РОЗДІЛ 194
У минулому Двейн казав Роберту, що Опікуни спілкуються між собою телепатією на міжконтинентальній відстані, бо живуть на різних кінцях світу.
Через це Роберт частенько бурчав, що його «виключають із чату», поки інші перемовляються думками.
Та цього разу він справді занепокоївся.
Якщо Анжеліка не змогла зв’язатися з Джіном, значить, щось заважає сигналу.
— Я… останнім часом отримував купу спаму. Тому просто вимкнув, — спокійно сказав Джін.
— …Що?
Роберт кліпнув.
Джін витяг телефон.
На екрані миготіли десятки пропущених від Анжеліки й інших Опікунів.
Анжеліка ляснула кулаком об долоню.
— Чорт. Справді, можна було телепатією…
— А як же міжконтинентальна телепатія? — не здавався Роберт.
Джін байдуже потрусив смартфоном перед його носом.
— Навіщо, якщо є телефон?
Тиша.
Потім обоє подивилися на Роберта, як на динозавра.
— Ти… серйозно досі не користуєшся сучасними технологіями?
І тільки тепер Роберт згадав, що колись сам викинув телефон, бо мріяв жити виключно на телепатії.
Виглядав він у той момент як людина, що відмовилась від велосипеда заради «мистецтва ходити пішки».
«Cut! Okay!»
Щойно пролунала команда, Уджін першим побіг до актора, якого вдарив.
— Ти як?
— Пече трохи, але норм.
Той ніяково усміхнувся.
— Все ж поїдь у лікарню з Кан Хо-Су.
На щастя, сцен у нього більше не було, тож погодився.
Уджін простягнув руку.
— Ми ж досі не знайомі. Чхе Уджін.
— Лекс. Лекс Бейкер.
Рукостискання стало теплішим, ніж повітря навколо.
Уджін дивився, як Лекс іде до машини швидкої, і в грудях було якось неприємно, ніби проковтнув метал.
Режисер Рейфорд підійшов.
— Не переживай. Студія все покриє.
— Але він постраждав через мене.
Для Уджіна це не було «робочим інцидентом».
Батьки з дитинства втовкмачували:
як ти ставишся до колег, тим ти й є.
Це вже стало кістками, а не словами.
— У Сеулі холодно… — пролунав жіночий голос.
Айрін, яка грала Анжеліку, стояла, закутавшись у ковдру.
Щойно вимикалася камера, її «крижана богиня» розсипалася на тремтливу людину.
Організм у неї був крихкий, мов скло.
На вітрі перед об’єктивом вона стояла каменем.
А поза кадром стукала зубами.
— Кхе-кхе… я в готель.
І пішла, бліда, виснажена.
У неї розклад був навмисне м’яким.
Інакше тіло просто здалося б.
І дивно було бачити:
на екрані вона буря,
а в житті — пір’їнка.
Поки готували машину для трюків, у Уджіна з’явився вільний час.
Він пішов до фанів через дорогу.
І натовп… ожив.
— Уджііііін!
Крики, руки, телефони.
Поряд Дастін уже роздавав автографи.
Побачивши шум, підстрибнув:
— Боже, ти популярний скрізь!
Уджін знизав плечима.
Але для Дастіна це й досі було дико.
У США азійські туристи буквально магнітом липли до Уджіна.
І вперше в житті Дастін відчув щось дивне.
Ледь помітну… заздрість.
Не через славу.
Через акторську гру.
Йому здавалося, що він відстає.
Колись він навіть зізнався в цьому Селені.
— Бо ти не найкращий актор у світі.
— Ем… логічно…
— Але ти найкращий для мене. Як актор.
Цього вистачило.
Одного речення.
Із того дня заздрість зникла.
Залишилася тільки радість за друга.
Якщо Селена дивиться — решта неважлива.
— О! Дівчина з ланчбоксами з Wish Baragi!
Уджін впізнав фанку зі зйомок «Міста тіней».
Натовп одразу загугудів:
— Я теж із Wish Baragi!
— І я!
Тож він говорив уже до всіх.
Жартував. Питав, чи не холодно. Підписував усе підряд.
Обіцяв:
— Наступного разу запам’ятаю більше облич.
І справді… краєм ока вже намагався запам’ятати.
Обличчя, шарфи, зачіски.
Маленька людська карта пам’яті.
Та коли він пішов…
дівчина радісно відступила назад.
І перечепилась.
— Кяя!
На голову вилилась кава.
Липка. Солодка.
Подруга лаялась:
— Та ще й та тітка зникла, навіть не вибачилась!
— Мабуть, випадково…
Вона лише сміялась.
Бо зустріч з Уджіном перекривала будь-яку дрібну халепу.
А десь збоку жінка кинула порожній стаканчик.
Очі в неї були темні.
— Все через ту дурепу…
В її голові вже жила інша історія.
Де Уджін обіймає тільки її.
І весь світ — зайвий.
Тихе, липке божевілля.
Непомітне.
Але небезпечне, як тріснута крига.
Після цього Уджін знімав трюки.
Стрибок на дах машини.
Кулак у скло.
Витяг водія.
Короткі кадри, але кожен вимагав повного занурення.
Мікросекундний вибух концентрації.
До вечора тіло гуділо.
Вони з Дастіном повернулися додому.
І там їх зустріла У-ХІ, яка вже бігла до Дастіна.
— Ти ж мала бути зайнята? — кинув Уджін корейською.
— Не говори корейською перед гостем, який не розуміє, — одразу насварила його вона й чемно вибачилась перед Дастіном.
Уджін дивився на її сяюче обличчя і думав:
Це точно моя сестра? Чи її підмінили?
Бо виглядала вона підозріло… щасливою.