РОЗДІЛ 182
Роберт сів на стілець задом наперед, сперся підборіддям на спинку й дивився, як Джин читає стару книгу.
У домі Джина було напрочуд спокійно. Жодних антикварних дрібничок, окрім книжок.
У будинках інших Вартових кожен предмет виявлявся якимось артефактом із шаленою історичною чи культурною цінністю. Вони тряслися над своїми скарбами, як дракони над золотом, і постійно стежили, щоб нічого не подряпати й не зламати.
А от у найстарішого Вартового, за чутками, антикваріату майже не було.
Зате повно дорогих сучасних речей, вироблених буквально в останні роки.
І від цього Роберт почувався навіть напруженіше.
Ламати музейні реліквії страшно, але розбити щось ультрадороге новеньке теж не хотілося.
— У тебе тут що, взагалі немає антикваріату, окрім книжок? — спитав він.
— А що, якщо знайдеш, продаси? — сухо відповів Джин.
— Чого ти завжди такий зверхній, коли рота відкриваєш?
— Я сам антикваріат. Решта речей для мене цінності не має.
Роберт скривився.
— До речі… чому в нас, Вартових, немає прізвищ? Усі тільки по іменах. Раніше що, прізвищ не було?
Джин закрив книгу, підняв окуляри середнім пальцем і встав. Повільно підійшов до столу, сперся на край.
Його погляд був дивно м’який. І трохи сумний.
— Знаєш, що ти забуваєш першим, коли стаєш Вартовим?
— Сім’ю?
— Ні. Свій день народження. А згодом — і свій вік.
Роберт кліпнув.
— Ніхто не змушує рвати зв’язки з родиною. Але з роками… ти не старієш. Вони старіють. І сам вирішуєш піти. Можеш інколи навідуватися здалеку, спостерігати… але це вже не те.
Роберт трохи полегшено видихнув. Хоч щось.
Та Джин продовжив:
— А потім роки минають. Рідні йдуть. Їхні нащадки стають чужими. І одного дня ти ловиш себе на тому, що вже й прізвище забув. Залишається тільки одне — ти Вартовий. І все.
У Роберта всередині щось неприємно стиснулося.
Він згадав тих Вартових, що фанатично колекціонували реліквії, ніби намагалися заповнити порожнечу.
— І як ти це витримав, Джине?
— А навіщо терпіти? Треба просто насолоджуватись.
Він помахав книгою.
Роберт гидливо скривився.
— Виглядає смертельно нудно. Ти бачив обкладинку? Як це взагалі може бути цікавим?
— «Духи Соломона». Про сімдесят двох демонів, яких Соломон ув’язнив.
— Демонів? О, це вже краще. Жахастик?
— Соломон запечатав їх у мідній посудині й кинув у глибоке озеро. А вавилоняни вирішили, що там скарб, розбили її… і випустили всіх назад.
Роберт зацікавився.
— І що далі? Раз книжка така товста, мабуть, приходить герой і всіх ріже?
Джин ледь усміхнувся кутиком губ.
— Їх називали демонами, але хто знає, чи були вони демонами. З давніх-давен знаходилися люди, сильніші й дивніші за інших. Для людей — демони. Для нас — просто… трохи незвичайні люди. Але небезпечні. Ті, кого треба ізолювати.
Роберт нічого не втямив.
Джин пояснив простіше:
— А якщо такі «незначні» люди почнуть вчитись, тренуватись, передавати знання дітям і внукам?
— Стануть дуже сильними.
— Саме так.
Він перевів погляд на вікно.
І в ту ж мить воно розлетілося.
Скло вибухнуло тисячами уламків.
Джин миттєво телепортувався вбік і одним рухом руки відкинув уламки. Але будинок затрусило, книжки з полиць зірвало в повітря, сторінки рвалися, як сніг.
Усередину вскочили люди в чорному.
— Ти ж казав, тут безпечно! — заверещав Роберт, ховаючись за Джина.
— Схоже, ні.
— Ти це серйозно?!
— Раніше мене тут не атакували. От і вирішив, що безпечно.
Абсолютний спокій.
— Зроби щось!
— Скільки ще ховатимешся за старим дідом? Іди бийся.
Джин копнув його вперед.
Поки Роберт бився, Джин склав руки. Блакитна енергія розтягнула стіни, кімната миттєво стала ширшою.
— Ти так і дивитимешся?!
У ворогів були чорні посохи з червоними візерунками. Кожен удар висмоктував із Роберта золоту енергію.
— А-а… ось як воно працює, — пробурмотів Джин.
Він махнув рукою.
У долоні спалахнув блакитний меч.
— Час платити за мої книжки.
І зробив крок уперед.
— Знято!
Дастін одразу обурився:
— Чого я єдиний б’юся голими руками?! Дайте мені теж зброю!
— Тому ми й даємо тобі пістолет наприкінці! — вигукнув Х’ю.
— Наприкінці! А хочу зараз!
Він заздрив, як ефектно виглядав Уджін із мечем.
Теккьон у них обох був, але рухи різні.
Уджін — як вода й блискавка.
Дастін — як трохи дерев’яний спортсмен.
— Я тепер розумію акторів, що працювали зі мною раніше, — зітхнув він.
— У сенсі?
— Вони казали, що весь світитьсяш ти, а вони губляться.
— Огидні, — байдуже відповів Уджін.
— Ти про мене теж?
— По-справжньому огидні ті, хто не визнає заздрості й поводиться паскудно нишком.
Дастін мовчки кивнув.
— Мені пощастило з людьми, — тихо сказав Уджін. — Ніби сон.
— Оце вже я тобі заздрю.
— А найкращий напарник, якого я зустрів останнім часом, — це ти.
У Дастіна почервонів ніс.
Його це реально зачепило.
— Джіні, ти реально…
— Досить сентиментів. Репетиція! — крикнув Рейфорд.
Вони підхопилися й побігли на майданчик.
Рейфорд поплескав Х’ю по плечу:
— Гарна в них дружба, правда? Прямо як у нас.
— Залежить, що ти маєш на увазі.
— Звісно, так само гарна, як наша зовнішність!
— …Тут не посперечаєшся.
Двоє дорослих чоловіків самозакохано кивнули одне одному, а знімальний майданчик знову ожив, ніби величезний механічний звір, що прокинувся від команди «Мотор!».