виглядав як людина, переодягнена під альбіноса.
А Уджін — ніби народжений таким.
Природно.
Крихко.
Красиво.
Від нього було важко відвести очі.
{Час вирішувати.}
Іан першим заговорив:
{Моя думка не змінилась. Краще Чхве немає. Я навіть боюся… чи зможу грати поруч із ним.}
Він втратив упевненість.
{Інші впораються ще гірше,} тихо сказав Фаррелл.
{Тоді краще не брати Чхве!} раптом вигукнув Деніел.
Усі витріщилися.
Він сам здивувався своїм словам.
{Тобто… я про те… головне — акторська майстерність.}
Він уже не міг заперечувати.
Уджін був ідеальним.
{Я теж за Чхве,} важко зітхнула Ліна.
{Грим робить його схожим на Ллойда.}
{Ні,} тихо сказав Ілля.
Уперше за довгий час.
{Справа не в гримі. Він став Ллойдом ще в ту секунду, як зайшов.}
{Хіба це не те саме?}
{Ні.
Ракер просто зайшов у костюмі.
А Чхве зайшов уже Ллойдом. Хода. Погляд. Дихання. Усе інше.}
Пауза.
{Змагатися з тим, хто вже є Ллойдом… це навіть смішно.}