Розділ 176

РОЗДІЛ 176

{Ти щоразу так почуваєшся, коли я кличу тебе випити?}

{Можливо.}

Уджін спокійно кивнув, і Дастін одразу махнув рукою.

{Зрозумів. Тоді відчеплюся.}

Ось що в Дастіні було найкраще. Він здавався впертим, але здавався дуже швидко і ніколи не носив образ у кишені.

{До речі, у тебе ж купа друзів. Чому, як бачиш мене, одразу згадуєш про алкоголь?}

{Бо в мене багато друзів… але ніхто не залишається достатньо тверезим, щоб потім мене дотягнути додому.}

У перший день Дастін напився вщент, і саме Уджін відволік його менеджеру. Схоже, це врізалося йому в пам’ять. Раніше після п’янок «друзі» фотографували його безтямного й зливали знімки таблоїдам. Тож він, мабуть, дивним чином почав довіряти Уджіну. Поруч із ним можна було напитися спокійно.

{То заведи собі дівчину.}

Щойно Уджін це сказав, щоки Дастіна миттєво почервоніли.

{Ого. Яка швидка реакція.}

Уджін підозріло примружився й зробив крок назад.

{Не так! Ти все не так зрозумів!}

{А що тут можна зрозуміти не так? Та й узагалі, ти останнім часом надто часто крутишся біля мене. Підозріло.}

Дастін то обійме за плечі, то штовхне по-дружньому, то ще щось. Коли починаєш придивлятися, «підозрілих» дрібниць назбирується чимало.

{Та це ж модно. Броманс!}

Агентства й справді підштовхували таке. Двоє гарних акторів поруч уже продають картинку. А якщо ще й «дружба»… фанатки тануть.

{Якщо чесно… є одна дівчина, яка мені подобається.}

{Тоді йди до неї. Навіщо мене тягнеш пити?}

{Вона не хоче зустрічатися зі мною наодинці…}

Навіть без подробиць усе стало ясно.

Безнадійно.

{Зізнавався?}

{Разів… дванадцять. А може, тринадцять. Кожного разу відшивала.}

{А, тепер зрозуміло, чому ти топишся в алкоголі.}

Якщо після стількох відмов він досі не здався, значить, справді втюрився.

{То сьогодні точно вип’ємо.}

{Розуміти і пити з тобою це різні речі. Але мені цікаво, хто вона така, що тебе так розчавила.}

Дастін загинав пальці:

{Красива. Успішна. Із хорошої сім’ї. Освіта топова. Ідеальна!}

{А характер?}

{…}

Тиша сказала більше за будь-які слова.

Уджін лише поплескав його по плечу.

{Тобі нормально розповідати такі особисті речі людині, з якою знайомий два тижні?}

{Та всі й так знають. Я десять років по ній сохну. Не секрет.}

{Я вперше чую.}

Дастін провів пальцем по горлу.

{Спробуй хтось написати про неї щось погане. Газети одразу полетять у пекло.}

Цього було досить, щоб Уджін зрозумів рівень «леді».

І чомусь Дастін раптом виглядав жалюгідно.

{Не заливай це алкоголем.}

{Я ще стану крутішим і знову зізнаюся!}

{Вона сказала, що дасть шанс, коли ти станеш успішнішим?}

{…}

{От і все. Сьогодні не пий. Завтра працюй.}

{Тобто… все ж вип’ємо?}

{У мене немає нерозділеного кохання. Я пішов.}

Іноді здавалося, що саме Дастін молодший, хоч різниця у п’ять років була навпаки.

Уджін хвилювався за нього. Занадто довірливий. Занадто м’який у цьому бетонному джунглі Голлівуду. Але лікувати біль алкоголем він не збирався допомагати.

Самому ж Уджіну було не до чужих драм.

У Кореї його голлівудський дебют роздули до рівня національної події. Якщо фільм провалиться або його виріжуть на монтажі, буде соромно так, що хоч під землю.

Тож він майже не спав.

На щастя, адаптувався швидше, ніж усі очікували.

В одній із минулих життів він був американцем. Культура не здавалася чужою. Люди скрізь різні, але водночас однакові. Коли це приймаєш, світ стає простішим.

З людьми проблем не було.

Зі зйомками було важче.

Масштаби Голлівуду лякали.

Якщо треба будівля у десять поверхів, її не малюють. Її будують. Декорації були такими реальними, що дихали пилом і фарбою.

Десятки камер, 3D-зйомка, сцени знімали уривками. На відміну від корейської системи зі сторібордом, тут ти часто грав, не знаючи, як це склеять.

Нерви напружувалися удвічі.

Та суть акторства не змінювалася.

Грай чесно. І отримуй задоволення.

Цього достатньо.

У вихідні він гуляв містом.

Кав’ярні. Вулиці. Туристи.

І одного дня зайшов на Hollywood Forever Cemetery.

Не через романтику смерті. Просто… тиша там була густою, як туман.

Сценарій змусив його задуматися про Джіна.

Хранителя, що жив довше за всіх. Можливо, тисячу років.

«Як це… жити так довго?» прошепотів Уджін, дивлячись на надгробки.

Він пам’ятав 999 життів.

Та пам’ять і безперервний час це різні речі.

Якби це було одне суцільне життя…

«Жах.»

Розум би не витримав.

І все ж Джін не втомився від світу. Не зненавидів людей. Не закам’янів.

Навпаки. Він залишався живим.

Приймав Роберта.

Навчав.

Чому?

Що має відчувати людина, яка бачила століття, щоб досі цікавитися кимось одним?

Саме це Уджін і намагався зрозуміти, сидячи серед трави й мовчазних плит, ніби слухаючи, як вітер перегортає сторінки тисячі років.