РОЗДІЛ 200
Світ у Кім Хє-Рьон розсипався не вибухом.
Не громом.
А тихим, дрібним піском.
Крихта за крихтою.
Скільки б вона не проходила ЕКЗ,
скільки б не лежала під білими лампами, як експонат у лабораторії,
скільки б не стискала кулаки, чекаючи «позитивного»…
порожньо.
Тиша.
Нуль.
А Чхе Му-Сок?
Йому, по суті, і не дуже треба була дитина від неї.
Після кількох невдалих спроб він просто… пішов розважатися з іншими жінками. Як людина, що крутить канали, коли фільм набрид.
У нього вже була дитина від коханки раніше.
Чому б не повторити?
Тим паче він прекрасно знав:
Кім Хє-Рьон проковтне все.
І чужу дитину теж.
Мовчки.
Без скарг.
Як завжди.
Тоді вона змінила стратегію.
Не вагітність.
Контроль.
Сурогатні матері.
Відібрані, перевірені, відфільтровані, як елітні сорти винограду.
Принаймні тут керує вона.
Спершу Му-Сок не заперечував.
А потім…
у найкритичніший момент у його житті з’явився Чхе Уджін.
І чоловік виглядав так, ніби хтось зняв із нього мішок цементу.
Навіщо сурогат?
Навіщо ризик, що народиться не син?
Навіщо ще одна «побічна» дитина?
Коли вже є готовий, здібний, ідеальний син.
Уджін.
Готовий продукт.
Не потрібно збирати.
Просто забери з полиці.
Усі її роки зусиль…
пшик.
Паперовий будиночок під дощем.
І ще й розлучення через скандал із «спонсорством».
Світ не тріщав.
Він валився.
— Просто відмовтесь від Уджіна. Я народжу вам здорового хлопчика, — прошипіла вона свекрусі.
Сміх у трубці був сухий, як кістка.
— Не треба. Одного бракованого виробу в родині вже досить.
Бракований.
Слово впало, як молот.
Не дитина.
Не онука.
Дефект.
Свекри були ніжними й теплими…
але тільки до «якісних» онуків.
У-Ра?
Спочатку терпіли.
Потім придивились.
Порівняли.
І поставили штамп.
«Не кондиція».
Менш розумна.
Дитина Хє-Рьон.
І ще й позашлюбна.
Навіщо такий товар, коли є ідеальний?
— Я що, сама її зробила?! — вибухнула вона.
— Тому й кажуть: чоловікам треба одружуватися з жінками з гарною породою…
Порода.
Наче вони коней розводять.
Не людей.
Остання фраза свекрухи натиснула червону кнопку.
Її батьків ніколи не називали «родиною».
Завжди «ті люди».
Чужі.
Єдину невістку, яку вони визнавали…
Пак Ин-Су.
Першу дружину.
Навіть після розлучення.
Навіть після ненависті.
Вона все ще була «наша».
А Хє-Рьон?
Тимчасова.
Пластикова.
Змінна деталь.
— То виходить, це ваша дорога Ин-Су привела мене у сім’ю. Значить, усе її вина, так?
Солодка отрута.
— Ти тільки й умієш плюватися жовчю.
— А ви, мабуть, уже на деменцію перевірялися? — усміхнулась вона. — Я, на відміну від декого, ще маю владу.
І поклала слухавку.
Клац.
Як гільйотина.
— Якщо дзвонитиме, кажіть, що мене немає.
Секретар кивнув, як солдат.
Вона ввімкнула телевізор.
Клац.
І першим, що побачила…
Уджін.
Червона доріжка.
Спалахи.
Камери.
Оплески.
Підпис:
Red Enemy — Оскар за найкращий міжнародний фільм.
— От і виграли… — пробурмотіла.
Хтось радів.
Хтось плакав.
Ведучі ледь не співали.
Країна святкувала, ніби чемпіонат світу.
А вона дивилась, як на чужий день народження.
— Він що, «Найкращого актора» взяв? Ні? Тоді чого такий галас…
Але рука стислась.
Бо вона знала.
Занадто добре знала.
Для акторки це не «просто нагорода».
Це Еверест.
Скільки людей ідуть із професії, не маючи нічого?
А вона сама?
Премія «Новачок»… і та була куплена зусиллями агентства.
А Уджін?
Усе сам.
Без блату.
Без ниточок.
Талант.
Справжній.
І це дратувало найбільше.
Заздрість шкрябала під ребрами, як кіт.
Особливо коли згадувала У-Ра.
Плани були красиві:
дочка, сольна кар’єра, музичний університет, успіх.
Реальність?
Не читає ноти.
K-pop гурт.
Скандали про «позашлюбну дитину».
Порівняння з У-ХІ, яка взяла ідеальний бал на іспиті й вступила до Корейського університету.
Кожне порівняння — як ляпас.
Чоловік уже тоді казав:
«Не треба їй у шоу-бізнес».
Він мав рацію.
І це було найгірше.
Му-Сок колись сказав помічнику фразу, яку вона випадково почула:
— Перша завжди має цінність. Другі — лише заміни. Заміни не шкода викинути.
Заміна.
Ось ким вона була.
Не дружина.
Не партнер.
Запасна деталь.
А тепер він більше її не потребує.
Його бізнес виріс.
Її зв’язки стали його зв’язками.
Функція виконана.
Можна викидати.
Рішення Му-Сока було холодним і швидким, як бухгалтерський розрахунок.
Але одне вона знала точно.
Порожніми руками вона не піде.
Ні.
Не після всіх цих років.
Не після того, як її життя перетворили на інструмент.
Вона не дозволить себе просто стерти.
Як непотрібний файл.