РОЗДІЛ 203
— Куди ти так поспішаєш? Спершу поїмо, а вже потім говоритимемо.
Ілля сам забронював ресторан і навіть обрав меню заздалегідь.
Фірмова страва від шефа.
— Є щось, чого ти не їси?
Уджін похитав головою.
На щастя, між ним і Ланскі не було нічого спільного.
Інше тіло.
Інші звички.
Інші смаки.
Тому йому не потрібно було нервово вираховувати кожен рух перед Іллею.
Він спокійно взяв виделку й без вагань їв ягнятину.
Те саме м’ясо, яке Ланскі за життя терпіти не міг.
Можливо, це був тест.
Але розмова текла легко. Майже по-домашньому.
Так само, як колись давно.
— Я трохи покопався у твоєму минулому… і в результаті переглянув усі фільми, де ти знімався.
— Чув. Х’ю казав, ви навіть стали фанатом.
— Я сказав, що вони справили враження. Фанатом я себе не називав.
— Зрозуміло.
Чомусь у грудях ледь помітно кольнуло.
Наче він підсвідомо очікував більшого.
Смішно.
Колись саме Ілля так засмучувався від стриманих оцінок Ланскі.
Тепер ролі помінялися.
Уджін мимоволі посміхнувся.
— Що смішного?
— Просто згадав один із ваших романів. Читав ще малим.
— Нещодавно?
— Ні. Тоді, у дитинстві.
— Це ж було, мабуть, важко читати.
— Я тоді мало що розумів. Просто… закохався у стиль. В атмосферу. Мені подобались усі ваші книги.
Губи Іллі ледь сіпнулися.
Він явно намагався не засміятися.
Бо прекрасно пам’ятав, як Уджін у книгарні ледь не відкинув «Сповідь білого», ніби випадково взяв не ту книгу.
«Усі», кажеш…
— Чому ви так смієтесь?
— Просто теж згадав дещо з минулого.
Уджінові стало ніяково.
Ілля говорив так спокійно, що неможливо було зрозуміти, скільки він уже знає.
Ніби грає в шахи, а ти навіть не бачиш дошки.
— Мої книги ж не для дітей.
— Але писані дуже чисто. Легко читались. Я тоді не бачив усієї критики суспільства чи підтекстів. Просто думав, що історія цікава.
У дитинстві все було простіше:
герой хороший,
вороги погані,
фінал світлий.
Пізніше він зрозумів, що в романах Іллі герой не був ні добрим, ні злим.
Просто людиною.
І автор дивився на нього… тепло.
Майже по-батьківськи.
На відміну від «Сповіді білого».
Там автор був холодний.
Безжальний.
Ніби навмисне залишив героя на морозі.
— Але навіть тоді мені було не неприємно це читати.
— Правильно. У читанні немає «правильно» чи «неправильно».
Ілля знизав плечима.
— А «Сповідь білого»? Ти вперше дочитав?
— Так. Раніше завжди кидав посередині.
— Значить, змінився не текст. Змінився ти.
— Просто виріс.
— Сумно ставати дорослим, який змушує себе терпіти те, що не любить.
— Я не терпів. Просто… цього разу побачив щось нове.
Ілля відклав виделку.
Підпер підборіддя рукою.
Очі блищали, як у дитини, якій пообіцяли історію.
— Що саме?
— Початок жорстокий. Спершу здається, що це просто кривава книжка. Але стиль… занадто красивий, щоб кинути. А потім розумієш, що герой майже психопат… і все одно читаєш далі. Я тоді подумав: автор, мабуть, дивна людина.
Ілля усміхнувся.
Спокійно. Без образ.
— Спершу мені здавалося, що це горор. Потім — фентезі. А потім я подумав… а раптом це сімейний роман? Хоч там половина сторінок у крові.
— Автор просто намішав усього, — буркнув Уджін.
— Ні. Просто щоразу відкривається новий шар. Як полювання за скарбами.
Ілля відкинувся на спинку стільця.
— Усе просто. Якщо я напишу сто сторінок думок, ніхто це не читатиме. Якщо стисну до однієї, не зрозуміють. Тож частина сенсу завжди губиться. І кожен читач збирає свій власний пазл.
Пауза.
— І я поважаю будь-яку інтерпретацію.
Це була стара позиція.
Та сама, що колись обговорювалась із Ланскі.
Уджін ледве не ляпнув фразу, яку Ланскі часто повторював.
Довелося різко змінити напрям.
— Але якщо письменник може чітко донести думку — це ж майстерність. У ваших книгах теми дуже ясні.
— Бо я добре пишу.
Сказано без краплі скромності.
Просто факт.
Як «вода мокра».
І від цього Уджін чомусь відчув заздрість.
— Якщо читачам не подобається те, що ти написав, просто виправ.
— Якби це було так легко, я вже був би письменником вашого рівня!
— Є спосіб.
— Який?
— Пиши так, щоб неможливо було відірватися.
Тиша.
— Навіть якщо історія не до смаку. Хороший текст сильніший за смак.
Ілля майже непомітно хвалився.
А Уджін почувався школярем перед генієм.
— Коли повертаєшся до Кореї?
— За тиждень.
Ілля трохи подумав.
— Тоді давай ще раз зустрінемось перед відльотом. І… якщо не проти, я б хотів почитати те, що ти написав.
Уджін аж завмер.
— Справді?
— Це ж дрібниця.
Для Іллі — можливо.
Для Уджіна — ніби йому запропонували показати чернетки самому богові літератури.
— Я перекладу англійською й надішлю.
Вони обмінялися телефонами та поштою.
— І все? Нічого більше не хочете запитати?
— Ти ж тоді вже все сказав. Я просто вирішив повірити й тлумачити по-своєму.
Уджін відчув, як у долонях виступив піт.
Найстрашніше — це не питання.
А коли людина просто… приймає.
Ілля легенько поплескав його по плечу.
— Не переймайся так.
Наче це дрібниця.
Але в голові Уджіна вже крутилась ціла буря.
Бо іноді найбільша таємниця — це мовчання.